Розділ 3

Ми лежимо в напівтемряві, дихаючи нерівно, притихлі, але не мовчазні. Влад ніжно торкається мого плеча пальцями, ніби грає на старому роялі, обережно, знаючи, що я – інструмент пошкоджений, налаштований не ідеально.

Його тепло ще огортає мене, воно спокійне і надійне. В ньому можна сховатись, але не жити. 

– Мені добре з тобою, Злато, – шепоче, а я просто стиха киваю. Нічого не відповідаю, бо немає слів.

Я знаю, що йому цього мало. І знаю, що це несправедливо.

Мені б хотілося бути тією жінкою, яка кохає його у відповідь. Яку він заслуговує. Та в мені досі живе хтось інший – стара я, зі зламаним серцем, залишена біля вівтаря. Жінка, яка шість років мовчала про біль, ростила доньку, рятувалась працею і не наважувалась поглянути в очі минулому.

Влад – це шанс на нове нормальне життя. Доля подарувала мені його, а я досі не наважуюсь прийняти.

Моє серце… воно десь там, у тому дні, у білій сукні, зі сльозами на щоках і розірваним майбутнім.

– Ти досі його кохаєш, так? – питає Влад. Спокійно та без докору. 

Я затримую подих і не одразу відповідаю.

– Не знаю, чи це кохання. Може, просто не закрита рана.

– А мені не вистачає місця в твоєму серці, – шепоче він. 

Мені боляче це чути, бо він має рацію.

– Пробач, Владе. Я… стараюсь.

– Я знаю, – зітхає. 

Тиша знову опускається між нами. Я вдивляюсь у стелю, а він лежить поруч, не торкаючись більше.

Саме так і починаються наші шалені ночі, і саме так закінчуються. Я ковтаю гіркі сльози, притулившись до тіла чоловіка, який мене кохає, але я не можу покохати у відповідь. 

Наступного ранку першою прокидаюсь і готую для нас сніданок. Даша розповідає Владу про плани на сьогодні, а він уважно слухає, сьорбаючи каву. 

Даша любить Влада. Вона тягнеться до нього як до батька. Я бачу це і частково приймаю. Але це ще одна причина, чому я досі не знайшла місця для Влада у своєму серці. Бо там живе Максим… 

Я проводжаю Влада на роботу, і ми палко цілуємось у коридорі, наче обоє викинули з пам'яті ту нічну розмову. 

Влад йде, а я повертаюсь до донечки, і ми збираємось на прогулянку. В мене не часто буває вихідний, тому сьогодні я хочу провести його з донечкою і приділити їй якомога більше часу. 

Ми йдемо в парк, на атракціони, а потім – у дитячу кімнату. Мені подобається бачити радісні оченята Даші і її веселий сміх. 

Коли ми повертаємось додому, донечка одразу ж лягає спати, а я берусь за прибирання і приготування їжі. Сьогодні я відпустила няню, тому домашніми справами займаюсь сама. 

Дзвінок у двері повертає мене в реальність, тому біжу відчиняти, поки Даша не прокинулася. На порозі стоїть Стася з пакетом в одній руці й пляшкою вина в іншій. 

– Поганий день? – питаю, пропускаючи її у квартиру. 

– Вгадала, – бурчить. – Мені терміново треба випити. 

Сестра знімає взуття і йде на кухню. Ставить пляшку на стіл і дістає фрукти. 

– А малявка де? – питає. 

– Спить. Сьогодні був насичений день, – кажу, викладаючи виноград і мандарини на тарілку. – То що сталося? 

– Я зрозуміла, що мені потрібна відпустка, – сестра підводиться і дістає з шухляди штопор. Впевнено відкорковує вино, а я тим часом ставлю на стіл келихи. 

– А я тобі давно казала, – усміхаюсь. – А ще тобі потрібен чоловік. 

– Не факт, – зітхає і сама наливає вина по вінця. – За нас, сестричко! 

Стася не чекає на мене, а робить добрячий ковток. Я сідаю навпроти й також п'ю, але повільно. 

Смак вина трохи терпкий, але м’який. У роті розливається тепло, а разом із ним – спокій. Такий, який буває лише ввечері, коли день нарешті змінюється ніччю, і ти на мить дозволяєш собі зняти всі маски. Навіть перед самою собою.

Ми сидимо на кухні з сестрою, як у старі добрі часи, коли ще жили разом у маленькій орендованій квартирі без гарячої води, але з великими мріями. Тоді ми були бідні, молоді, злі на світ і такі нерозлучні. Зараз ми маємо бізнес, репутацію, стабільність, але часто не маємо навіть часу одна на одну.

– Ти ж знаєш, – починає Стася, крутячи келих між пальців, – я люблю свою роботу. Але іноді просто хочеться, щоб усі ці клієнти зникли. Зникли разом із поні, феєрверками й своїми: “А можна ще ось це?”.

– А ти уяви, що є ще гірші професії, – хмикаю. 

– Я б краще жила десь у горах, – сміється Стася. – Варила б собі ранкову каву на вогнищі. Без інтернету. Без оцих: “пані Станіславо, хочемо десять видів шампанського”. І без чоловіків.

Я ловлю її погляд. 

– Денис тебе дістав? – питаю прямо.

– Денис? – вона підіймає брови. – Та ні. Якраз Денис, здається, єдиний чоловік на цій планеті, який вартий уваги, але я не в тому стані, щоб дати йому її. 

Мені шкода Стасю. Вона, як і я, має свою нещасну історію кохання, і тепер не може, чи то не хоче, відкривати своє серце іншим чоловікам.