Донбас — народжений з руїн

Донбас — народжений з руїн.

Закінчення війни застало всіх зненацька, багато людей звикли жити по чужих кутках, далеко від своєї рідної землі. Усі розгубилися. Що робити далі?
Нюра прибігла з кафе, у дворі Марина накривала на стіл. Мишко працював на СТО, а Сава лежав у шпиталі.
— Телефонуй нашим, ми скоро приїдемо, — попросила жінка.
І, відчувши сильну втому, вона присіла на стілець і раптом заплакала. Марина підійшла до неї, стала втішати:
— Не плач, чоловіки живі, дітей зберегли. Повернемося додому й житимемо як раніше.
— Ні, так, як було, не буде, я хочу, але боюся повертатися. А раптом залишили міни, або ще якісь смертельні сюрпризи?
— Ніколи про це не думала, — неабияк злякалася жінка.
— А я ночами не сплю. Як воно тепер у Роздольному після війни?
— Повернемося, дізнаємося; на нас чекають наші батьки, родичі, рідні могилки.
Сава приїхав зі шпиталю з Галею, коли вся родина сиділа за столом і святкувала Перемогу. Він із любов’ю оглянув усіх і сказав:
— Нарешті дійшли до кінця в цій війні. Скоро поїдемо додому, я так чекав цього дня, а зараз раптом злякався. Що далі? Стільки років без миру, дуже шкода часу, втраченого в бліндажах, в окопах, у госпіталі. Скільки важливого й потрібного за цей час зробили б ми для упорядкування селища!
— Сава, минуле не можна змінити й не потрібно про нього думати. Слава Богу, Дмитро й тато — наші єдині, дорогоцінні втрати й, дуже сподіваюся, останні в цій війні, не рахуючи здоров’я. Будемо жити далі, не будемо тупцювати на місці. — Вимовила Галя.
Міша подивився на сестру й тихо вимовив:
— Моя душа, де б не перебувала, весь час удома мешкала. Так скучив за Батьківщиною, давайте завтра поїдемо.
— Треба розрахуватися з роботи, залагодити з документами, на все вам даю три дні — і в дорогу, — розпорядилася Дмитрівна.
Задзвонив телефон.
— Олеже, — прошепотіла Галя і відійшла.
— З перемогою тебе, моя радість, завтра їду до військкомату, владнаю з документами — і додому.
— Ми за три дні будемо готові — і теж у дорогу. Гриші ще чотири роки вчитися в університеті, залишиться тут.
— Нічого не беріть із собою, будемо їздити відпочивати. Тоді воно і знадобиться.
— Навіть не віриться, що все — кінець війні, і ми скоро будемо разом!
— Я дуже скучив, вірю і не вірю, що закінчилася ця бійня. Дивлюся зараз у вікно: за гарної ходьби до дому півтори години ходу, пішки б побіг. Я тебе люблю. Дуже сумую без вас.
— Скоро ми будемо разом, уже рахую дні. — Зізналася дружина.
— Я сподіваюся, що найгірше позаду, — закінчив розмову Олег.
Усі спішно збирали найнеобхідніші речі. Гриша показав матері блокнот, у якому розробив бізнес-план:
— Будинок і флігель здати в оренду, я перейду в тимчасове приміщення, де жила бабуся, мені місця вистачить. Укладу тривалі договори із сім’ями. На подвір’ї завжди будуть люди, комунальні та інші витрати оплачуватимуться квартирантами. Грошей вистачатиме на витрати, ще й вам допоможу.
Галя вислухала уважно сина, зробила кілька поправок.
— Молодець, синку, ми не знаємо, що нас чекає вдома, а тобі ще довго вчитися.
— Мамо, я, напевно, ніколи не поїду в місто, де вбили Діму, мені дуже боляче це згадувати. Розумієш, тоді там, на шкільному подвір’ї, я назавжди втратив шматочок себе. Я не повернуся, і закінчимо про це, — витирав скупі сльози юнак.
Мати обійняла сина, і вони довго стояли, оплакуючи свою втрату.
— Ти житимеш там, де буде твоє серце, мій рідний. А ми з татом підтримаємо, допоможемо в будь-яку хвилину.
На п’ятницю були куплені квитки, і Гриша проводжав сім’ю. Прийшов він на вокзал не один, поруч із ним стояла кароока, струнка дівчина.
— Ось, знайомтеся, Стела — моя наречена.
Олена Петрівна змахнула сльозу:
— От покійний дід би зрадів: хлопець — то виріс, зовсім наречений!
Брати міцно, по-чоловічому, потиснули племінникові руки.
— Якщо що, телефонуй, приїдемо, допоможемо.
— Я сам, — баском відповів Гриша.
Матері шепнув:
— Мамо, вона погодилася жити разом.
— То вам, може, краще в будинку чи у флігелі, і місця більше для двох?
— Ні, у тимчасовій хаті: меблі там сучасні й витрати невеликі.
Уже в поїзді згадала Галя, що не віддала каблучку, яку подарував Олег, коли народилися близнюки. Він тоді сказав:
— Нехай мужики ростуть, і коли в них будуть свої половинки, Гриша подарує своїй нареченій каблучку, а Діма — сережки.
Галя глянула на каблучку і все в подробицях згадала. Перед очима сплив дорогий образ покійного сина. Серце матері знову занило, затужило за втраченою кровиночкою болем, що не мине ніколи.
 Олег повертався додому, здалеку побачив замість різьбленої залізної хвіртки дірку. Воріт не було, кругом усе заросло, скрізь панувало запустіння. Увійшовши у відчинені двері, почув, що всередині хтось є. Він голосно запитав:
— Хто тут?
Нагорі забігали, потім усе стихло. Чоловік піднявся на другий поверх, кругом погосподарювали мародери й все, що можна було забрати, забрали; у двох спальнях не було дверей.
У кімнаті Діми та Гриші стояла єдина шафа — купе із цілими дверима. Коли він відчинив, побачив дівчинку — підлітка в Галіному халаті. Вона сердито замахала руками:
— Це наш дім, ми його раніше зайняли, йди, звідки прийшов.
— Я прийшов із війни, раніше жив тут із сім’єю.
— Чим доведеш? — вперто допитувала непрохана гостя.
— Ходімо.
Він, зайшовши в будинок, побачив сімейну фотографію, що висіла над каміном. Господар хотів пред’явити її як доказ.
— Ти мій тато? — раптом запитав малюк, який теж ховався в шафі.
Олег розгубився: на нього дивилися запалені від кон’юнктивіту очі малюка. Чоловік, піддавшись якомусь внутрішньому пориву, узяв хлопчика на руки, притиснув до себе й запитав:
— Як тебе звати?
— Діма.
Брудна дитина пригорнулася до нього.
Серце Олега захлеснула хвиля нерозтраченого батьківського почуття, що накопичувалося в роки війни.
