Пролог

Я тримаю в руках букет і не можу повірити, що це відбувається насправді. Сьогодні мій найпрекрасніший день. День, коли я стану дружиною ідеального чоловіка.

Усю ніч я не стулила очей. Хвилювання перекочувалося всередині, наче морські хвилі: від страху до радості, від нетерпіння до щемкої ніжності. Я уявляла його погляд, коли він мене побачить. Уявляла, як ми стоятимемо одне навпроти одного і даватимемо обіцянку кохати завжди.

Я так довго готувалася до цього дня. Моя сестра допомагала з вибором сукні і була моєю найбільшою підтримкою. Прохолодний шовк падає по моєму тілу до підлоги, і я відчуваю себе принцесою в цей момент. 

– Злато, ти неймовірна, – лагідно каже моя сестра Стася, поправляючи пасмо мого волосся. Її усмішка така тепла, що в мене перехоплює подих.

Я нервово сміюся, не знаючи, куди подіти руки. В кімнаті пахне квітами, ароматом мого парфуму і ще чимось невловимим – очікуванням великого щастя. Серце б’ється швидше, ніж коли-небудь.

– Усе буде ідеально, – заспокоює мене вона, міцно стискаючи мої долоні. – Ти йдеш до чоловіка, який тебе кохає понад усе. І ти його кохаєш.

Я заплющую очі на мить. Так, я кохаю його всім серцем. Це почуття чисте, сильне і справжнє. Ніколи ще я не була такою впевненою у своїх кроках, як сьогодні.

За дверима лунає музика. Це знак для мене, що церемонія розпочинається.

Мене огортає трепет. Я ще раз вдихаю на повні груди, ловлю погляд сестри і киваю.

– Я готова, – шепочу.

Максим Орловський – мій наречений, красивий і багатий чоловік. У нього є все, про що можна тільки мріяти. Гарна зовнішність, гроші, розум. 

І серед усіх дівчат, які буквально падали до його ніг, він обрав мене – сироту з добрим серцем, але абсолютно не його рівня. 

Батьки мого нареченого спочатку були проти наших стосунків, але, коли дізналися, що я вагітна, все вирішилося саме собою. 

Максим дуже зрадів. Він мріє стати татом. А я мрію подарувати йому сина або донечку. 

Ми дізнались про вагітність місяць тому. Животик ще не росте, але я вже встигла відчути на собі всі “сюрпризи”, які приносить вагітність. Особливо ранковий токсикоз. 

Я стою перед зачиненими дверима великої весільної зали, вдихаючи повітря, наче востаннє. Руки тремтять, але я тримаюсь, бо хочу запам'ятати кожен момент цього ідеального дня. 

Двері відчиняються, і мене засліплює яскраве світло. Гучна музика, бездоганна до кожної ноти. Десятки очей звернені на мене. Усі – незнайомі. Усі – з боку Максима. Бізнес-партнери, родичі, знайомі його батьків. Вони не знають, хто я така. Можливо, хтось із них навіть досі не розуміє, чому саме мене він обрав.

Я крокую по білій доріжці між рядами дорогих квіткових композицій. Все тут бездоганне. Занадто ідеальне. Від білих орхідей до стелі з кришталевими люстрами. Пафосне, холодне, чуже.

Я завжди мріяла про весілля на березі озера. У вінку з польових квітів, босоніж, у простій сукні й лише з найближчими людьми. Але все це – не моя казка. Це її. Його мами. Вона обрала ресторан, обрала декор, сукню, візажиста, навіть музику для першого танцю.

Ніхто не питав, чого хочу я. Та попри все, мої очі шукають тільки одне обличчя. І тоді я бачу Максима.

Він стоїть біля вівтаря в бездоганному костюмі, впевнений, красивий і майже мій. Його погляд ковзає по мені, затримується на обличчі, і я бачу – він не дивиться на декорації. Не на гостей. Не на розкіш. Він дивиться тільки на мене.

Але погляд у нього не радісний. Я одразу це помічаю. Обличчя наче закам’яніло і настільки зблідло, наче Максиму дуже погано зараз. 

Я вже за кілька кроків від нього. Мій погляд прикований до його очей, таких знайомих і тепер… незбагненно чужих. Вони більше не м’які. Вони гострі, мов лезо. В них немає радості. Немає ніжності. Є щось, чого я боюсь найбільше – лід і презирство.

Максим не подає руки.

Мене пронизує холод, наче хтось раптом вимкнув усе тепло в залі. Я стою перед ним у білосніжній сукні, з серцем, повним кохання, і не розумію, що відбувається.

– Що сталося? – шепочу, ледве ворушачи губами.

Його щелепа напружена. Він не дивиться в очі. Просто витягує з кишені телефон, торкається екрана і показує мені його. Прямо перед усіма.

Я не встигаю нічого сказати. Просто бачу себе на фото. Моє обличчя. Моє тіло… в ліжку з іншим чоловіком.

Ні. Ні, ні, ні. Це якась помилка. Це щось постановочне. Це не я!

– Максиме… це не те, що ти думаєш… це… – я задихаюсь. У горлі клубок, серце б’ється так голосно, що здається, всі його чують.

– Замовкни, – голос у нього тихий, але вбивчий. – Просто замовкни.

Він повертається до гостей, підносить мікрофон до губ і без жодних емоцій каже:

– Весілля не буде. Моя наречена виявилася шльондрою. 

Секунди тиші здаються вічністю. Зала буквально застигає. Хтось із гостей хапається за серце, хтось нервово стискає склянку з шампанським. Мати Максима різко блідне, але навіть не намагається щось сказати.