Розділ 5

– Максим тут?! – голос Стасі звучить дещо істерично. 

Вона дивиться на мене великими очима, і, якщо чесно, я її розумію. Минуло дві години, як Тарас з Крістіною пішли, а я досі не можу відійти. 

Випили три чашки кави, і чую, що треба переходити на вино. 

– Так, він повернувся, – зітхаю. – І скоро ми зустрінемось. 

– Слухай, я можу забрати Крістіну собі, якщо хочеш, – пропонує Стася. 

– Це не допоможе. Тарас скаже йому, що я тут, – кажу. – Наша зустріч – це лише питання часу. 

Стася киває. Вона і сама розуміє – уникнути цього не вийде. Її обличчя вже не таке шоковане, як хвилину тому, але турбота в очах – ще сильніша. Вона мовчки бере пляшку вина з нашого барного стелажа і без зайвих слів дістає два келихи.

– Я думала, що вже ніколи не почую це ім’я в цьому офісі, – каже вона, наливаючи мені щедру порцію. – А тут, будь ласка. Як грім з ясного неба.

Я приймаю келих і роблю ковток, дозволяючи вину обпалити горло. Добре, що вона поруч. Завжди поруч, коли треба. Але зараз навіть її присутність не здатна притупити хвилю, яка котиться по мені зсередини.

– Він побачить тебе, – каже Стася тихо. – Побачить Даринку.

Я заплющую очі.

– Ні. Цього не буде.

– Злато...

– Ні, – кажу чітко, дивлячись прямо в її очі. – Він не має знати. Це не його історія. Він зробив свій вибір шість років тому. Пішов. Відмовився. Я не дам йому тепер з’явитися і перевернути все. Особливо її життя.

Стася стискає келих у руці.

– Але він її батько, – обережно зауважує вона.

– Біологічно – так, – кажу різко. – Але Даринку виростила я. Я була з нею, коли в неї була температура. Коли вона плакала ночами. Коли боялась темряви. Він нічого про неї не знає. І не заслуговує знати.

Ми обидві замовкаємо. Напруга висить у повітрі, змішана з вином і приглушеним світлом настільної лампи.

– А ти? – нарешті питає Стася. – Ти готова його побачити?

Я не відповідаю одразу. Просто дивлюсь у вино. Потім – на стару фотографію на стіні, де ми вдвох на відкритті агентства. Ми сміємося. Я щаслива. Вперше після всього, що довелося пережити.

– Ні, – шепочу. – Але мушу. Від цього нікуди не дітися.

Доводиться взяти таксі, щоб поїхати додому. Я відпускаю няню і вечеряю у компанії донечки. Поки вона розповідає мені, як минув день, я прискіпливо її роздивляюсь і радію, що вона – моя точна копія. 

Колись Максим сказав, що це не його дитина. Навіть мою вагітність поставив під сумнів. Зараз його донечці п'ять, але він ніколи не отримає її любові, бо не заслуговує на неї. 

Цієї ночі я довго не можу заснути. Все прокручую в голові події шестилітньої давності, як Максим розбив моє серце біля вівтаря. 

Я довго думала над тим, хто міг мене підставити. І з часом дещо в моїй голові таки склалося. 

Це був Олег. Ми разом ходили на водійські курси, і він часто запрошував мене на побачення, а я відмовлялася. Одного вечора, після закінчення уроку, ми сіли в одне таксі й поїхали спочатку до мене. Я попрощалася з ним і пішла, але на сходовій клітці мені стало погано. 

Я прокинулася вдома пізно ввечері, але як потрапила до квартири – не пам'ятала. Саме того дня Стасі вдома не було. Вона поїхала з друзями на концерт. 

Швидше за все, фото зі мною зробили саме тоді, і, можливо… це зробив Олег. Я не хочу думати про те, що він пішов далі, поки я була без свідомості, або ж це взагалі не він… а хтось інший. 

Я обіцяла собі більше ніколи про це не думати. Бо чим більше я аналізувала, тим більше питань виникало. Я можу кого завгодно звинувачувати, але факт залишається фактом – мені не повірив Максим. Єдина людина, яка мала б з усім розібратися. 

Він знав мене краще за будь-кого. Знав, що я не зрадила б його довіру. Але не став слухати, а просто пішов до іншої, і зробив це свідомо. 

Я прокидаюсь наступного ранку з червоними очима і головним болем. Спочатку душ, сніданок для Даші та поїздка на роботу. Сьогодні на таксі, тому що автівка там залишилася. 

Готую собі каву і сідаю за стіл. До початку роботи ще хвилин п'ятнадцять, а я вже готова працювати, лиш би викинути з голови все зайве. 

Роблю ковток кави і почуваюсь значно краще. Але щастя моє триває недовго, бо саме в цей момент двері до кабінету відчиняються, і на порозі з'являється Максим. 

Перша моя думка – сховатися під стіл, а друга – вилити каву йому на голову. 

Максим стоїть у дверях, мов привид із минулого, тільки не блідий, а справжній, з тією самою впевненістю в поставі і з абсолютно незнайомим поглядом. Очі Максима змінилися. Стали важчими, глибшими, темнішими. Можливо, колись у них світилась ніжність. Тепер у них лише напруга і щось, що боляче нагадує про те, як сильно ми зламали одне одного.

Я ставлю чашку на стіл, хоча руки трохи тремтять. У голові шумить після недосипу і надмірної кількості емоцій. А він просто стоїть, дивиться і погляду з мене не зводить.