«Що це? Збіг? А, може, знак небес? Послав Господь малюка на втіху за смерть сина»? — запитував він себе й не знав відповіді.
Коли вони спустилися вниз, дівчинка, дивлячись на вродливу жінку, чоловіка, що стоїть поруч і тримає гарненьку ошатну дівчинку, трьох веселих хлопчаків, зрозуміла: це його сім’я, дім, життя.
— Їх убили? — із тривогою запитала дівчинка.
— Ні, усі живі, крім Діми. Завтра чекаю на них, приїжджають о десятій ранку. Тепер твоя черга розповісти, що сталося.
— Жила з бабусею в селі. Коли почали бомбити, ми пішли, жили в чужому підвалі, одного разу вона не повернулася. Я прийшла сюди, дорогою зустріла Діму, він шукає свою маму.
— Як же ви самі без дорослих бідували?
— Я працюю, — гордо сказала Уля, — ходжу на ринок вихідними овочі перебирати, тут недалеко.
— Як же Діма один залишається?
— Чому один? Із собою беру.
— І ніхто не поцікавився, що ви живете без батьків?
— Я в інтернат не піду.
— Але діти не повинні жити самі, це дуже небезпечно.
— Ти нас виженеш? — занепокоїлася дівчинка.
— Ви голодні? — запитанням на запитання запитав Олег.
— Сьогодні ще не їли, — відгукнулася вона.
— Я пропоную пообідати, — запропонував він, дивлячись на годинник. Була дванадцята година.
Коли вони прийшли до найближчого кафе, офіціант пригрозив дітям:
— Пішли геть, жебраки.
— Ну-ну, легше, вони зі мною, — остудив його Олег.
Хлопець гидливо відвернувся, але запросив їх за стіл. Прийняв замовлення, і через п’ятнадцять хвилин компанія з насолодою їла все, що приніс офіціант.
Артем дуже здивувався: чоловік не тільки розрахувався, а й дав йому гроші, попросивши:
— Я залишаю тобі тисячу гривень, за тиждень ще принесу, а ти знедолених людей завжди прийми. Гріш ціна перемозі, якщо діти в нашій країні голодні ходять, а дорослі їх не можуть нагодувати.
Соромно стало хлопцеві, він перепросив:
— Ви знаєте, скільки їх тут ходить п’яних, наркоманів, усіх не нагодуєш.
— Дітей нагодуй, і не дай Боже, я дізнаюся, що це не так, — сердився Олег, — поговоримо інакше..
Вони пішли, а офіціант довго дивився у вікно.
— Дивак, — засміявся хлопець, — усіх не нагодуєш.
Олег узяв таксі й повіз дітей до матері в центр. За квартирою дивилася сусідка, і стояла вона в цілості та схоронності.
Коли він увійшов у свою кімнату, на нього нахлинули спогади. Цю мушлю привіз із моря, коли вчився в третьому класі, а це батько вперше взяв його на операцію, з фотографії на нього дивився переляканий хлопчисько. Можливо, Олег і далі був у своєму минулому, але його окликнула Уля:
— А що далі?
— Як ти сама думаєш? Митися. Треба, треба вмиватися вранці та ввечері, а нечистим сажотрусам сором і ганьба.
— Чур, я перша.
Незабаром із ванної почулася пісня, у дівчинки був відмінний слух і приємний голос. Раптом у двері подзвонили, зайшла сусідка. Обійняла Олега, якого знала з дитинства.
— Хто у вас так солодко співає?
— Ви не повірите, Іванівно, приїхав у свій будинок, а в ньому живуть діти. Знайомтеся, Діма, а співачка — Уля.
Очі жінки округлилися.
— Та як же це, а чиї вони?
У цей момент вийшла дівчинка, побачивши незнайомку, злякалася.
— Ульянка, як добре ти співаєш, — усміхнувся Олег, — як справжня артистка.
— На вечерю до мене в гості, на пироги.
— Прийдемо, Іванівно, обов’язково.
Щойно сусідка зачинила за собою двері, Ульяна засмутилася:
— Мені й одягнути нічого.
— Зараз я Діму викупаю, поїдемо до магазину і все купимо.
— Усе, усе, усе? — зраділа дівчинка. — ЇЇ браслетик? Я свій загубила, коли від солдатів із Дімкою тікали.
Олег вимив хлопчика, обгорнув у простирадло, витер.
— Татку, — притулилася дитина до нього. Чоловік завмер, слово це дрімало в його серці, огрубілому від війни. Він уже забув, як це добре бути батьком, обійняти свою дитину.
Коли весела компанія зайшла в Дитячий світ, Уля розгубилася. Раніше вона боялася заходити — грошей однаково не було, й охоронець до зали не впускав. Вона взяла Олега за руку і відчула себе впевненіше.
Вони підійшли до дівчини, що стояла біля стійки із сукнями.
— Одягніть нашу принцесу, — попросив чоловік.
Дімі купували одяг разом, хлопчик радів яскравій футболці, бейсболці, яку він тут же натягнув на свою голову. Малюк стояв перед безліччю іграшок як заворожений.
— Що тобі купити? — запитав Олег.
Діма підходив до машинок, гладив їх і, здавалося, боявся взяти в руки.
Старий одяг викинули в сміття, задоволені, діти йшли, тримаючись за руки й жваво розмовляючи.
Удома біля під’їзду на них чекала Іванівна, запросила до себе на вечерю.
Коли зателефонувала Галя, Олег розгубився. Він не знав, що скаже дружині, і тільки вимовив:
— На тебе чекає сюрприз, а будинок потребує ремонту, поки що пожити доведеться в мами, на Артема.
Увечері, вклавши спати дітей, Олег довго не міг заснути, згадуючи, що сталося з ним за день. Раптом він почув плач, побачив у коридорі Діму.
— Що сталося? — злякався Олег. — Очі ріже?
Він перед сном їх закапав.
— Ні, я боюся, що ти мене кинеш.
— Ну, що ти, маленький, завтра приїде мама.
— Ви тільки Дімку заберете, а мене? — тривожно запитала Уля, яка стояла біля дверей.
— Ну, куди я вас подіну?
Наступного ранку чекали на поїзд, а коли оголосили прибуття, то хвилювалися всі. Олега обступили Маша, Ваня, Петрівна, а Діма відразу побачив Галю і крикнув:
— Матусю!
Серце жінки сильно забилося.
Вона взяла його на руки, запитала:
— Як тебе звати?
— Діма.
— Діма, синку, — мати притиснула хлопчика до себе й заплакала.
— Галю, що сталося? — запитав стривожений Олег.
— Це від щастя, — сказала вона.
— Знайомся, це Уля, — сказав чоловік.
Дівчинка стояла біля нього, уважно розглядаючи жінку.
