Розділ VIII. Миті, що залишаються

Жіноча Душа повільно йшла стежкою, коли помітила, що цього разу вона не була такою спокійною, як зазвичай. Повз неї одна за одною проходили Душі. Хтось прямував сам, занурений у власні думки, хтось ішов поруч із близькою Душею, але майже ніхто не розмовляв. У цій мовчанці не було ні тривоги, ні поспіху. Здавалося, усіх єднало якесь тихе очікування. Зацікавившись, вона рушила тією ж дорогою.

Стежка поволі спускалася між горами, відкриваючи дедалі ширший краєвид. Незабаром попереду з'явилося велике озеро. Його поверхня була такою гладенькою, що нагадувала світло, яке навчилося бути водою. Воно не віддзеркалювало неба й не ховало в собі глибини — лише спокійно випромінювало м'яке сяйво, від якого ставало напрочуд затишно. Навколо озера вже сиділо багато Душ. Вони розташувалися вільно, не збираючись у коло й не прагнучи бути ближче одна до одної. Одні дивилися на воду, інші — кудись удалину, ніби чекали не когось, а певної миті. Жіноча Душа зупинилася, не наважуючись підійти ближче. Біля самого берега сиділа знайома Доросла Душа, і, помітивши її, лагідно запросила приєднатися.

— Я тут уперше, — пошепки промовила Жіноча Душа, сідаючи поруч. — Що це за місце?

— Сюди приходять ті, хто хоче згадати Землю, — відповіла Доросла Душа. — І ті, хто хоче її почути.

— Хіба хтось розповідає про свої подорожі?

— Іноді, але лише тоді, коли сама цього бажає. Тут ніхто не просить про спогади й не ставить запитань. Кожна історія народжується сама. Коли для неї настає час.

Жіноча Душа мовчки кивнула. Вона ще раз поглянула на тих, хто сидів біля води, і раптом зрозуміла, що всі вони прийшли сюди не за відповідями. Вони прийшли слухати.

Здавалося, кожна Душа терпляче чекала тієї миті, коли чиїсь спогади самі захочуть народитися у словах. Нарешті одна з Дорослих Душ повільно підвелася. Вона не вийшла в центр і не намагалася привернути до себе увагу. Лише підійшла ближче до води й на кілька митей завмерла, вдивляючись у її спокійну гладінь.

— Дивно... — промовила вона. — Я прожила довге життя.

Жіноча Душа чекала продовження. Їй здавалося, зараз вона почує про великі звершення, складні випробування чи доленосні зустрічі. Та Доросла Душа лише ледь усміхнулася своїм спогадам.

— І знаєте... — сказала вона. — Найчастіше я згадую літо. Маленький дерев'яний ґанок біля будинку. Теплий вечір. І свою маму, яка мовчки чистила яблука. Я сиділа поруч і чекала, коли вона простягне мені першу скибочку. Не пам'ятаю, про що ми тоді говорили. Не пам'ятаю, скільки мені було років. Але досі пам'ятаю відчуття, що поруч із нею мені було затишно і безтурботно.

Біля озера ніхто не промовив ані слова. Доросла Душа тихо повернулася на своє місце. Жіноча Душа не могла зрозуміти, чому саме цей спогад залишився з тією Душею після цілого життя. Та чомусь їй здалося, що саме в таких митях і ховається щось дуже важливе. Минуло ще трохи часу, перш ніж біля озера знову пролунали слова. Душа спочатку не була певна, чи варто озвучувати свій спогад, та все ж мовила:

— Найдивніше, — промовила вона, — що я майже не пам'ятаю днів, коли була щасливою.

Усі Душі уважно слухали кожне її слово. 

— Але пам'ятаю один вечір. Уже сутеніло. Я була ще дитиною. Ми з татом поверталися додому польовою дорогою. Я дуже втомилася й сказала, що більше не можу йти.

На її світлі ніби ожив той далекий спогад.

— Він нічого не відповів. Просто підняв мене на руки. І ми пішли далі. Не пам'ятаю навіть, чи говорили взагалі. Пам'ятаю лише його плече, до якого притулилася щокою. І відчуття, що мені більше нікуди не потрібно поспішати.

Доросла Душа усміхнулася.

— Дивно... За ціле життя було стільки важливих подій. Але саме цей вечір повертається до мене знову і знову.

Вона закінчила розповідати свою історію, а Жіноча Душа дивилася на неї і думала про те, що спогади, які Душі приносили із Землі, були схожі на маленькі вогники. Окремо кожен із них здавався зовсім простим. Та разом вони відкривали перед нею світ, у якому вона ще ніколи не була. І що довше вона слухала, то менше боялася невідомості. Натомість у її серці повільно народжувалося інше почуття — цікавість. Невдовзі підвелася ще одна Доросла Душа. Вона не дивилася на інших. Її погляд був спрямований кудись удалину, ніби вона знову опинилася серед тих днів, які давно залишилися позаду.

— Я часто думала, що після повернення згадуватиму найважливіші рішення свого життя, — тихо сказала вона. — Але сталося інакше.

На її світлі промайнула ледь помітна усмішка.

— Найчастіше я згадую свого друга. Ми жили по сусідству. Майже щодня вигадували собі нові пригоди. Будували халабуди з гілок, шукали кольорові камінці біля річки, уявляли, що колись вирушимо мандрувати світом.

Вона ненадовго замовкла.

— Ми виросли. У кожного з'явилося своє життя. І одного дня наші дороги розійшлися. Ми не сварилися, не прощалися. Просто перестали бачитися.

Доросла Душа опустила погляд на воду.

— Дивно... Тоді мені здавалося, що попереду ще дуже багато часу. Я була певна, що ми ще зустрінемося, поговоримо, посміємося, як колись. Але життя виявилося швидшим за мої очікування. Якщо чесно, — тихо продовжила вона, — я вже майже не пам'ятаю його голосу. Не пам'ятаю рис обличчя, але пам'ятаю відчуття, яке було поруч із ним. Мені було легко, я могла бути собою.

На цих словах спогад Душі завершився. Цього разу Жіноча Душа думала про те, що на Землі люди, мабуть, не завжди знають, яка мить стане їхнім останнім спільним спогадом. І, можливо, саме тому кожна зустріч має таку велику цінність.

Минув ще деякий час. Кожен знав: коли спогад буде готовий, він сам знайде дорогу до голосу. Цього разу підвелася Душа, світло якої було напрочуд м'яким. Вона усміхнулася, ніби трохи ніяковіла від того, що збиралася розповісти.

— Я довго думала, який спогад принесу сюди, — почала вона. — Здавалося, це має бути щось особливе. Адже ціле людське життя дарує так багато важливих подій. Але щоразу повертаюся до одного ранку.