Розділ 4

– Як ти? – питає Тарас, коли ми виходимо на терасу. Він дістає з кишені сигарети й пропонує одну мені.

– Кинув, – відказую коротко, втупившись у вечірнє місто перед нами. Під ногами дерев’яні дошки потріскують, у повітрі пахне квітами, димом із кухні й напругою, яку я приніс із собою.

– Ти? – він підозріло піднімає брову. – А віскі в три ковтки – це теж здоровий спосіб життя?

– Я не казав, що став святим.

Тарас усміхається, але я бачу – він щось вичікує. Спостерігає за мною, як завжди, коли хоче підняти якусь складну тему.

– Слухай, я розумію, що це все для тебе дивно. Раптово, несподівано… Але я радий, що ти тут, – каже він.

– Я поки не вирішив, радіти мені цьому чи ні, – зізнаюся. – Але радий, що ти щасливий. Ти виглядаєш наче нарешті знайшов своє.

– Знаєш, – він усміхається м’яко, – я довго боявся. Думав, що в нашій родині чоловіки не здатні на нормальні стосунки. А потім з’явилася Крістіна. І все якось склалося.

Я мовчу. Здавалося б, мав би щось сказати, підняти келих за кохання, за майбутнє, за щось хороше. Але всередині порожньо. Як у квартирі після переїзду: стіни вже є, але нічого більше – ні затишку, ні змісту.

– Мене питали, де ти пропадав усі ці роки, – обережно додає Тарас.

– Сподіваюсь, ти їм щось гарне вигадав.

– Та сказав, що працюєш. Подорожуєш. Що не любиш метушні. Ну, і ще сказав, що тобі варто дати спокій.

– За це дякую, – сухо киваю.

Ми якийсь час мовчимо. Повз терасу проходять офіціанти з підносами, чути крики, сміх й дзенькіт келихів із залу. Але мені не хочеться повертатись. Тут, на свіжому повітрі, хоч трохи легше дихати.

– До речі, – Тарас кидає на мене косий погляд, – завтра ми з Крістіною ідемо в агентство вибирати концепцію весілля. Хочеш з нами? Подивишся, як усе буде. Там хороша організаторка. Молода, але дуже професійна. Крістіна її хвалить. 

– Ти серйозно – фиркаю. – Це без мене, добре? Весілля – взагалі не моя тема. 

Пробач, – Тарас торкається мого плеча, але не встигає продовжити, бо до нас виходить мій батько. Я знав, що він захоче поговорити, але сподівався, що це не станеться так швидко.

Батько виходить на терасу, як завжди – спокійний, зібраний, у бездоганному костюмі, який, здається, сидить на ньому краще, ніж власна шкіра. Він не поспішає, не суне прямо на нас. Просто зупиняється трохи осторонь і дивиться. Його погляд – холодний, вивчаючий. Занадто добре знайомий мені.

Я випростовуюсь, мов на автопілоті. Ненавиджу, що досі реагую на нього, як на авторитет. Ненавиджу, що досі хочу... не знаю... щоб він побачив у мені когось. Хоч когось.

– Можна? – спокійно питає він, хоч знає, що в будь-якому разі продовжить розмову.

Тарас кидає на мене короткий погляд, мов запитуючи, чи залишитись, але я лише трохи хитаю головою. Він розуміє без слів.

– Я всередині, – бурмоче й іде.

Батько підходить ближче. Стає навпроти. Тиша між нами настільки густа, що її можна різати ножем.

– Шість років, Максиме, – нарешті каже. – Навіть на похорон діда не прилетів.

Я стискаю щелепи.

– На те були причини.

– І що тепер? Просто з’явився, випив віскі – і думаєш, що все нормально?

– Я приїхав на весілля брата, – кажу твердо. – Не більше. 

– Це не змінює того, що ти втік. Втік від усіх нас. Від відповідальності. Від...

– Від тебе, – перебиваю різко. – Від твого постійного “я ж тобі казав”, або “мене треба було слухати”. Мені це набридло, батьку. Ти завжди вважав мене не гідним бути твоїм сином. Думаю, з часом нічого не змінилося. 

– Це все через неї.

– Не починай! – карбую і відразу його зупиняю. – Це було шість років тому! Шість, батьку! Може, досить уже піднімати цю тему?

Він стискає губи в тонку лінію, як завжди, коли хоче сказати щось гостре, але змушує себе стриматись. Та я знаю – в ньому все аж клекоче.

– Я бачив, що вона зробила з тобою, – нарешті каже тихо, наче це виправдовує його втручання. – Ти був тінню. Сам не свій. Бігав за нею як цуцик. І ти досі такий, Максиме.

Я хмикаю, ковтаючи злість, яка піднімається до горла.

– А ти був радий, коли вона зникла з мого життя. Правда ж? Ти вважав це перемогою. Мовляв, нарешті твій син повернеться до тями. Стане гідним твого прізвища.

– Я вважав це спасінням. Вона могла тебе знищити.

Я різко повертаюсь до нього.

– А може, вона була єдиною, хто робила мене живим. Може, через неї я нарешті відчув щось справжнє. Але замість того, щоб підтримати, ти штовхнув мене в прірву.

– Я показав тобі правду, – відповідає холодно.

Мене обливає холодним потом. Я дивлюсь в очі власного батька і досі не можу повірити, що це він був тим, хто надіслав мені фото. Це вже потім я дізнався, що у нього був цілий план, як вивести Злату на чисту воду. Він сам мені розповів.