— Ну, здрастуй, мила, а я — Галина Дмитрівна.
— Що ж ми тут стоїмо? — Занепокоївся Сава
— Ми в Роздольне, — сказала Нюра, — нас чекають.
Коли приїхали додому, Олена Петрівна заговорила з Олегом:
— Синку, де ти взяв їх?
— Вони жили в нашому розграбованому будинку.
— Раптом дітей шукають родичі?
— Розмістив їхнє фото в інтернеті. Завтра підемо в соціальну службу.
— Що тобі розповіла Уля? — запитала Галя, яка підійшла.
— Жила з бабусею, одного разу вона не прийшла, а Діму зустріла, коли йшла дорогою в місто.
— Як же вони без дорослих самі вижили?
— Перебирала овочі на ринку, а в Діми кімнаті ховалися.
— Скільки їм років?
— Не знаю.
— Ви розумієте, яку ношу берете на себе? Чужі діти… — обурювалася Олена Петрівна.
— Чому вони чужі? Діма «мамою» назвав, — відгукнулася Галина.
— Що їм ще залишається? Ви будьте розумнішими, — бурчала мати.
— Будинок відремонтуємо, місця всім вистачить. Може, ми поки що в готелі поживемо?
— Ще чого? Синку, живіть, скільки треба.
Поки діти під керівництвом Вані поїхали в парк кататися на каруселях, батьки поспішали до будинку, де на них чекали майстри.
Хоч як незручно й тісно жила сім’я в бабусі, коли онуки поїхали у відремонтоване житло, вона засумувала.
Олег запропонував:
— Мамо, ну, хочеш, переїжджай до нас.
— Ні, синку, я вдома залишуся, самі мене не забувайте.
В інтернеті ніхто дітей не шукав, й Олег став оформляти усиновлення, але їм дозволили тільки опікунство, одночасно продовжували пошук родичів Улі та Діми.
Коли лікарі повернулися в лікарню, там працювали інші люди. Олегу запропонували очолити облздоров’я, Галю — теж в адміністрацію, але вона відмовилася:
— Я — лікар, моє місце в лікарні.
Незабаром повернулася на колишнє місце роботи.
Якщо спочатку колеги шепотілися за її спиною, то невдовзі вже натовпи студентів із медичного університету ходили за унікальним фахівцем, самі колеги вчилися в нової співробітниці.
Маша й Уля жили в одній кімнаті, Ваня влаштувався окремо. Як не старалися прикрасити дитячу батьки, Діма щовечора підходив до їхньої спальні, плакав і просився до них, швидко засинав, й Олег відносив його в ошатне ліжко.
Хлопчику здавалося, що це все сон, що він одного разу прокинеться і, замість теплого ліжка, опиниться один на вулиці. Діма прокидався, знову шмигав носом, витираючи сльози.
Одного разу його почув Ваня, зайшов і запитав:
— Братику, ти плачеш? Чому? Тобі в нас погано?
— Ні, я боюся, що прокинуся, а мами немає.
— Ну, хочеш, живи зі мною в кімнаті, завтра й ліжко поставимо, не плач.
Наступного дня Діма перейшов у кімнату брата, і Ваня взяв шефство над малюком.
Коли близнюки та їхні сім’ї повернулися в рідне село, були шоковані. Дахи із сонячними батареями демонтовані, усе, що тільки можна, вивезли. Багато людей виїхали, будинки стояли напівзруйновані, часто без вікон.
У їхньому двоповерховому будинку жили батьки Нюри, як не намагалася нова влада віджати будинок, не змогла. Пригледів його якийсь головний із міста, ще і приплачував, наказував добро берегти. Поставив двох солдатів, які мешкали в гостьовому флігелі, охороняти садибу, сподіваючись, що це стане його, і грабувати особняк не дозволив. А так би, як і багато чого в селищі, розтягнули.
На подвір’ї накрили стіл, радості не було кінця, що, нарешті, скінчилася ця нікому не потрібна війна, яка забрала життя ні в чому не винних людей. Як шлейфом, за нею потягнулися розруха, злидні та знедоленість багатьох жителів Донбасу.
Нюра відразу вирішила подивитися, що в кафе. Жоден із ключів до зачинених дверей не підійшов, хтось замінив замки в надії, що чуже зможуть привласнити. Але не вийшло: повернулася господиня і скоро наведе порядок.
Уже наступного дня працювала група ремонтників, а за тиждень завезли в магазин продукти, відчинилося кафе, за місяць працювало і СТО.
Саві зробили кілька операцій, але два пальці на руці в нього не згиналися, що його дуже злило. Якщо вдень він, зайнятий, клопотався, мотаючись по селищу, то вночі не спав — боліла рука, нили кістки, стягувало шкіру, яка натиралася, була дуже тонкою і сухою. Марина в монастирі купила мазь, і Нюра мазала нею чоловіка, намагаючись знеболити рани.
Електростанція, що спалює сміття, не працювала, обладнання вивезли. Як і багато чого на селищі.
— Знову все знову починати, — бурчав Сава.
— А що ти хотів? Нас стільки років не було, могли й свої розтягнути — своя сорочка ближче до тіла, треба народ зібрати й поговорити, — порадив Мишко.
Коли селищні зібралися, люди не приховували своєї радості.
— Слава Богу, господарі повернулися, тепер буде порядок.
— А де ви були, коли ваше селище грабували, чи самі по горищах поховали? — грізно запитав Савелій
— Ти нас брудом не поливай, такого страху натерпілися, а ти нас звинувачуєш! Вони з автоматами приїжджали, вантажили ночами, вранці тільки їх і бачили. А хто, що? Не знаємо й не відаємо.
— Давайте тепер думати, як будемо жити далі?
— Річка тече, час іде, якось і проживемо, — почулося із залу.
— Ви забули, скільки всі праці, коштів, вклали в селище? — обурювався Сава.
— Треба нам перестати шукати винних, а діяти. Відновити роботу електростанції: у селищі немає електрики, з водою теж біда, якби не колодязі, свердловини не качають, — втрутився батько Нюри, осадивши зятя.
— Завтра запросимо фахівців, дізнаємося, що можна зробити самим, це знову витрати. Давайте щомісяця кожен житель селища відраховуватиме певну суму. Під ці гроші візьмемо кредит і все відновимо, — закінчив Михайло.
Знову все починати з нуля, ніби не було тих років, коли будували, виплачували банкам. Жителі селища були незадоволені, що їм доведеться вкладатися, міркували;
— Який ще буде результат, невідомо. А гроші віддавати зараз…
— Я їм вірю, вони селище з нічого підняли. Згадайте, як добре жили! — пролунало із залу.
— Поживемо, побачимо, — зітхнула жінка.
Три роки відновлювали електростанцію, працювало кафе, магазин, СТО.
