Декамерон . Тут, і зараз

       Декамерон 

     Коли Юрист останнім розповів свою історію, у камері запанувала тиша. Усі мовчали, перетравлюючи почуте. Першим порушив мовчання Хакер:

     - Так це у нас якийсь “Декамерон” вийшов.

     -  Це що таке - “Декамерон”? - спитав Сепар.

     - От бачиш, якби ти прочитав не тільки  невідому нам книжку у синій палітурці, а ще хоча б якусь, - відповів Бандера, — то ти б знав,  що “Декамерон” — це збірка історій, які розповідали один одному десятеро італійців. А тепер - порахуй, скільки нас тут? Отож.

     -  Так що ж у сухому залишку виходить, хлопці? - подав голос Блатний. - Чому ми так хріново живемо, в чому причина?

     - Знаєте, що я вам скажу? Причин багато, але одну я все ж таки вважаю головною, - підвівся на шконці Буржуй. - Цю причину я би назвав “жлобство”, яке притаманне — у тій, або іншій ступені — більшості українців.

     - А “жлоб” — це у тебе хто? Жадібна людина, чи як? - спитав Блатний.

     - Не обов’язково, хоча — частіше жадібна, - відповів Буржуй. - Жлоб, або ж “рагуль” на Західній Україні - це людина, у якої  звичка до необмеженого споживання займає майже увесь розумовий простір. Це такий собі “ходячий шлунок”, досить примітивний у своїх бажаннях, егоцентричний і доволі агресивний, до того ж — глибоко переконаний, що саме так потрібно жити у цьому світі. До речі, жлоб ідеально відтворений в образі Свирида Петровича Голохвостого, у комедії “За двома зайцями”. І якщо хтось буде стверджувати, що особисто йому жлобство взагалі не притаманне — то це буде вельми сумнівна теза. Подивіться навкруги — і побачите на дорогах суцільні джипи. Ну от на якого дідька тобі джип, якщо ти за місто виїжджаєш два рази на рік, щоб шашлики посмажити? Що, звичайна автівка класу “д”, або навіть “є” не здатна твоє грішне тіло возити?  Йдемо далі: майже всі, хто має пристойні гроші, будують собі хатинки у два-три поверхи, на десять кімнат, а склад сім’ї — півтори людини. Навіщо це, питається? Тобі що, пристойної квартири у “модному” будинку замало? Людині взагалі достатньо, щоб жити, два квадратних метри постелі, і три рази на день попоїсти. От і все, бо два обіди все одно не з’їси, і двоє штанів одночасно  не натягнеш. Але хто це розуміє, чи багато таких? А оці дівчата, схожі між собою, як ляльки Барбі — з накачаними силіконом губами і всім іншим, до чого можна оком дотягнутись, з намальованими бровами, та суцільно розписані татуюванням, як якийсь вождь племені Мумба-Юмба? Їх же якщо не більшість, то значна частка населення. От навіщо таке? А це все — щоб у тебе було типа не гірше, ніж у людей твого кола. Оце саме воно і є  — те, що називають жлобством.

     - Щось я не розумію, який тут зв’язок. - Блатний закурив цигарку, і почав заварювати чай. - Яке відношення має великий будинок, або силікон у губах до наших загальних негараздів? Або ж до війни?

     -  Прямий зв’язок. - Буржуй присів за столик. - Бо історію своїх країн створюють самі люди — тобто народ, або ж населення, це хто як вже називає. І від наших усереднених бажань і вчинків залежить, куди ця історія рухається. От для прикладу візьмемо якусь родину — ну, там батько, мати, нехай двоє — троє дітей. Якщо батьки зайняті лише тим, що більше відпочивають, ніж працюють, а зароблені гроші витрачають на випити — закусити, дітьми не займаються і до діла їх не привчають, то звісно, помітної ззовні сімейної трагедії у них від такого життя не буде.  У всякому разі, про таке не всі дізнаються. Бо ніхто з них голодний не ходить, руки-ноги кожного дня не ламає, у поліції не ночує. Все ж нормально, так? Але колись настає день, як то кажуть, збирати каміння — і виявляється, що діти виросли ледарями, відносини з родичами напружені, і взагалі — життя якось не склалось. Так і з народами. Буцімто скрізь люди біологічно однакові - але навіть на одному континенті, з майже однаковими ресурсами і кліматом вони живуть чомусь дуже по-різному.  Подивіться на тих же росіян — нафти хоч залийся, та й іншими ресурсами природа не обділила, а живуть як? А ті ж японці — тісняться на декількох скелях, що стирчать із води, із ресурсів — хіба що оселедці, а рівень економічного розвитку — один з найвищих у світі. А чому так? А все ж просто — одні працюють, а інші лише на канапі вилежуються, та горілку п’ють. Так і у нас — маємо найкращі у світі чорноземи, не маленькі поклади корисних копалин, клімат у нас вельми приємний для життя, та й географічне розташування дуже сприятливе  для торгівлі.  У сусідніх поляків — ну майже те ж саме, а що в результаті?  Поляки мають набагато вищий рівень життя, ніж ми. Про німців,  та всяких інших швейцарців я взагалі не кажу — нам такий добробут і не снився. 

     А чому саме так? Якщо є бажання познайомитись з головним винуватцем нашої спільної драми – достатньо підійти до дзеркала. Ми там побачимо творця наших негараздів, з обличчям сибарита, брехуна, та лицеміра. Ви спитаєте — а яка моя, пересічного українця, особиста провина у  подіях, що з нами відбуваються? У нас же завжди прийнято звинувачувати владу, бо вона приймає всі рішення. Що тут не так?

     Знаєте, а ще кілька років тому у мене виникло інтуїтивне відчуття катастрофи, яка на нас насувається. Я не міг точно сформулювати, що конкретно може,  або має статись – але я розумів, що все, що відбувається в нашому суспільстві, не вкладається у відомі мені правила розумного життя. І найдивовижнішим було те, що більшість наших громадян останні двадцять років жили одночасно у трьох вимірах – думали одне, говорили інше, а робили взагалі третє.

     Ми всі хотіли бути банкірами, юристами або на крайній випадок – торговцями. Адже простіше розпоряджатися чужими статками, ніж заробляти свої – і ми не дуже прагнули щось створювати своїми руками. Тому що вигідніше розпиляти на металобрухт старий завод, аніж побудувати новий.