Розділ X. Разом

Відтоді Жіноча Душа дедалі частіше згадувала їхню останню розмову. Їй запам'яталося те, що залишилося після їхніх слів: дивне відчуття спокою і тепла, яке виникало щоразу, коли вона думала про Чоловічу Душу.  Вона не намагалася зрозуміти, що саме сталося між нею та ним. Їй було добре просто знати, що він є. Іноді вони зустрічалися ненадовго, обмінювалися кількома словами, іноді проводили разом багато часу, а бувало, що лише проходили поруч. Але кожна така зустріч залишала після себе щось, що ще довго жило всередині. 

Одного разу вони гуляли на просторій галявині. Трави та квіти то виблискували сяйвом, то дзвеніли, створюючи легку музику. Це навіювало теплі спогади.

— Я сьогодні згадував одну зі своїх подорожей, — промовив Чоловіча Душа.

Жіноча Душа повернулася до нього.

— Яку?

— Ту, де я вперше побачив море.

Вона уважно слухала, поки він розповідав про той світ: про безмежну воду, про вітер, який не давав спокою, про відчуття, що горизонт там здавався зовсім близьким, хоча до нього неможливо було дістатися.

— Я тоді думав, що це буде найважливіше, що я привезу із собою, — сказав він. — Саме море. Його колір, звук, усе, що відчував поруч із ним.

— А що привіз?

Він на мить замислився.

— Спогад про те, як стояв на березі й не хотів іти.

— Ти не хотів повертатися?

— Тоді — ні. Але повернувся. І знову вирушив. І знову повернувся.

Жіноча Душа подивилася на трави, а потім тихо запитала:

— Ти ніколи не думав, скільки ще подорожей у тебе попереду?

Чоловіча Душа не відповів одразу.

— Ні. Раніше не думав.

— А тепер?

Він подивився на неї.

— Тепер думаю частіше.

Вона знала, що рано чи пізно поклик знову прийде до них. Знала, що вони вирушать, як робили це раніше, і що після повернення знову побачать Домівку. Та тепер уперше подумала не про саму подорож, а про те, якими вони будуть після неї.

Вони дійшли до озера спогадів, цього разу там зібралося кілька Душ. Одні сиділи ближче до води, інші розташувалися трохи осторонь, слухаючи тих, хто повернувся із Землі. Ніхто не поспішав ставити запитань. Кожна історія народжувалася сама — тоді, коли Душа хотіла нею поділитися. Жіноча й Чоловіча Душі теж залишилися серед слухачів. Одна з Дорослих Душ саме розповідала про свою подорож.

— Пам'ятаю, як в одному зі світів я часто прогулювалася разом із кількома Душами, — почала вона. — Ми не були нерозлучними. Просто час від часу, тут у Домівці, зустрічалися на стежках, могли поговорити, пройтися разом, посидіти біля озера. Іноді наші дороги перетиналися, іноді ми довго не бачилися.

Вона на мить замовкла, ніби повертаючись до того спогаду.

— А потім ми опинилися в одному земному житті. Я не пам'ятала їх. Не знала, що вже зустрічала цих Душ. Але коли ми познайомилися там, виникло дивне відчуття, ніби я знаю їх дуже давно.

Доросла Душа тихо усміхнулася.

— Мені було легко з ними. З кимось хотілося довго говорити, з кимось — просто гуляти. Один із них часто розповідав мені про свої думки, інша любила мовчки дивитися на воду. Я не могла пояснити, чому мені так добре поруч із ними. Просто відчувала, що вони мені близькі.

Жіноча Душа слухала особливо уважно.

— Коли я повернулася, — продовжила Доросла Душа, — я не пам'ятала всього, що ми пережили. Та пам'ятала головне: у тій подорожі я знову знайшла тих, хто став мені близьким.

Вона більше нічого не додала. Деякий час біля озера панувала тиша, а потім заговорила інша Душа.

— А я, на жаль, не зустріла там близьких мені Душ...

Вона усміхнулася.

— Цього разу. Бо думаю, що це не остання моя подорож туди. Проте дещо цінне я таки отримала. Я була тією, хто допомагав іншим. І тепер дуже добре пам'ятаю ту щиру вдячність в очах, слова, від яких ставало так добре. Моменти, коли розумієш, що твоя присутність, твої слова чи допомога були для когось важливими.

Її світло стало яскравішим.

— Мабуть, саме це я й привезла із тієї подорожі.

Береги озера знову поринули в затишну мовчанку. Вода заколисала навколишні звуки, повертаючи простору його первісну, лагідну тишу.  Вона була спокійною, майже задумливою, ніби кожна Душа подумки перебирала власні дороги й те, що могла б принести з них назад. Жіноча Душа подивилася вгору на зорі. Вона не знала, якою буде її наступна подорож. Можливо, там вона зустріне когось, із ким почуватиметься так само близько, як зараз поруч із Чоловічою Душею. А можливо,  шлях приведе її до зовсім іншого досвіду. Чоловіча Душа сидів поруч і теж поринув у свої думки. І жоден із них не знав, що саме чекає на них там. Вони могли лише вирушити й дізнатися.

Коли вони відійшли від озера, Жіноча Душа ще деякий час мовчала. Почуте не залишало її думок, але з кожним кроком важкість поступово відступала, поступаючись місцем іншому відчуттю — тихій цікавості.

— А є щось, чого ти ще ніколи не бачив? — раптом запитала вона.

Чоловіча Душа замислився.

— Напевно, багато чого.

— Ні, я не про це, — вона ледь усміхнулася. — Щось таке, що тобі дуже хочеться побачити.

Тепер він теж усміхнувся.

— Є.

— Що?

— Море.

Жіноча Душа здивувалася цій відповіді.

— Але ти ж розповідав, що вже бачив його.

— Бачив. Але хочу ще раз.

— Чому?

— Бо тоді я був іншим.

Вона задумалася над його словами, а потім сказала:

— Тоді я теж хочу побачити море… ще раз.

Чоловіча Душа подивився на неї з цікавістю.

— А що ще?

Жіноча Душа відразу відповіла:

— Сніг.

— Сніг?

— Так. Хочу пройтися по ньому босоніж.

Він засміявся.

— Босоніж?

— А чому ні?

— Напевно, буде холодно.

— Саме тому, — засміялася вона разом із ним. 

Потім вони почали називати одне одному все нові й нові речі, які хотіли побачити або зробити. Деякі з них здавалися зовсім простими: довго гуляти під дощем, заснути під шум моря, побігати по траві, побачити перший сніг, піднятися високо над землею, сидіти біля вогню й дивитися, як він змінюється. І що більше вони говорили, то більше з'являлося нових бажань. Жодне з них не здавалося важливим. Але саме в цьому й була їхня радість.