Поступово селище оживало, поверталася молодь, зруйновані будинки взяли під контроль, і селищна рада передавала ділянки сусідам для обробки землі. Розподіляли будівлі, придатні для житла, бездомним, вирішили повернути посаду вуличних двірників. Селище стало чистішим, а жителі вже не шкодували грошей, які вони відраховували щомісяця.
Щойно запрацювало приймання сміття, усі зітхнули спокійно. Поверталися до життя до війни, де люди не боялися за свою долю і дітей, а працювали, перетворюючи й прикрашаючи все, що їх оточує.
Восени почалися вибори, Саву обрали головою селища, а Мишка — депутатом в область.
Найважче було Михайлу: щодня їздити в місто, де в нього була приймальня і на нього щодня чекали виборці. Він пройшов непросту школу життя — кожного вислухає і зрозуміє. Незабаром уже було видно результати, чоловік у все заглиблювався, його роботу помітили, і за чотири роки місто висуне його кандидатуру в Раду.
Змінювалася країна, видавалися закони, що зберігають природу. Люди Донбасу відновлювали зруйноване, будували нове, садили ліси, парки, сади. Те, про що вони мріяли з братом у юності, збувалося. Михайлу не потрібно вигадувати виборчу програму: те, що вони здійснили в Роздольному, стало законами України. Переживши війну, люди стали дбайливіше ставитися до природи, розуміючи її важливість.
Сава горів на роботі, у селищі жоден житель не залишився без його уваги. Часто приїжджали з інших регіонів країни повчитися. Для всіх селян на місці була робота: хтось трудився вуличними двірниками, багато хто — на мініфермах на своїх подвір’ях вирощував тварин; функціонувала школа, пекарня, амбулаторія, електростанція; не потрібно шукати кращого життя в чужій країні, у великому місті. Знайшовся і новий Тімірязєв, який узяв сад під контроль, прищепив дерева новими сортами. За рік відкрив цех консервування, де робили смачні джеми, соки, мармелад та інші фруктові новинки. Уклали договори з країнами Прибалтики: ті везли дари моря, які залюбки купували жителі селища, а відвозили фурами влітку фрукти, а взимку — консервацію.
Олег Григорович від хірургічного столу воєнного шпиталю довго не міг звикнути до кабінетної роботи. Він розумів, що зведення і звіти в комп’ютері одне, а в житті інакше. Часто без попередження їздив до лікарень, де розмовляв із лікарями, знаючи їхні біди й потреби.
Свою ідею, що кожен житель країни щомісяця відраховує певну суму на рахунок лікарні, де проживає, попросив Михайла озвучити в уряді. Тоді в лікарів будуть гроші на сучасне обладнання, ліки. Незабаром вийшов закон і дав нагоду лікуватися людям у провінційних містах. Рішення сприяло розвитку медицини в найвіддаленіших селах і селищах, на гроші їхніх жителів відкривали амбулаторії. Це був прорив в оздоровленні нації.
Минав час, а Галина боялася, що одного разу відчиняться двері й дітей, до яких вона приросла серцем, заберуть їхні біологічні батьки. Ульянка ходила в один клас із Машею, вчилася слабко, хоча займалася додатково з репетиторами. Але в музичній школі відзначили її голос, і вона вже кілька разів вигравала конкурси вокалістів.
  Якось Уля прийшла додому пізно.
— Що сталося? — тривожилася Галя.
— Нічого, — а сама прошмигнула до своєї кімнати.
Коли мати зайшла запросити дочок до столу, вони сиділи, обнявшись, плакали.
— Мамо, ми зараз прийдемо, — попросила Маша.
— Я нікуди не піду, поки не дізнаюся, що з тобою сталося.
 — Вона мене знайшла.
— Хто?
— Ця брудна п'янюжка, яка мене народила.
— Не можна так про маму.
— А як?! Ви нічого не знаєте.
— Розкажи.
— Вона кинула мене немовлям у бабусі. Я до неї повернулася, коли бабуся не прийшла, мати мене вигнала.
— Але ми ж її шукали.
— Я назвала чуже прізвище.
— Ти чому відразу про неї не сказала правду?
— Боялася, що ви мене не візьмете.
— Що вона від тебе хоче?
— Грошей.
— Завтра її зустріну й поговорю.
— Не потрібно, я сама.
— Ти хочеш до мами?
— Ні.
— Як її звати?
— Ліда.
— Де вона живе?
— На вокзалі.
— Ми разом поїдемо, я тебе одну з твоєю бідою не залишу.
— Ви нічого про мене не знаєте. У неї є відео, мене голою її мужики фотографували — вона пригрозила, що викладе його в інтернет:
— Нехай усі тебе побачать, яка ти насправді. А я не хотіла, мене змусили, — плакала дівчинка.
Галя притиснула дівчинку до себе і згадала себе, нещасну, безпорадну, у руках сексуально стурбованого вітчима.
— Донечко, тебе ніхто ніколи не образить.
Їли мовчки, щось розповідав Олег, але його ніхто не слухав. Коли вкладалися спати, він запитав:
— Мені здається, чи я чогось не знаю? Не приховуй.
— Знайшлася мати Улі, підозрюю, що вона продавала дівчинку.
— Як це можливо?
— У неї є компромат на дівчинку, вимагає грошей. Завтра поведу її до дитячого гінеколога, нехай подивиться — може знадобитися лікування.
— Чим я можу допомогти?
— Будемо готові до чого завгодно. Якщо що, я зателефоную.
— Забув тобі сказати, у селищі зубний кабінет хочуть відкрити, у них і приміщення готове.
— Молодці, а Сава мені не сказав.
— Йому ніколи, він весь у роботі. А як ти думаєш, стоматолог із міста захоче в селі жити?
— Олеже, я настільки засмутилася, що не можу більше ні про що думати.
— Вибач мені. Я розумію, як усе непросто.
Наступного дня Лідію знайшли мертвою: вона померла уві сні, перебравши спиртного. У морзі Дмитрівна дала грошей і попросила поховати її по-людськи. Уля попрощатися з матір’ю не пішла — діти не вміють прощати. Галя наполягати не стала на її присутності, і ятрити незагоєну поранену дитячу душу.
У Гриші все йшло своєю чергою. Зі Стелою вони жили добре, якщо не брати до уваги, що вона завжди ображалася, замовкала або бурчала. Він не знав, як йому в таких випадках чинити, телефонував матері, просив поради.
— Коханій людині можна пробачити все. Правий завжди той, хто перший попросить вибачення. Синку, бережи любов!
— Мамо, а ви сварилися з татом?
— Ми були занадто дорослі, щоб витрачати час на ці дурниці.
— Думаєш, це минеться?
— Уяви, що її немає поруч. Зможеш без неї — живи. Ні — насолоджуйся кожною хвилиною, проведеною разом, іншого життя не буде. Усьому і в усьому є кінець, щоб не пошкодувати одного разу, що по дурості втратив свою єдину.
