Розділ IX. Нове відчуття

Після вечора біля озера минув певний час. Домівка жила своїм звичним життям. Світлі стежки й далі перепліталися поміж прозорими горами, Душі зустрічалися, ділилися роздумами, разом милувалися красою цього світу або просто мовчки насолоджувалися його спокоєм. Здавалося, нічого не змінилося. Та Жіноча Душа несподівано зрозуміла, що вже кілька разів ловила себе на одному й тому самому відчутті. Вона знову довше, ніж зазвичай, затримувала погляд на знайомих місцях. Частіше зупинялася на вершинах гір. Неквапливо проходила стежками, які знала вже давно, ніби відкривала їх заново. Це не дивувало її, так бувало й раніше. Перед кожною новою подорожжю вона ніби по-особливому дивилася на Домівку. Але цього разу було інакше. Вона ще не могла пояснити чому. Ніби те саме відчуття, яке колись уже жило в ній, стало глибшим. Воно вже не було лише передчуттям нової дороги, до нього додавалося щось інше. Щось таке, чого вона ніколи раніше не переживала. Жіноча Душа зупинилася на знайомій височині й довго вдивлялася в безмежний простір Домівки.

Чому цього разу все відчувається інакше?

Відповіді вона ще не знала. Та вперше за усі свої подорожі їй захотілося не лише запам'ятати цей світ. Їй захотілося довше в ньому побути.

Того дня вона ще довго не залишала вершину. Десь унизу світлими стежками неспішно рухалися інші Душі, а гори, здавалося, берегли той самий спокій, який існував тут завжди. Невдовзі вона відчула знайоме світло поруч. Не озираючись, Жіноча Душа вже знала, хто стоїть поряд. Чоловіча Душа став поруч із нею. Першим заговорив він:

— Красиво... правда?

— Мені здається, сьогодні я бачу Домівку зовсім по-іншому, — відповіла йому Жіноча Душа.

Чоловіча Душа перевів на неї погляд.

— Я теж.

— Раніше, перед подорожами, все було інакше, — тихо промовила вона. — Я пам'ятаю це відчуття. Воно знайоме мені. Але тепер... ніби до нього додалося щось нове.

Він мовчав. Наче не знаходив відповіді одразу.

— Знаєш... — нарешті сказав він. — Я останнім часом теж часто ловлю себе на тому, що довше дивлюся на Домівку.

Вона уважно його слухала.

— Раніше я просто знав, що повернуся. І зараз знаю. Але чомусь саме цього разу мені хочеться запам'ятати кожну стежку... кожне дерево... кожну нашу зустріч.

Останні слова прозвучали майже пошепки. Жіноча Душа відчула, як щось ледь помітно здригнулося всередині. Зараз їй просто хотілося бути поруч з ним. Вони ще довго залишалися на височині, продовжуючи говорити про своє. Згадували попередні подорожі, дискутували, який зі світів був найцікавішим, і сміялися з того, як по-різному кожна Душа могла побачити те саме місце. Розмова поступово стала легкою й невимушеною, але сказані Чоловічою Душею слова все одно залишалися десь у думках Жіночої Душі. Згодом вона попрощалася й рушила знайомою стежкою. Пройшовши зовсім трохи, вона не втрималася й озирнулася назад. Він усе ще стояв там, проводжаючи її поглядом. Жіноча Душа ледь усміхнулася і пішла далі. Лише дорогою вона раптом усвідомила: раніше вона ніколи не озиралася.

Після тієї зустрічі Жіноча Душа ще не раз ловила себе на тому, що мимоволі шукає Чоловічу Душу серед інших. Вона ніколи не робила цього навмисно. Просто одного дня, прогулюючись знайомою стежкою, помічала його неподалік. Іншого разу їхні дороги випадково перетиналися біля озера. Бувало й так, що вони зустрічалися серед інших Душ, і короткої усмішки було достатньо, щоб навколо стало світліше. Вона ніколи не рахувала цих зустрічей, не чекала їх. Та коли вони траплялися, все довкола ставало трохи іншим.

Одного разу вони довго гуляли, розмовляючи про свої мандрівки. Іноді надовго замовкали, бо деякі спогади не потребували слів. Жіноча Душа раптом сказала:

— Знаєш... мені подобаються наші розмови.

Сказавши це, вона сама трохи здивувалася. Раніше вона ніколи не говорила нічого подібного. 

— Мені теж, — лагідно відповів він.

Вони ще трохи поговорили про те, яку подорож кожен хотів би повторити, що побачити. А потім їхні стежки розійшлися. Та коли Жіноча Душа повільно рушила далі, на її світлі ще довго жила ледь помітна усмішка. І хоч вона ще не розуміла, що саме змінюється всередині неї, та одне знала напевно: відтепер Домівка стала для неї трохи більшою, бо в ній було місце, де її завжди раді бачити.

З часом їхні стежки дедалі частіше перетиналися. Вони ніколи не домовлялися про них заздалегідь і не шукали одне одного навмисно. Та щоразу, коли їхні стежки перетиналися, обоє відчували тиху радість, ніби саме так і мало бути. Того дня вони сиділи під великим світлим деревом. Його прозоре листя ледь помітно мерехтіло, а навколо панував той особливий спокій Домівки. Вони насолоджувалися моментом, коли були поряд. Жіноча Душа звернулася до нього: 

— Можна поставити тобі одне запитання?

Чоловіча Душа повернувся до неї.

— Звісно.

— Ти колись помічав, що поруч із одними Душами нам просто добре, а поруч з іншими ніби стає легше бути собою?

Чоловіча Душа ненадовго замислився. Він намагався висловити словами те, що давно відчував.

— Так. Мені знайоме це відчуття.

Він на мить замовк.

— Мені здається... саме з тобою мені дуже легко бути собою.

У цих словах було щось таке, чого вона ще ніколи не чула. Чоловіча Душа помітив, як у ту саму мить її світло стало трохи яскравішим. І майже одразу відчув, що його власне теж засяяло сильніше. Вони не знали, чому так сталося та обоє відчули це водночас. І, можливо, саме цієї миті Домівка першою побачила те, чого вони самі ще не вміли назвати.

Після цієї розмови, вони обоє, дедалі частіше помічали, як легко їм одне з одним. Їм подобалося слухати і ділитися історіями. Подобалося, що, коли вони поруч, не потрібно було ні поспішати, ні добирати особливих слів. Жіноча Душа ще не знала, куди приведе це нове відчуття. Вона не поспішала давати йому назву. У Домівці не було потреби називати те, що й так відчувалося. Їй було достатньо знати, що серед безлічі знайомих стежок є одна, якою особливо приємно йти, коли поруч з'являється знайоме світло. І що тепер, дивлячись на Домівку перед наступною подорожжю, вона бачила не лише гори, озеро, дерева й дороги. Вона бачила того, до кого хотілося повертатися.