Юрист.

Юрист

     Я дійсно юрист за фахом, хоча не завжди займався лише юридичною практикою. Ви питаєте — що я тут роблю, тобто натякаєте на шевця без чобіт? Сиджу тут саме тому, що я — юрист, а не Шумахер. Збив на слизькій дорозі двох людей, один загинув, інший — два місяці у лікарні, ледве оклигав. От і заарештували, хоча могли би дати домашній арешт, але — що поробиш, раз так склалося. Друзі займаються пошуком грошей на заставу, як назбирають — вийду.

     Ви питаєте, чи справедливо те, що я за прикрий випадок — під вартою, а хабарники та вбивці — на волі? Знаєте, я коли чую слово “справедливість”, особливо у стосунку до юриспруденції — то у мене рука тягнеться за наганом, як то кажуть. Бо терпіти не можу поняття, які невідомо що означають. От що таке “справедливість”, як її відрізнити від “несправедливості”? В жодному підручнику з права ви точної інструкції з цього питання не знайдете. А найчастіше — справедливість у кожного своя. Знаєте, навіщо люди видумали право? Ну точно не для того, щоб вслід видумати юристів, і дати їм заробіток. Право — це, якщо простими словами, загальновизнані правила людського співжиття, і воно існує якраз для того, щоб особиста “справедливість” кожного могла - хоча би частково - бути прийнятною для всього суспільства. У такому разі життя людини стає передбачуваним — і коли вона щось вчиняє у стосунках з іншими людьми, то хоча би приблизно  уявляє, до яких наслідків це може призвести. А от коли дехто підміняє право своєю особистою “справедливістю”, то це — небезпечно насамперед для шукача такої “справедливості”. Бо якщо ти вчинив з іншими не так, як прописано  в прийнятих у суспільстві правилах, а так, як лише ти сам вважаєш доцільним - то наступного разу точно таке може статись із тобою. Тоді — зникає передбачуваність, і виникає суцільний безлад, при якому суспільство в організації свого життя скочується до рівня первісних дикунів. До речі, примітивне право, так зване “звичаєве”, у них теж існувало — вождь племені сам встановлював правила співжиття, сам їх впроваджував, і сам карав за їх невиконання.

     Знаєте, що більше всього дратує пересічних громадян політично незрілого суспільства? Презумпція невинуватості. Тому що, з точки зору примітивного мислення, у деяких випадках нічого доказувати взагалі не треба, бо обставини злочину є цілком очевидними. Наприклад, когось застали біля трупа, із закривавленим ножем у руках. Ну все ж зрозуміло, так же? А він, падлюка, пручається — каже, що нікого не вбивав, побіг на чийсь крик, побачив людину з ножем у грудях, і хотів їй допомогти — от ніж і витягнув з рани. І як тут бути? Все ж очевидно — є явний злочинець, який не хоче зізнаватись. Для будь-якого суду доказів буцімто більше ніж достатньо — але ж версія про випадковий збіг обставин також не спростована? А якихось інших фактів немає — і що далі робити? До речі, у свій час зізнання підозрюваного було основним доказом вини. Годі говорити, як ці зізнання добувались, про методи інквізиції всім відомо. Але це ж було дрімуче середньовіччя — а наразі інша епоха. Ну там — права людини, і все таке інше, але ж всі пам’ятають, що з цього приводу говорив товариш Вишинський? Що зізнання — це цариця доказів. До речі, був у мого клієнта кумедний випадок — його якось затримали по одній “замовній” справі. Декому, дуже близькому до тодішньої влади, потрібно було відібрати у цього хлопця фірму - от і вирішили його притиснути, щоб підписав потрібні папірці.   Привозять хлопця до слідчого прокуратури для допиту, саджають на стілець навпроти. Слідчий мовчить, тримає паузу — ну точно як великий артист, одночасно свердлячи свого візаві суворим поглядом. А той — теж мовчить, зберігаючи кам’яний вираз обличчя.   Через пару хвилин слідчий питає, чи не хоче підозрюваний добровільно зізнатись у своєму злочині — бо це, як відомо, суттєво пом’якшить його вину, і поліпшить те непросте становище, у яке він потрапив. Підозрюваний каже: “Так, хочу, раз така оказія вийшла”. Слідчий хапається за папір і ручку: “Так-так, я вас уважно слухаю! Розповідайте”. Підозрюваний йому: “Знаєте, коли я вчився у сьомому класі, то вкрав велосипеда. Можу детально розказати, де це було, яка була марка велосипеда, і як я його  продав приятелю за десять карбованців”. Хлопець потім мені це розказував — аж захлинався від сміху: “Бачив би ти його пику у цей момент! Немовби поховав одночасно всіх своїх родичів! Каже мені: “Ну, це вже не має значення, бо строки давності давно пройшли. Ви ж не будете наполягати, щоб  це було занесено до протоколу допиту?”

     Або ще таке було. Один мій колега, я тут умовно назву його Жорик, працював на свого клієнта, нехай буде Віталік. Цей Віталік був великим пройдисвітом по життю, пройшов Крим і Рим, а про всяк випадок — купив собі групу інвалідності, як психічно хворий. Про що якось і похвалився Жорику. Той каже: “Навіщо це тобі? Від кримінальної відповідальності це навряд чи врятує, а от гембель може бути цілком конкретний. Це ж поразка в правах — водіння авто, дозвіл на зброю, і все таке інше”. Віталік відмахнувся — та пусте це все, а “група” — то штука корисна. І от, через декілька років їх потягли на цугундер — намалювали їм менти злочинну організацію. Віталік — типа організатор, Жорик — те ж саме, але типа як поплічник організатора. Віталіка — під варту, і незабаром спливає ця пікантна подробиця — про психічне захворювання. Провели експертизу — і визнали, що у нього стійка ремісія. Тобто він повністю вилікувався від шизофренії. Мабуть, це був перший випадок в історії психіатрії. От що значить — корпоративна солідарність, бо не захотіли експерти  підставляти колег, які Віталіку “групу” у свій час намалювали.  А Жорик колись — дуже давно, може років за двадцять до цих подій  — лікувався з приводу неврастенії. Точніше — симулював, якісь неприємності були на роботі, і потрібен був лікарняний, щоб деякий час пересидіти вдома. І хоча неврастенія аж ніяк не впливає на осудність, але все ж таки вважається психічним захворюванням. Тому Жорику  теж провели експертизу — суто формально, ясна річ, бо у слідчого був обов’язок це зробити. І от під час чергового засідання суддя оголошує результати експертиз. Всі мовчки слухають, подумки позіхаючи — ця справа тягнулася вже декілька років, усім набридла, нічого цікавого у ній не було. І от серед засідання Жорик несподівано розреготався. Суддя питає: “Що смішного, підсудний?” Той відповідає: “Ваша честь, а ви уявляєте собі могутню злочинну організацію, якою керували двоє божевільних?” Тут вже сміялися всі, включно із суддею.