— Я все зрозумів, мамо.
Коли вкотре просив вибачення в скривдженої нареченої, вона перепросила теж. Невдовзі її невдоволення, образи й бурчання минули, і Гриша не почувався винним, коли в неї не було настрою.
Що Марина вагітна, дізналися, коли вона вже йшла в декрет. Галя ображалася:
— Ну, мені — то могла сказати.
— Ми з Мишком дуже переживали, що раптом зірветься.
— Ну, хоч хто там?
— Хлопчик.
— Молодці!
— Коли народиться, будемо молодці, а зараз чекаємо на свій скарб.
— Кого в хрещені хочете взяти?
— Ульянку.
— Хрещеним Ваню або Гришу.
— Я коли їхала, він сказав, що не повернеться в місто, де вбили брата.
— Значить Івана, нехай дорослим стає.
— Він цього року закінчує школу, вступатиме.
— До медичного університету, вгадала? — запитала Марина.
— Тут і гадати нічого, він завжди Гришу наслідував. Уля теж велика молодчина, їде на конкурс вокалістів до столиці, з Машею — не розлий вода.
Жінка уважно слухала зовицю і, коли та закінчила говорити, попросила:
— Навчіть мене правильно ставитися до дітей: ви й Мішу із Савою виростили, і сини у вас золоті.
— Правила прості: щиро любити, повністю довіряти й частіше згадувати себе в їхньому віці, тоді й старіти ніколи, — засміялася Галя.
За два місяці, коли сім’я забирала породіллю з лікарні, усі вже знали, що Михайло купив квартиру й до зими вони із сім’єю переїдуть до столиці.
Батьки вирішили не зволікати, а відразу хрестити малюка. У селищі будували храм і в будівлі колишньої бібліотеки відкрили церкву.
Щойно Олег зайшов до неї, побачив Сергія.
Той обійняв свого старшого друга.
— Ось так зустріч, усім зустрічам зустріч. Ніяк не очікував вас побачити.
— І я радий тебе бачити.
Коли Ваня та Уля, молоді й красиві, стояли перед вівтарем, у голові батюшки промайнуло: «Чудова пара».
Після церемонії Сергій і Олег не могли наговоритися.
— Зараз я вам щось покажу.
Увійшов у вівтар, за хвилину повернувся зі згортком. Запитав:
— Схоже?
— Дуже.
На Олега з ікони дивився образ Пресвятої Богородиці, побачений ними в госпіталі.
— Це вам від мене подарунок.
— Батюшка, ми без вас не поїдемо, — запрошувала Нюра на свято, влаштоване на честь хрестин Юрія.
Через годину вся компанія сиділа за столом у кафе, Олег і Сергій сіли поруч. Згадували війну.
— Ти як ікону назвав?
— «Знамення миру»… Закінчив семінарію, а служити в Роздольному Сава Георгійович умовив. Ви бачили, який храм будуємо? Думаю, що років за два буде у селищі своя нова церква. Дружина Катя в лабораторії працює в саду, у нас росте син Олег.
— Ти не повіриш, а в мене теж з’явилися син Діма й дочка Уля. — Григорович розповів про їхню появу в родині.
Пізніше підсіли Михайлик і Сава, згадували бої, загиблих товаришів, кожен із колишніх бійців знову відчув той непростий час, коли смерть дивилася в обличчя, дихала в потилицю, йшла по п’ятах.
У цей час хрещені гуляли вздовж берега. Там, у церкві, Ваня раптом побачив, що сестричка дуже симпатична.
«І не сестра вона мені, просто дівчина», — заспокоював себе хлопець.
Ульяна розповідала про конкурс, водночас вона дуріла, пародіюючи своїх суперників. Вони сміялися, співачка запропонувала:
— Давай наступного разу ти зі мною і Машею поїдеш.
— І що я там буду робити?
— Будеш охоронцем.
— А що, є від кого охороняти? — запитав тривожно хлопець.
— Ні, на конкурсі цілодобова робота й конкуренція. Просто приїжджай як брат із Машею. Ви — моя команда, багато хто так робить.
— Ти мені не сестра, — раптом випалив Ваня. — Це інше — я тебе люблю, дуже… — додав він, почервонівши.
— Просто ти мене не знаєш, а коли тобі розкажуть, навряд чи тобі захочеться поруч постояти. А тепер іди, не хочу, щоби батьки засмучувалися.
— Я тобі не подобаюся? — зневірився хлопець.
— У тебе буде інша дівчина, — переконувала Уля.
— Не буде, — сказав Ваня і пішов геть.
Відтоді, живучи в одному будинку, намагалися не перетинатися. Галя запитала доньку:
— Між тобою і Ванею наче чорна кішка пробігла. Що сталося?
— Ваня любить мене.
— А ти?
— Теж.
— Що ж ви відвертаєтеся одне від одного?
— Нам же не можна разом.
— Хто сказав?
Увечері закохані гуляли в парку й не могли наговоритися. У серпні на конкурс, до Криму, їхали разом. Відтоді намагалися будь-яку вільну хвилину провести удвох.
Діму до школи вів тато, хлопчик розгубився, бачачи багато народу, міцно вчепився в його руку. Коли зазвучав гімн України, малюк завмер, вдивляючись у небо, куди злетів жовто-блакитний прапор країни.
— Тату, а наша країна найбільша? — запитав синок.
— Наша Батьківщина найкраща у світі, — відповів батько, як колись близнюкам.
Пам’ять знову віднесла в минуле, де живий його старший син і не було війни, яка забрала тисячу життів…
Час минав. Григорій закінчив університет, залишився в місті біля моря. Влітку грали весілля — тоді й подарував наречений нареченій каблучку. Коли розповів дружині його історію, вона вигукнула:
— Вчися — сімейна цінність на віки, а я його невістці нашого сина передам — як романтично!
— Нам багато чого в наших батьків потрібно повчитися.
— Наприклад?
— Прожити стільки років без скандалів, розуміючи, цінуючи одне одного.
— Я не хочу жити, як мої батьки: гроші заради грошей, — відверто сказала Стела.
— Це їхнє життя, а в нас своє. Давай не будемо критикувати рідних. У нашій родині не заведено говорити про інших погано за відсутності цієї людини. Це підло.
— А якщо це правда?
— Мама вчила мене, що, кажучи про батьків гидоти, можна захворіти. Не потрібно їх ображати, вони стільки для тебе зробили. Шість років вчили — інтернатура, платна, а ти не задоволена. Ще невідомо, якими ми будемо для своїх дітей?
— Я про це не думала.
— Давай ніколи про рідних, поготів про батьків, не говорити гидоти.
— Ти правий, я постараюся.
— Домовилися, — й обійняв дружину.
