Сепар. Блатний.

     Сєпар 

     Ти, Псих, зараз дурню говориш — що українці, і росіяни чимось відрізняються.  Ну, хіба що діалект український відрізняється, але ж у росіян є ціла купа інших діалектів — і що з того? Взагалі ми — дійсно один народ. Колись була Русь — єдина держава, від Карпат до Москви, потім було монголо-татарське вторгнення -  і ця держава розпалась, а під час Переяславської Ради знову об’єдналась. А те, що ми різні — це американці та українські націоналісти між нами клин вбивають, хочуть посварити, щоб нас легше було захопити, і перетворити на своїх рабів. От американці і влаштували у нас два Майдани, вклали у це шалені гроші, і все у них майже вийшло — якби Путін не втрутився, і не став допомагати справжнім патріотам з Донбасу. Звідки я це все знаю? Мені наш батюшка роз’яснив. Він каже, що американці — це взагалі сатаністи, вони істинного бога забули ще під час колонізації Америки, а європейці — вони всі содоміти, і хочуть зруйнувати наші традиційні цінності. Ти питаєш, коли я останній раз читав книжку? Та читав, не переймайся, якраз перед тим, як сюди потрапив. Яка це книжка? Ну така...у синій палітурці. Чого ти смієшся, Псих? Думаєш, як маєш “верхню” освіту, то самий розумний? Чому тоді сидиш зі мною, таким дурним, в одній камері, а не їздиш на волі у “Мерсі”? Ну добре, проїхали. Слухайте, що я вам розкажу.

     Мене тут  звуть Сепар, бо я арештований у справі за сепаратизм. Винний лише в тому, що у квітні чотирнадцятого вступив до ополчення Донбасу. Ну, постояв трохи на блокпосту, але ж не вбивав, не мародерив, не гвалтував. За що мене судити? Але почну про своє життя з початку.

     Мій дід покійний мешкав у Станиці Луганській, він донський козак, у його хаті до цієї пори на стіні прадідова шашка висить. Він завжди вважав, що ми — росіяни,  і живемо на своїй, російській землі. Батько у молоді роки поїхав працювати на шахту до Ювілейного, це таке селище на околиці Луганська. Оженився, отримав квартиру, я у батьків народився один, інших дітей бог не дав. Батьки померли вже давно, я оженився ще у вісімдесятих роках, маю двох синів, вони живуть у Ростові. Тут Ватник і Псих дещо розповідали про життя шахтарів — так я вам скажу, що це  правда, все так і було. Шахтар — він же тільки на папері був “хазяїн страни вєлікой”, а насправді це був раб шахти і її директора. Ну так, заробітки були набагато більші, ніж в інших професіях, але — що на заміну? Аварії, силікоз, і ще багато чого не надто корисного для здоров’я, це вже не рахуючи самої праці, яка калічила людину. Тому й пили, тому й бились до смерті ні за що, і жінок, і дітей тому били.

       Ну так от. Коли я закінчив вісім класів, то пішов до ПТУ, мене всі ці інститути не цікавили — бо навіщо? Вчитись п’ять років, щоб потім отримувати все життя сто двадцять ре? Робочій людині — простіше. Якщо нормально влаштуватись, то можна було отримувати у півтора - два рази більше інженера, і за ці гроші пів зміни “козла” забивати.

     Мені в цьому сенсі поталанило. Після “бурси” я відслужив в армії, і батько мене влаштував автослюсарем на СТО. Казав, що дав директору хабар — півтори тисячі рублів. Щоб ви розуміли, тоді за ці гроші можна було купити імпортний меблевий гарнітур. І став я працювати на цій станції. Офіційна зарплата, з моїм розрядом — сто тридцять ре  плюс премія, якщо заробили. Але не за це мій батько хабаря давав. Вся штука в тому, що тоді був тотальний дефіцит всього, що тільки можна собі уявити. У тому числі — запчастин для автівок. І що саме цікаве — запчастин немає, а черга на ремонт — чомусь є. Я навіть зараз не впевнений, чи то дійсно навіть на СТО робочих рук не вистачало, чи поламаних машин було так багато, чи може - директор штучно чергу створював? Тепер уявіть собі, що у тебе поламався на твоїх “Жигулях”, наприклад, якийсь амортизатор. У вільному продажу його немає, а є лише те, що директор СТО отримав за так званими “фондами” і “лімітами”. Теж за хабарі, до речі, хто у ті часи жив — той мене зрозуміє. І от на десять зламаних амортизаторів на СТО є лише два, або три на заміну. А ну вгадайте, як їх ділити будемо? Ясна річ — один амортизатор поставимо “потрібній людині”, тобто директору продуктового, або ж меблевого магазину. Щоб він тобі за це із “заднього крильця” продав за державною ціною копчену ковбасу, або той же меблевий гарнітур. А ще один-два можна поставити кому завгодно, але  - вже за дещо більші гроші. Знову ж таки, на ремонт — черга на місяць або два, а їздити хочеться вже сьогодні. Тому можна зробити ремонт без квитанції, у неробочий час — директор це не забороняв, але за це ти йому повинен інколи теж дещо зробити, знову ж таки — після роботи. Ось так у мене, простого слюсаря-початківця, виходила ще одна додаткова зарплата, а то й дві. Скільки заробляв директор, я міг лише здогадуватись. Звісно, було не без труднощів — бо їсти хочуть не тільки автослюсарі, а й наприклад, співробітники ОБХСС. Ми їх тихо ненавиділи, бо всі ремонти для них — без оплати, це називалось “суботник”, а ще директор їх начальнику щомісяця відвозив данину.  Ось так і жили, хоча, за великим рахунком — не тужили. Я встиг так-сяк обставити батьківську квартиру, ще й прикупив собі уживаного “Жигуля”.

