Розділ III. Питання, які залишаються

Минуло трохи часу. Жіноча Душа неквапливо йшла знайомими стежками, вдивляючись у  дерева, що тихо колихали своїм світлом, у м'яку траву, яка відгукувалася ледь помітним сяйвом на кожен крок, у Душі, що зустрічали її лагідними усмішками. Домівка ніби відкривалася їй щоразу по-новому.  Повітря було сповнене спокоєм. Десь неподалік кружляли зовсім юні Душі. Їхній безтурботний сміх розливався навколо легкою хвилею, ніби нагадуючи всім, що радість у Домівці не потребує причини. Їй подобалося просто бути тут. Не поспішати. Не думати про час. У Домівці він не мав влади. Кожна мить була завершеною й водночас ставала початком наступної. Саме тому вона майже відразу відчула, що щось змінилося. Поруч. Серед звичного світла було інше, тихіше. Наче воно ще не наважувалося засяяти на повну силу. Вона зупинилася. Неподалік, під розлогим деревом із прозорим листям, перебувала незнайома Душа. Вона не милувалася краєвидами, не спілкувалася з іншими, не вслухалася у спів Домівки. Її світло було рівним, але в ньому відчувалася втома, ніби воно ще не встигло віднайти свій спокій. Таке траплялося нечасто. У Домівці ніхто не залишався наодинці тому, що був самотнім. Іноді Душам просто був потрібен час, щоб знову почути себе. Жіноча Душа не хотіла турбувати та водночас щось лагідно підказувало їй залишитися поруч. Вона повільно наблизилася. Незнайома Душа вловила її наближення і повільно, майже невагомо, обернулася назустріч. Простір між ними вмить заповнився особливим мовчанням. Жіноча Душа наважилася заговорити, лагідно усміхнулася і привіталася:

— Вітаю вдома!

Світло незнайомої Душі ледь здригнулося. Вона мовчала ще кілька митей, ніби намагаючись повірити почутому. І лише тоді тихо відповіла:

— Я дуже хочу в це повірити…

Жіноча Душа не поспішала продовжувати розмову. Вона просто залишилася поруч. Іноді цього було достатньо. Минав час. Хоча в Домівці він не вимірювався звичними для земного життя митями, але кожна Душа відчувала, коли мовчанню вже не потрібно бути мовчанням. Незнайома Душа першою заговорила до неї:

— Тут… завжди так спокійно?

— Так, — лагідно відповіла Жіноча Душа. — Тут ніхто не поспішає. Ніхто не боїться не встигнути. Кожен знаходить свій спокій тоді, коли готовий його прийняти. Незнайома Душа ще раз озирнулася довкола.

— Це зовсім не схоже на те, що я пам'ятаю.

Земне життя ще не відпустило її співрозмовницю.

— Усі навколо такі... спокійні, — тихо продовжила Незнайома Душа, — наче тут ніколи нічого не боліло.

Жіноча Душа подивилася в далечінь. 

— Боліло.

Незнайома Душа здивовано подивилася на неї, а Жіноча продовжила:

— Кожна Душа, яка повертається, приносить із собою прожите життя. Домівка лише допомагає зрозуміти його без страху.

У розмові на мить виникла пауза. 

— Мені здається... — нарешті промовила Незнайома Душа, — що я ще не повернулася. Частина мене досі там.

Вона замовкла. Наче сама здивувалася тому, що сказала. Листя дерев тихо переливалося світлом. Усе навколо залишалося таким самим спокійним. Лише світло новоприбулої Душі ще пам'ятало земний вітер. Незнайома Душа ніби вслухалася у спокій навколо. Наче перевіряла, чи він справжній.  Жіноча Душа не поспішала ставити запитання, даючи можливість Незнайомій Душі самій відкритися.

— Перед тим як вирушити на Землю... — нарешті промовила вона, — я думала, що найбільше боятимуся болю. Але до болю можна звикнути. Він минає. Іноді повільно, іноді швидше... Та минає. Я не була готова до іншого — до самотності.

Це слово ніби зависло між ними, Жіноча Душа знала його. Вона чула про нього, але ніколи не відчувала.

— Хіба люди не живуть поруч одне з одним? — тихо запитала вона.

— Живуть. Іноді так близько, що можуть торкнутися одне одного. Але водночас можуть бути дуже далеко.

У Домівці близькість ніколи не залежала від відстані. Тут не потрібно було добирати слова, щоб бути зрозумілим. Не потрібно було приховувати своїх почуттів, боячись, що їх висміють або відкинуть.

— Чому так? — майже пошепки запитала вона.

Незнайома Душа із сумом сказала:

— Бо люди бояться.

— Чого?

— Усього! Не бути прийнятими. Бути неправильно зрозумілими. Втратити тих, кого люблять. Боятися сказати, що люблять. Почути у відповідь мовчання.

Жіноча Душа довго не знаходила слів.

— Але якщо вони люблять… чому просто не скажуть про це?

Світло Незнайомої Душі раптом стало тьмяним.

— На Землі любов не завжди більша за страх.

Ці слова прозвучали зовсім тихо, і саме тому вони здалися такими важкими. Жіноча Душа опустила погляд. Вона раптом згадала юні Душі, які зовсім недавно із захопленням говорили про майбутню мандрівку. Вони уявляли Землю місцем відкриттів, місцем краси та любові. І це було правдою. Але тепер вона вперше подумала, що любов там може бути значно складнішою, ніж вони уявляли.

— Чи шкодуєш ти, що вирушила? — обережно запитала вона.

Незнайома Душа довго мовчала, але світло навколо неї стало спокійнішим.

— Ні. Але якби мене тоді запитали, чи знаю я, наскільки це буде важко...

Вона не договорила. І не потрібно було. Жіноча Душа зрозуміла, вперше за весь час у неї народилося питання, якого раніше не існувало.

Чи можна бути готовою до того, чого ще ніколи не переживала?

Останні слова Незнайомої Душі ще довго не полишали Жіночу Душу. Саме вони змусили замислитися ще глибше. Навколо нічого не змінилося: легкий вітер, прозорі дерева, шелест трав. Домівка залишалася такою ж, якою була завжди. Єдина, хто змінювався, — це вона сама.

— Коли ти вирушала... — запитала вона, — ти була впевнена, що готова?

Незнайома Душа тихо всміхнулася у відповідь.

— Так.

— Звідки ти це знала?

— Я не знала.

— Але ж ти сказала, що була впевнена.

— Була, — м'яко відповіла Незнайома Душа. — І тоді мені здавалося, що цього достатньо.