Взимку захворіла Петрівна. Маша, Ваня, Уля по черзі ночували в бабусі, доглядали за нею. Щодня приїжджав Олег, він бачив, як слабшає мати. Одного разу не витримав і став просити:
— Мамо, Галя кімнату приготувала, я тебе заберу.
— Ні, мені вдома добре.
— Мамо, я і Галя — лікарі, ми допоможемо.
— Іванко теж лікар, він мене лікує.
— Мамо, він студент. Про що ти?
— Внучок мене врятує.
Говорити з нею було марно, й Олег здався.
Олена Петрівна померла вночі. Ваня, мабуть, заснув, коли зрозумів, що бабуся не дихає, злякався. Викликав швидку допомогу, зателефонував батькам.
Після похорону довго звинувачував себе в її смерті. Бачачи, що синові погано, батько підійшов до нього, запитав:
— Що, синку, сумуєш за бабусею?
— Тату, я заснув. Якби…
— Нічого не вигадуй, ніхто не зміг би нічого зробити.
— Але вдень їй стало краще.
— Я добре знав свою матір, вона була справжньою леді, скаржитися не любила.
Навесні Ваня та Уля жили в її квартирі: близько до університету та консерваторії, куди вступатиме майбутня співачка. У залі висіла велика фотографія Івановича й Петрівни, вони з усмішкою проводжали й зустрічали щодня молоду закохану пару.
Маша не хотіла вступати до медичного університету, як брат. Вона мріяла про подорожі й таємно заздрила Ульянці, яка об’їздила пів Європи, хоч і на конкурси.     
Одного разу сім’я відпочивала в Італії, і Марія спеціально вирішила прогулятися містом, але заблукала. Як вона не тренувала свою мову, до готелю дісталася пізно ввечері. Батьки вже приєднали поліцію, і жага до подорожей у дівчини минула. За рік вона подала документи в університет і днями пропадала в матері в лікарні.
Одного разу на вихідні разом приїхали в Роздольне. Уля, знаючи її мрію, запитала:
— А як же подорожі?
— Скрізь добре, де нас немає, — відповіла Марійка.
— Коли ми з Ванею перейшли у квартиру бабусі, я зробила дуже важливе відкриття. Чудово, що твоїм дітям, онукам є куди оселитися. Старі гідно жили, там частина їхньої долі. Коли Іван запропонував позбутися мотлоху, у мене рука не піднялася на ці речі. У мене ніколи не було дому, не рахуючи вашого. Рідна бабуся жила в бараку. Знаєш, я поговорила з костюмеркою з театру, і вони деякі сукні Олени Петрівни куплять. Вона була майстринею, багато речей ексклюзивні. Мама дозволила. Я хочу реліктам дати інше життя, на згадку про нашу бабусю.
— Ти молодець, а я навіть не думала про це. Брат хоч тебе не ображає? Ми частенько в дитинстві з ним сварилися, нас Гриша мирив.
— Ні, ми не сваримося, він зайнятий своєю справою. Я поки не вирішила, ким буду: або оперною співачкою, або естрадною. Вчуся.
— Ти стала іншою, я тебе такою не знала — ось що сімейне життя з дівчиною робить. Господиня, усе в тебе по-діловому. Ви, звичайно, про весілля не думаєте?
— А це як твій брат вирішить.
— Чого це ще? Може, він не захоче. Дуже на весіллі погуляти хочеться! Візьми ніжкою тупни, ручкою пригрози: «Заміж бери»!
— Буде в тебе свій хлопець, йому й наказуй, — сміялася Ульянка, — тут хоч би не кинув. Як у тебе з особистим життям?
— Та де ж йому взятися? Як ви не одружуєтеся, мене ні з ким не знайомите. Мріяла, що хоч на весіллі, свою половинку знайду.
— Хочеш, приїжджай до нас увечері в п’ятницю, ми йдемо в театр.
— Нарешті хоч компанія буде, а то ви з Ванею, а я одна.
— Добре, я запрошу хлопців із групи, а що як хтось сподобається?
З цього знайомства нічого не вийшло: Славік був Марійці по плече, а Саша прийшов із дівчиною. Подруги переглянулися, вочевидь це було новиною і для Улі. Марія з тугою дивилася на сцену, де кипіли пристрасті зворушливого, але не її кохання. Відтоді не було й натяку з кимось познайомитися. Дівчина успішно навчалася в медичному університеті, часу бракувало навіть виспатися, і про жодні стосунки не йшлося.
Подруги часто зідзвонювалися, і домовилися: «Про наречених ні слова».
Уля вчилася останній рік у консерваторії, коли їй запропонували роль в опері. Там вона й познайомилася з Анатолієм. Спільні репетиції настільки зблизили пару, що дівчина вирішила все розповісти Вані.
Хлопець не хотів нічого чути, кричав:
— Як ти могла, ми стільки років разом! Іди, бачити тебе не можу.
Уля плакала й цього ж вечора пішла. Два дні жила у вітальні, потім винайняла житло. Коли приїхала забирати речі, Вані у квартирі не було і його речей теж. Він після її відходу поїхав до батьків.
Вона зателефонувала матері:
— Мамо, пробач, я кохаю іншого, це більше за мене, я нічого не можу із собою зробити.
— Я все розумію. Роби, як тобі буде краще. Ваня перевівся працювати в Роздольне, ти зможеш частіше бувати в нас. Телефонуй, щоб не сталося — ми сім’я, допоможемо.
На випускний вечір до консерваторії приїхали Галя з Олегом і Маша. Анатолій не прийшов: із дружиною він не розлучився, до коханки забігав не часто. Уля розуміла, що припустилася помилки, впустивши у своє життя вітряну людину. Їй запропонували контракт з оперним театром у сусідню область, і вона погодилася.
— Все краще, ніж бачити, як сама зруйнувала своє щастя.
Минув час, і з талановитої випускниці консерваторії Ульяна стала примою театру. Влітку трупа гастролювала країною, у столиці молоду актрису помітили й запропонували роботу. Перший час вона жила в Марини з Мішком, але їздити на роботу далеко, і мусила шукати квартиру. Але будь-яку вільну хвилинку вона приїжджала до них погратися з хрещеником.
Одного разу Михайло її запитав:
— Що сталося між вами — раніше Ваня обожнював тебе?
— Я винна, не зберегла наші стосунки, — зізналася Уля.
— А мені здавалося, що хрещеник здурів. І нічого не можна змінити?
— Ні, він не пробачить.
Більше вони до цієї розмови не поверталися.
Якщо в провінційному театрі ролі вона вибирала сама, то в новому колективі їй їх нав’язували. Як не старалася Ульяна, її не помічали. Тут в господі мистецтва були одні зірки. А їй, ой, як не хотілося грати на задньому плані! Вона вже не вважала її переведення удачею. Намагалася проходити кастинги на будь-яку роботу, де міг звучати її голос. Здавалося, ось завтра, перед святом, станеться диво, і її талант побачать, помітять. Але як не старалася Уля, нічого не змінювалося.
