Домівка

   Потвора розміром як собака, здоровенний павук стрімко перебирав лапами, це й було джерелом невідомого тупання. Воно рухалося вулицею кудись вправо, але коли світло ліхтаря дезертира потрапило на нього – зупинилося.

Розвернулося на світло. Витріщилося. Окрім безлічі чорних очей спереду, на волохатій спині павука сержант встиг помітити крупні нарости, схожі на дві мертві людські голові. Саме так, дві голови, що колись належали людям, похилилися набік, наче пришиті. Здається, він навіть встиг помітити, що голови частково згнили. Язики висунуті, а замість очей – більма.

Хоча можливо це вже домалювала уява. Павук стояв і продовжував вивчати людину. А Словак вилаявся в голос, згадав навіть декілька матюків на рідній мові. На потилиці враз відчув, як табунами забігали противні мурахи. Сам не розуміючи, що говорить, він прицілився та вистрілив. Кулька не зачепила паркан, не вдарилась об хвіртку, а влучила просто в чудовисько. Куди саме – незрозуміло, однак влучання було, тому що павук видав різкий звук, схожий на шипіння. І раз! Кинувся до паркану, стрімко переліз його своїми міцними лапами.

Мить – і опинився за метрів десять від Єдлічки. Павук напрочуд швидко нісся вперед, а Словак закричав від жаху. Ні миті не вагаючись, він забіг у двері покинутого дому, вдарився об щось головою, та ледь встиг ці двері зачинити. Ззовні щось важко гепнуло, це був павук. Знову гепнуло – потвора пробивалася всередину дому. Яким же спасінням тепер здавався металевий засов на старих дверях! Але чи надовго його вистачить?...

Сержант Єдлічка швидко підпер вхідні двері масивною полицею для взуття, і практично одразу збагнув, що двері відкриваються назовні. Трясця! Він спробував стягнути з себе важку сумку, перечепився об щось та впав на підлогу будинку. Надворі щось скрипіло та клацало. Туп-туп-туп-туп. Спочатку справа, потім зліва. Він різко підвівся на ноги, вирішив перевірити, чи всюди в домі зачинено вікна. Чи не було якогось іншого входу до оселі. Кухня, перша кімната, друга. Ні, все зачинено. В грудях заболіло, чи то від важкого спертого повітря, чи від страху. Сам не знаючи для чого, дезертир навіть вирішив позакривати штори в кожному вікні. Сів на підлогу, продовжуючи лаятися, розщепив сумку мародерів.

— О!

   Всередині він одразу побачив обріз від мисливської рушниці та два ПМи. Ще там лежали фляги з водою, пачка галет, якісь консерви без етикеток, велика стара шкатулка (найважчий предмет в сумці) і… Обличчя Словака стало раптом хижим, а очі заблистіли. Він криво усміхнувся. Півтора літрова пластмасова пляшка від коли. Етикетка на пляшці червона, а кришечка – зелена. Що це означало? Що всередині була не кола. А щось інше.

— Ось так от! Знайшов!

   Сержант Єдлічка поцілував пляшку. На якусь мить шалений страх відступив, він відчув себе переможцем, врешті знайшов те, що шукав. Тим часом павук не полишав спроб дістатися всередину. Його лапи тихо стукали тепер вже на даху. Словак сіпнувся, коли згадав, що зверху на домі є комін. Але відразу заспокоївся, оскільки потвора такого розміру точно не зможе пролізти до вузького отвору. Однак на всяк випадок він побіг з ліхтарем на кухню. Отвір у печі було зачинено металевими дверцятами.

   Майже навпомацки Єдлічка зарядив пістолет, в нього вже був вставлений магазин. Другий – теж. Він поклав ліхтаря на підлозі так, щоб той світив у стелю. У кімнаті був морок, тому що залишки денного світла не могли пробитися крізь важкі темні штори. Коли він взяв до рук пістолет – одразу відчув, як тепло наповнило серце. Нарешті! Справжня зброя. Він так і сидів на підлозі та очікував, що потвора робитиме далі.