     А потім — Совєцький Союз розвалився, і все моє налагоджене життя пішло шкереберть. Спочатку почались проблеми з придбанням запчастин для СТО, бо були зруйновані зв’язки між постачальниками і покупцями — і нам стало ні з чим працювати.  Директор нас покинув, і поїхав із країни. Куди саме поїхав? Ну якщо його прізвище було Фішман, то вгадай з першої спроби — куди? Кажуть, там влаштувався майстром на автосервісі, і загалом життям був  задоволений. Я спробував займатись індивідуальним ремонтом, але — з чого, і з чим починати? Обладнання немає, а того, що ми з хлопцями вкрали на станції — на всіх не вистачило. Ну такий собі бізнес, я тобі скажу. За допомогою розвідного ключа, молотка, і пилки по металу “Мерседес” складно відремонтувати. До того ж не встиг я заробити на поїсти-попити, як до мене у гараж завітали — хто? Правильно, рекетири. “Ти кому платиш?” - питають. Я їм кажу: “Ви що, хлопці, подуріли? Щоб заплатити, треба спочатку заробити, а у мене ще й кінь не валявся”. Вони кажуть: “Якщо хочеш працювати, то з тебе сто баксів на місяць. Пільговий строк, щоб піднятись — два місяці, рахуючи від сьогодні. А потім — не ображайся, якщо щось станеться. Тут у тебе погано з протипожежною безпекою, як ми бачимо”. Мені двічі натякати не треба - я повісив на гараж замок, і поїхав на заробітки у Москву. Там працював у такому ж СТО, тим же слюсарем. Життя московське, я тобі скажу — це життя особливе. Я витрачав чотири години на добу, лише щоб доїхати від свого койко-місця до роботи, і повернутися назад. Грошей вистачало на оренду кімнати і на поточні потреби, ну там відкласти якусь копійку на “чорний день”, та сім’ї дещо переслати — і більше ні на що. Так пройшло декілька років, а потім сталась біда — я з необережності “запоров” клієнту двигун на “Порше”, збиток СТО від повторного ремонту склав майже три тисячі доларів, і хазяїн мене “поставив на лічильник”. Таких грошей у мене не було, тому я все там покинув, і повернувся до себе на Ювілейний. Поки я роздумував, як жити далі, мені зробили цікаву пропозицію — у мого знайомого дядько займав посаду директора заводу в одному з міст Луганської області. Так от, цей дядько мені запропонував очолити фірму,  через яку буде продаватись продукція цього заводу. Робити мені нічого було не треба, лише підписувати різні господарські папери, і за це мені будуть платити півтори тисячі доларів на місяць. Я спитав: за що такі шалені гроші, невже тільки за папірці? Я ж не дитина, мав колись справи з ОБХСС, і все чудово розумію. Він мені каже: ризиків жодних, він сам би все підписував, але бути директором не може — бо дві однакових підписи на одному документі юридично неможливі, до того ж він сам ризикує більше мене, бо де гарантія, що я не зніму всі гроші з рахунка фірми готівкою, і не втечу на Канари? Тут справа у особистій довірі — от за це він і буде платити півтори тисячі. Ну, я і погодився — а що б ти зробив на моєму місці? Майже чотири роки я жив, як заможна людина — купив собі “БМВ”, про який давно мріяв - хоч і не новий, їздив влітку у Ялту, навіть почав відкладати гроші, щоб побудувати собі  будинок. Але тут  виникли, майже одночасно, дві проблеми. Кажуть, є такий “закон парних випадків”, або іншими словами - біда не ходить одна. Спочатку я попав у ДТП — на великій швидкості виїхав з Ювілейного на алчевську трасу, а по ній якраз їхала фура. Мій “БМВ” — в хлам, у фури від удару відірвало причеп, я сам дивом залишився живий, і майже неушкоджений. Заплатив за ремонт фури, “БМВ” мені порадили продати на розбірку -  бо ремонт вийшов би дорожче, чим він сам коштує.  І відразу, менше ніж через місяць — луснув мій бізнес. Як виявилось, цей спритний дядько  свій завод — державний, між іншим — повністю порізав на брухт, продав усе, включно з меблями з приймальні, не забув загнати в “ліквідаційну масу” передоплату, яку отримував від покупців, усе це проконвертував у долари, вивів їх на рахунки на Кіпрі, і туди ж виїхав сам. А до мене прийшли менти з питаннями — що підписував, за чиєю вказівкою, та який мав злочинний умисел? За те, щоб не посадили, я віддав їм майже все, що залишалось у заначці. Що далі робити? Слюсар з мене — ну так собі, тим більше конкуренція така, що не всунешся, та й заробітки не такі, до  яких я звик за останні роки. А тут якраз помер мій дід у Станиці, я переїхав у його хату, на залишок накопичень поставив теплицю, і став вирощувати помідори на продаж. У нас цим тоді півселища займались.