Часто телефонувала Галина, а одного разу запитала:
— Мені чомусь здається, що в тебе не дуже добре складається. Міші погано в столиці, хоче повернутися. Щось бадьорості у твоєму голосі поменшало. Якщо не ладиться, приїжджай додому, ми на тебе чекаємо.
— Мамо, як Ваня?
— У нього все добре, працює.
— Він один?
— Ні, познайомив нас зі своєю дівчиною.
— Як ти думаєш, у нього серйозно?
— Прогнози робити рано — як уже він тебе любив, а що із цього вийшло?
— Я в усьому винна.
— Як у тебе в особистому житті?
— Ніяк, тут у столиці, таких наречених, як я, тисяча — і всі в черзі за принцом, заблукала десь моя радість. Знайомих багато, час провести, а до РАГСу проводити нікому.
— Ульяно, не впадай у відчай, ти в нас розумниця, талановита — приїжджай, хочеш, я за тобою приїду, заберу?
— У мене контракт ще на два роки, доведеться штраф платити. Нічого мама, сама в цю історію влізла, сама буду вибиратися, — зітхнула засмучена артистка.
Олег і Галя чекали на онука. Уже й невістка пішла в декрет, і Гриша дзвонив щодня батькам, повідомляючи про здоров’я дружини. Молоді батьки ще влітку зробили в будинку ремонт, перейшли жити в більш комфортні умови. Коли Григорій повідомив про те, що народився син, бабуся з дідусем відклали всі справи й поїхали на зустріч із новим членом сім’ї. Вони купкою стояли з квітами біля пологового будинку. Олег пошепки запитав:
— Як я виглядаю?
— Чудово.
— Боюся, раптом онукові не сподобаюся.
— Ти не можеш йому не сподобатися, мій герой.
— Ну, ще раз скажи, який я?
Їхню розмову перервала медична сестра наказом:
— Усім надіти маски — вдома хоч на головах ходіть, до нас без масок не можна.
Галина й Олег сперечатися не стали й в прикрашеному вестибюлі побачили невістку, що погарнішала, і свій дорогоцінний згорток.
Гриша дбайливо взяв сина. Мати запитала:
— Як назвали?
Стела невдоволено відповіла:
— У мене, що був вибір? Якщо дочка — Галина, син — Олег.
— Це ваша дитина, як хочете, так і називайте, — засмутилася бабуся.
— Мамо, це не обговорюється, — зауважив молодий тато.
Через день, коли Гриша проводжав батьків на вокзалі, Галя запитала:
— Що це було? Чому ти не погодив ім’я дитини з дружиною?
— Я їй одразу про це сказав, коли ми почали з нею зустрічатися — тоді вона мовчала.
— Яке ім’я подобалося Стелі?
— Не повіриш, Борисе.
— Ну, і що — гарне ім’я.
— Мам, пам’ятаєш, тітка Нюра поросят звала Васька й Борька?
Тут батько, який слухав їхню розмову, голосно розсміявся:
— Це ті, що до сусідів через паркан перелізли, троянди підкопали.
— Тому тільки Олег — принципово, — закінчив він.
Тепер щодня невістка надсилала відео, як росте їхній омріяний онук.
Начебто у Вані загоїлася серцева рана — зустрічався з дівчиною, яка працювала в Нюри в кафе. Одружуватися не поспішав, придивлявся до Віталіни. Вона дивовижно нагадувала Ульянку. Коли він познайомив батьків зі своєю обраницею, мати запитала:
— У тебе з нею серйозно?
— Поки що не знаю, але ти ж пам’ятаєш? Я ні на кого дивитися не міг, а з нею мені добре, спокійно, хотів би з нею жити далі.
— Чому не одружуєшся?
— Боюся, щоб не повторилося, як з Улею.
— Перестань. Дівчинку не тримай біля себе тільки тому, що тобі з нею спокійно. Не любиш — відпусти.
Галя не знала, що їхню розмову чула Віта. Вона вийшла із сусідньої кімнати зі сльозами на очах, схлипуючи, кричала:
— Любові, як милості, прошу. Скажи сьогодні, зараз, тут: я хто тобі? Наречена чи просто чергова знайома, закохана дурепа? Ми разом два роки, а я чогось чекаю. Сама не знаю, чого… — вона знизала плечима і стрімко пішла до виходу.
Коли двері за нею зачинилися, мати попросила:
— Біжи за нею, синку, щоби потім не шкодувати. Свою половинку, ох, як важко знайти — треба берегти!
Увечері вони повернулися і стали готуватися до весілля. У бабусиній квартирі влаштувалася Маша зі своїм нареченим. І батьки вирішили купити молодим квартиру в новобудові. Незабаром Ваня перейшов працювати в поліклініку, що відкрилася поруч, двічі на тиждень вів прийом у Роздольному. Віта після закінчення університету влаштувалася адміністратором у кафе. Коли його запитали:
— Чи буде на весіллі Уля?
Іван сказав, як відрізав:
— Ні, не хочу в нове життя зі старими спогадами входити, ти знаєш нашу артистку, обов’язково щось викине.
— Ти зі своїми почуттями управляйся так, щоб нікому не було боляче, — сердився Олег.
— Тату, ну не починай її захищати, вона сама мене кинула.
— Те й кинула, що розлюбила, із жінками так не можна. Лікар ти тільки на роботі, а вдома цілодобово чоловік, від слова мужність, мужик — усе складне, важке візьми на себе. Твоя жінка повинна світитися від щастя: який у неї добрий турботливий чоловік, солодкий коханець, добувач, що несе в дім достаток! Дружину треба радувати, балувати, берегти, тоді тебе ніхто не розлюбить, ставай дорослим, перестань ображатися. Брудна, порочна людина, яка про свою, нехай і колишню, жінку дозволяє говорити гидоти. Запам’ятай це, синку!
На весілля Уля надіслала привітання. А на Новий рік великий батьківський дім зустрічав своїх дітей. Приїхав Гриша з дружиною та онуком, Ваня і Віта, її брат Віталік із Роздольного. Маша зі своїм хлопцем Тарасом, й Уля. Дімка — довгоногий хлопчисько світився від щастя, що вся родина зібралася разом.
В Ульянки навесні закінчувався контракт, вона хотіла повернутися в рідне місто. Їй запропонували роль у фільмі, де героїня співає — після свят у неї знімання.
Коли вони залишилися з Ванею удвох, він підійшов і попросив вибачення:
— Вибач, що я не зробив тебе щасливою.
— І ти прости, брате.
— А я? Хто я? — закричав Дімка й закружляв Улю в якомусь фантастичному танці.
    — Ви мої найрідніші, — відповіла дівчина.