Незважаючи на раптове підняття духу через корисні знахідки, ситуація виходила зовсім не втішна: надворі вже практично ніч, а з цього будинку він просто так не вийде. Перечекати до ранку? Страшно, але що ще вдіяти? Надіятися, що на звук пострілу з іншого краю села прийде Шерман з Максимом? Можливо. В двері знову гупнуло. Павук шипів і далі пробивався до Єдлічки. Сержант направив пістолет на вхідні двері і раптом зрозумів, що шипить не тільки біля дверей, але й десь за вікном кімнати. А потім і взагалі ще декілька пар лап почало вистукувати на стінах дому.

— Мерзоти, не доберетеся!

   Вочевидь, павук тепер сам. Його родичі лазили стінами, дахом, вікнами. А десь в селі раптом почулася стрілянина. Це здається була гвинтівка Шермана. І якийсь дробовик. Спершу звуки пострілів наче як наближалися, а потім почали затихати… Що ж там сталося? Павуки продовжували лазити по його прихистку.

Потужні лапи декілька разів сильно вдаряли шибки вікон, і Словак вже злякався, чи не повибивають тварюки скло. Вони все продовжували лазити, шипіти та час від часу вдаряти дерев’яні двері. Поштовхи їх масивних тіл виходили сильні, дверний засов щоразу наче підстрибував. Ще одним неприємним відкриттям було те, що обріз порожній. Ні всередині, ні десь поряд не було жодного патрону. Тому залишалось надіятися тільки на пару пістолетів. Хоча сержант розумів, що якщо павуки увірвуться до будинку, то він встигне зробити всього декілька пострілів. Це його не врятує.

   Важко було сказати, скільки часу пройшло, коли він відчув, що плече аж запекло від болю й напруги. Врешті він опустив руку з пістолетом. Ліхтар ще не погаснув, але світив значно слабше без підзарядки. Павуки ще деякий час копошилися навколо дому, а потім чомусь почали відступати. Сержант був впевнений, що мінімум з десяток потвор позвали будинком, тому що перебирання лап та от це туп-туп лунало звідусіль. В один момент йому почулося, що навіть десь під старим паркетом щось рухається.

Дуже хотілось надіятися, що це не так, хоча цілком ймовірно, що тварюки можуть рити землю… Як би там не було, павуки врешті залишили його в спокої. Він почув, як вони злізають зі стріхи, потім зі стін, та кудись ідуть. Туп-туп-туп лунало на вулиці і поступово віддалялося. Коли стало зовсім тихо, сержант ліг на підлогу та голосно видихнув. Його брудна форма прилипла до спини, а піт з лоба капав прямо на підлогу. Ох… Невже пронесло? Дезертир повільно підвівся. Обійшов дві кімнати та кухню. Все спокійно. Довго не роздумуючи, він повернувся до сумки, витягнув пластмасову пляшку. Відкрутив кришечку. Принюхався до прозорої рідини, примружився.

— Ще поживемо...

   Після цих слів сержант зробив декілька великих жадібних ковтків, одразу ж закашлявся. Очима пішли сльози, аж в голові заболіло. Давно ж він не пив. Спирт виявився міцним, там і близько не сорок градусів було, а набагато більше. Він випив ще. Ледь не виблював, тому що організм чинив опір. Заболів порожній живіт.

— Нічого-нічого, ти звикнеш знову.

   Незважаючи на всі застереження старого Шермана, в цьому будинку Словак себе почував спокійно, наскільки це взагалі було можливо. Врешті, нічого ж не сталося тоді, в першу ніч. Він дожив до ранку. Тепер-то в нього ще більше шансів. Є зброя, а двері – зачинено. Чесно кажучи, думок вийти з будинку та піти поглянути, що там відбувається з його односельчанами, не хотілося зовсім. Нічого хорошого він не побачить. Та й те, що постріли припинились, могло свідчити про дві речі.