Бандера. Псих.

     Бандера

     От що я тобі, Ватник, скажу. Я сам добре знаю, як це буває — коли нічого втрачати. Бо я втратив все, що мав — свій дім, майно, родину.

     Мене тут прозвали Бандера, це - за мої політичні переконання. Я за фахом — історик. Мої батьки приїхали за направленням у місто Красний Луч із Західної України, де закінчили інститут. Я їх часто запитував — якого дідька лисого ви тут знайшли, у цьому ведмежому кутку з вічно п’яними пролетаріями? Вони кажуть — типу самі напросились під час розподілу, ну там комсомольська романтика, відновлення Донбасу, та інша маячня у виконанні краснопузих. Ага, романтика. Вам — комсомольський пафос, а мені — гембель на все життя. Батько на початку сімдесятих  у аспірантуру вступив, захистився, якраз побудували “хрущовки”, і наша родина швидко отримала квартиру у Луганську. І от що я вам, хлопці, скажу: я народився і виріс на Донбасі, і з малих років жив у Луганську — а ніколи це місто не любив. Якось я не вписувався у цю ментальність, не подобалось мені відчувати, що любий гопник тут у більшому авторитеті, ніж найрозумніший “очкарик”. Але, як то кажуть, хіба хочеш? Мусиш! От і приходилось пристосовуватись. Я не був у школі класичним “відмінником”, просто я народився хлопцем розумним, і добре вчився — але одночасно вважався “нормальним пацаном”, який на уроках не вискакував із штанів перед вчителями, і у якого інші могли завжди списати задачку з математики. Звісно, інколи приходилось працювати не тільки головою, але й кулаками, але то таке — пацанські забавки, діло житейське. 

     Я з дитинства захоплювався радіоаматорством, і без перебільшення   можу сказати — цю справу знав на рівні ну точно вище середнього інженера. Хотів навчатись у Харківському інституті радіоелектроніки, але батьки вмовили вступати до педінституту. Доводи прості — вчитись будеш у своєму місті, не треба буде тинятись по гуртожитках, і робота викладача більш “хлібна”, ніж інженера — репетиторство, поблажливе ставлення до учнів за відповідні “блага цивілізації”, та інші дрібні, але приємні штучки. Ну що тут скажеш? Я був хлопчина практичний - довго не пручався, і пристав на цю пропозицію. Але з вигодами якось не склалось. Коли закінчив інститут, то з великими труднощами влаштувався шкільним вчителем, і то — не відразу на повну ставку. А перед тим — оженився, донька народилась. Наприкінці вісімдесятих “совок” вже тріщав по всіх швах — загострився тотальний дефіцит продуктів харчування, і взагалі усього, що можна собі уявити. У чергах треба було відстояти годину — дві, щоб купити вершкове масло, або ковбасу. І це якщо вони у даному магазині взагалі були. До речі, мене дуже дивують так звані “совкодрочери” — люди, які сумують за тими часами. Щось таке торочать про “соціальну справедливість”, “турботу про людей”, та такі інші, як то кажуть, галюцинації. Особливо вражають ті, кому зараз до тридцяти — тобто вони у ті часи навіть ще не народились. Що ти взагалі розумієш, дурню, про “розвинений соціалізм”? Ти навіть не уявляєш собі, як це буває, коли у магазині більш-менш пристойний товар намагаються не продати, а сховати під прилавок, щоб потім винести через “заднєє кирильцо”, як казав Райкін, і продати “потрібним людям” зі своєю особистою націнкою. Коли найбільш престижними професіями були не інженер або вчитель — і навіть не банкір або прокурор, як зараз - а продавець, офіціант, таксист — тому що у них був доступ до “лівих” заробітків. А ти тут мені — про найсмачніший у світі “Пломбір”. Який ти навіть не куштував, до речі. Особливо у кінці вісімдесятих - ото б здивувався, як смачно хрустить на зубах сухе молоко, і який чудовий, неповторний смак у помадки, зробленої казна з чого, і покликаної імітувати шоколад.

     Щось я трішки розлютився — а так не можна, треба берегти здоров’я. Так от, бігаємо ми з жінкою по чергах, я отримую неповну ставку, жінка — теж викладач, але в технарі. Грошей впритул вистачає на саме необхідне — сяку-таку їжу, харчування для дитини, за квартиру заплатити.  Бачу я, що не тільки репетиторство мені не світить, а взагалі якось не дуже у мене виходить бути годівником родини — але ж мене саме так виховали, мені альфонсом бути не хочеться.  І я згадав, що маю ще одну професію — електронник. Ми з моїм однокласником відкрили кооператив, який займався розробкою і впровадженням нестандартного обладнання. Тоді тотальний дефіцит був не тільки у магазинах, але і на підприємствах — усі ці фонди, ліміти, та інші “здобутки” так званої планової економіки, не давали можливості придбати навіть вкрай потрібне. Свого устаткування не вистачало, а щось купити за кордоном — зась, бо це за валюту, а там була своя система — простіше було відразу повіситись, чим навіть намагатись щось придбати. А тут — ми із своїми пропозиціями. Ну, потроху справа пішла, і вже через декілька місяців я відчув, що перестав рахувати гроші на побутові потреби.

     Через два роки “совок” здох, і почались інші проблеми — вихід України із рублевої зони, криза неплатежів,  тотальна “бартеризація” економки, ну ви самі все про це знаєте. Але одночасно у всіх з`явилась можливість вільно торгувати на зовнішніх ринках — і наші розробки виявились майже не потрібні, бо за меншу ціну кожен міг купити собі готовий прилад. Ну, куди ж нам до “Сіменсу”? Тому ми переключились на купівлю-продаж цієї техніки, а також на її монтаж, налагодження, та сервісне обслуговування. А на початку двотисячних, коли у нас почалося швидке економічне зростання, мені запропонували влитись до нещодавно приватизованого росіянами підприємства, яке займалось виготовленням спеціального устаткування для промисловості і транспорту. Моя функція була така ж, як і раніше — монтаж, сервісне обслуговування, та пошук покупців. Ми організували дочірню фірму, де контрольний пакет належав цьому підприємству, а менший — мені і моєму компаньйону. І от на протязі більше ніж десяти років я взагалі горя не знав — мій місячний дохід був від трьох до п’яти тисяч доларів в еквіваленті, жінка ходила на роботу лише для власного задоволення, донька за два роки до війни одружилась з американцем, з яким випадково познайомилась під час нашої подорожі у Європу. Я майже все зароблене вкладав у бізнес — щоб підвищити процент своєї участі, та отримувати ще більші доходів, на які розраховував жити у старості.