Коли всі сіли за стіл, дарували подарунки, лунали привітання, Ульянка, хвилюючись, вимовила:
— Тату, мамо — цю пісню я присвячую вам.
Вона красивим, потаємним голосом заспівала пісню, яку готувала до прослуховування. Усі завмерли й, коли прозвучали останні акорди, заплескали в долоні.
— Я раніше думала, що щастя — це неодмінно в столиці, там тебе помітять, більше можливостей і все таке. Насправді тут я була найкращою, а там є артисти ще унікальніші. Не тільки співають, а й танцюють, грають на кількох інструментах, знають багато мов. Я хочу повернутися в рідне місто — мене запрошують до театру, там я ще, коли вчилася, грала головні ролі. Тепер важливо навчитися відрізняти в житті, де правда, а де брехня.
— Це, донечко, якою доріжкою підеш, туди й прийдеш, і поруч будуть такі самі, яка ти сама. Головне, поважай почуття інших людей, їхні стосунки. Не руйнуй чужий світ, будуючи свій, і тоді в тебе все буде добре, — сказав Олег.
— Головне, я буду з вами поруч…
 На неї захоплено дивився Віталік, він уперше бачив справжню артистку поруч. Дівчина була надзвичайно гарна! Він не міг відірвати від неї очей. Сестра і він були погодки, вчилися в одному класі. Коли закінчили школу, Віталіна вступила до університету на бюджет, а він пішов працювати на СТО і вступив заочно.
Раптом пролунали залпи салюту, усі вискочили на лоджію. Віталік підійшов і вкрив плечі дівчини пледом, шепнувши:
— Холодно, раптом захворієш.
Дівчина з вдячністю подивилася на нього.
Хлопець залишився поруч, до кінця свята, не відходячи від неї, Улі він теж сподобався — простий, симпатичний, турботливий. До ранку вони проговорили, її новий знайомий уважно слухав, не ліз цілуватися, не впивався шампанським. А головне — не хотів здаватися кращим, ніж він є насправді. Уля поїхала, але вони щовечора зідзвонювалися, довго розмовляли, й обом здавалося, що вони знають одне одного давно.
Знімання фільму були в Одесі, і, коли вона за місяць повернулася до столиці, на неї чекав сюрприз. Віталік приїхав до неї, влаштувався майстром на СТО, і з величезним букетом троянд стояв на пероні й чекав на неї. Вони стояли, обійнявшись, не помічаючи нікого навколо.
— Я так скучив — дай мені слово, що ми ніколи не будемо розлучатися, виходь за мене заміж.
— Ти колись пошкодуєш про цей необдуманий крок…
— Ти про що? Я як побачив тебе, відтоді ні про що не можу думати — тільки про тебе.
Влітку в Роздольному було весілля Улі та Віталіка. Вони вінчалися в новому храмі, прибраному трояндами. Молоді були щасливі, урочистість пройшла в кафе, де стараннями Нюри гості ласували вишуканими стравами й від душі веселилися.
Артистка повернулася на своє колишнє місце роботи, де на неї чекали, головні ролі у виставах були за нею. Віталік одразу знайшов роботу, квартиру купили в кредит — хоч, як наполягали батьки допомогти, хлопець був не схильний, виявляв чоловічу рішучість і самостійність. Після трудового дня поспішав до дружини в театр — хоч би як було пізно, додому вони поверталися разом. Невдовзі шанувальники її таланту знали: поруч із нею чоловік, із широкими плечима і крутими кулаками. А в дівчини був досвід, що провести час охочих багато, а заміж узяти знайшовся один, і дуже цінувала це. На роботі з нею були чоловіки, які грали любов, а вдома — той, хто цінував її по-справжньому.
Михайло повернувся зі столиці в Роздольне. Коли запитували:
— Чому повернувся?
— Краще бути першим у селі, ніж останнім у місті. Жартував він.
Нікому патріот не говорив, що дуже сумував за домом: столичне життя було йому не до смаку, та й поранення давалося взнаки. Що старшим він ставав, то більше розумів, що війні сім’я заплатила надто велику ціну, до кінця своїх днів здригатиметься, згадуючи прожите.
До влади прийшла Партія Зелених, і в країні питання екології стали на першому місці. Набрав чинності закон, у якому двадцяте жовтня оголосили Днем народження дерева. Школярі, студенти та працівники заводів, фабрик садили саджанці, влітку організовували поливання.
Теплові електростанції переобладнали на спалювання сміття, особливу увагу приділяли очищенню повітря.
Учені вивели бактерію, яка харчувалася викидами в річках, ставках, виділяючи кисень, роблячи воду прозорою і живою. Відродили флору і фауну прибережних місць. Відкрили національні парки, де працювали лісники, та рибні господарства, де вирощували рідкісні сорти риб.
Україна змінювалася: колись відстала аграрна країна ставала європейською, із сучасними містами, чистими селищами. Її жителі не шукали свого щастя в чужій стороні. Кожен відчував себе на своєму місці.
 Галина Дмитрівна та Олег Григорович, як і раніше, працювали, піклуючись про здоров’я людей, жили у своєму будинку.
У Роздольному побудували нову школу й назвали її на честь Діми, поставивши йому пам’ятник. Їхній син залишився вічно юним, загиблим в останній війні.
Гриша вступив до аспірантури, працював в університеті. У них зі Стелою ростуть два сини: Олег і Оскар.
В Івана та Віталіни народився син Матвій. Живуть дружно й часто бувають у батьків.
Маша вийшла заміж, її обранцем став однокурсник, вони й далі жили у квартирі бабусі. Перший час часто сварилися, але одного разу він став збирати речі, і дівчина зрозуміла, що не зможе без нього, і прикусила свій язичок.
Артистка із чоловіком купили свої «колеса» й багато подорожували. Влітку часто в Улі були гастролі, і вона дуже сумувала за Віталіком: подовгу вечорами вони перемовлялися телефоном…
Діма навчався в старших класах і був улюбленцем усієї родини — на відміну від братів, він хотів бути шофером і часто влітку залишався в Роздольному, там життя йшло своєю чергою.
Савелій Георгійович, як і раніше, був головою селища, з будь-якою бідою йшли до нього, а, якщо він не міг допомогти, знаходив, хто допоможе. Дочка, Катруся, вирішила піти по стопах матері, вчилася на кухаря. Стас вступив заочно до університету на біологічний факультет і працював у рибному господарстві, де розводили цінну рибу.
Михайло повернувся зі столиці й СТО взяв на себе, допомагаючи братові. Антон працював із батьком, Кирюша серйозно займався шахами, удома майже не жив, вступив до університету і їздив на змагання. Юру часто на літо забирав хрещений, або ж він гостював в Улі.
Живуть родичі дружно, збираються в Роздольному. Усі вони багато зробили, щоб Донбас став квітучим краєм.