Вечір в хату. Ватник.

      Вечір в хату

    Брязнув, повертаючись, ключ у замку - і важкі металеві двері камери відкрились. Ярослав зробив крок уперед - і двері за ним зачинились. Все, фініш, сьогоднішній важкий день — етап з ізолятора тимчасового тримання - нарешті  закінчився. Ярослав стояв на порозі загальної камери Старобільського СІЗО, і пильно вдивлявся у те, що постало перед ним.

    Він побачив напівтемне приміщення із загратованими вікнами, вздовж стін якого стояли двоповерхові металеві нари — усього на дванадцять спальних місць,  завширшки як полиця у  вагоні поїзда - на яких розміщувались смугасті бруднуваті матраци, застелені не першої свіжини простирадлами. На нарах лежали, або сиділи дев’ятеро чоловіків різного віку, і мовчки дивились на Ярослава. Посеред камери височів стіл, на якому валялись  у безладі якісь шматки хліба, ложки, тарілки, стояло декілька металевих кухлів, а коло столу розташовувалась неширока лава, намертво прикручена до підлоги.  У кутку камери був санвузол, у вигляді вокзального чавунного унітазу та умивальника з краном.

       Після півхвилинної паузи Ярослав вирішив, що нарешті треба щось сказати.

     - Вечір в хату,  панове арештанти. Мене звуть Ярослав, деякі мене називають Бандерою, я не заперечую. Стаття сто п’ятнадцята, арештований за слідством.

     На нижніх крайніх нарах озвався кремезний, жилавий чолов’яга з коротко стриженим сивим волоссям.

     - Здоров був. Я Сашко, прізвисько — Блатний.  Я тут типа  “смотрящий за хатою”, як це на фені називається. І хоча у мене це вже третя ходка, але “поняття” я не дуже поважаю. У нас у хаті такий порядок — пальці віялом не розставляємо, один перед одним своїми статтями не козиряємо, “паханів” і “шісток” серед нас немає. Тому  “чорну масть”  нам тут із себе зображати не потрібно. Так всі хлопці вирішили, а ми спільні рішення поважаємо. Це я так кажу, для порядку, бо бачу — ти не з таких. Тепер — про наші звичаї. Хлопці тут не заперечують, якщо до них звертаються за прізвиськами, хоча по іменам теж можеш, але будуть деякі труднощі — наприклад, на ім’я Сашко я тут не єдиний. Кого як кличуть — відразу запам’ятати не намагайся, всьому свій час, якщо і помилишся, то хлопці не будуть у претензії. Прибираємось у камері по черзі, графік ось висить на стінці, допишеш себе сам. Якщо хтось на “дючку” захоче, то спочатку повинен впевнитись, що ніхто не їсть. Держава нам влаштувала сортир і столову в одному приміщенні, і тому ми вимушені користуватись цими благами по черзі, щоб якось відрізнятись від свиней. Ось вільні нари, звуться “шконка”, вибирай собі, яка подобається. Матюками до інших не звертатись, політику - малітику не чіпати, мармизи один одному не бити, нам скандали тут не потрібні — ми всі люди знервовані, і хочемо мати здоровий сон і апетит. І головне — повага один до одного. Бо у нас горе у кожного своє, а біда — спільна. Все особисте —  хто кого крутіше, хто кому начальник, хто ким був на волі  — залишилось ось там, за цими дверима, тут ми всі — однакові,  всі - арештанти. Зрозуміло, братане? Питання будуть?

     -Ні.

    - Ну, тоді переходимо від офіційної частини до банкету. Сідай сюди, чайку заваримо.

     І потягнулось звичайне життя у в’язниці — від  підйому до відбою, коли один день схожий на інший. Розваг — майже ніяких, не рахуючи гри в нарди та саморобні шахи, що хтось із давніх “сидільців” виліпив з хліба. Якось Ярослав зауважив, що у камері лише він, та ще в’язень на прізвисько Каратель розмовляють українською мовою, а всі інші — або російською, або “суржиком”, іноді досить дивним для незвичного вуха. Далі зав’язалась суперечка на тему, яку всі намагались уникати  - про політичну ситуацію, про війну, хто кому ворог. І у якийсь момент Блатний вирішив втрутитись.

   - Хлопці, а я ж попереджав, що про все таке нам говорити не слід. Бо не вистачало нам ще посваритись, а там — і до “мокрухи” недалеко, ви вже мені повірте, я дещо бачив на зоні. Ну, якщо ви вже не можете мовчати, то давайте так. Нехай кожен розкаже свою історію і своє ставлення до того, що з нами усіма відбувається. Одна історія на день. Хто починає перший — зараз кинемо на пальцях,  а інші будуть підтягуватись за бажанням. І ще ось таке: оповідача не перебивати, із своїми розумними думками під час розповіді не лізти, але - можна задавати питання, якщо буде потреба. Часу вільного у нас — скільки завгодно, якщо що. Ну як, згодні?

     Всі погодились. І починати випало Ватнику.

     Ватник

     Ти питаєш, чому я не розмовляю на українській мові? А принципово.

     Я родом із Стаханова. Чому я повинен говорити на українській, якщо мої батьки, мій дід з бабою,  взагалі усі мої родичі — росіяни за національністю? А Стаханов — російськомовне місто. Я там взагалі не чув, щоб хтось хоч слово сказав на українській. Крім ментів, які мене інколи в дільницю забирали, та й то — українською лише свої смердючі протоколи писали.

     Сам за професією я шахтар. Сиджу тут під вартою за вбивство свого приятеля. Чому вбив, ти питаєш? А так вийшло. Випили обоє, слово за слово, х..єм по столу, я згадав, як він колись у мене дівку відбив, він у відповідь мене п..даром обізвав  — ну, я спересердя і заїхав йому в пику. Він був п’янючий, впав з табуретки - і потилицею об тумбочку. Щось там у нього хряснуло — і все, немає людини. Це ж не вбивство, а нещасний випадок. Але ж у мене  була судимість — от ніхто і не повірив, що я не хотів вбивати, тому і лежу тут на шконці. За що була судимість? Та пустяк діло, по п’янці побився, один на мене з заточкою, я йому врізав по ребрам — але щось не так пішло, там виявився цироз, печінка луснула, от він і помер. Словом, перевищення необхідної оборони, дали мені умовно, судимості вже формально немає, але запис у ментовських базах залишився. Питаєш, чи часто я п’ю? Та як і всі шахтарі — в получку, на свята, ну і взагалі, коли привід є. Ти не думай, я не алкаш якийсь. Я ніколи не похмеляюсь, і запоїв у мене не буває.