Балакучка і волошки

   Сержант Єдлічка остаточно втратив терпець. Все. Потрібно було випити, і більше жодних виправдань. Він з усіх сил приховував залежність від нових сусідів, навіть сам для себе вирішив, що побореться зі згубною звичкою. Але бажання випити не думало відступати. Ба більше! Воно зростало кожного дня. Дійшло до того, що Єдлічка ледь засинав вночі, став ще більш напруженим та роздратованим. Ледь приховував тремтіння рук. Та ще й серце зрадницьки пропускало удари інколи.

Організм благав про спиртне, просто таки кричав, що потребує нову дозу. Добре що хоч куриво було – Максим поділився з ним самокрутками, однак і це не дуже полегшувало стан. Декілька разів Словак розпитував про алкоголь у Максима, той запевняв, що зі спиртним глухо. Мовляв, можливо щось і збереглося в місцевих підвалах, але лізти туди – дурна ідея.

Тому коли старий Шерман потяг його з собою до будинку, де раніше жили мародери, Єдлічка загорівся надією. Річ у тім, що якось в розмові з дідуганом у того вирвалася фраза, що ті самі Хрящ з Філософом бавилися алкоголем, буцімто вони його принесли з собою до села, чи тут якийсь сховок знайшли. Щось таке. І гарно співпало, що саме туди й потрібно було відправитися! Того ранку сержант вийшов зі свого будинку в прекрасному настрої та з посмішкою на обличчі.

— Доброго ранку, пане Шерман!

— Добрий, добрий. Ти побрився нарешті? Так на людину став схожий.

   Брився, вочевидь, гострим ножем, який йому Максим віддав.

— Ну що, ідем?

— Самопал з тобою?

— А то!

— Якщо не влетиш в якусь халепу, то можливо сьогодні отримаєш власний ствол, справжній. Тільки будь трішки спокійніше, бо надто радієш.

   І сержант Єдлічка знову насупився. Старий постійно псував йому настрій. Тільки-но Словак почав звикати до цього чудернацького місця, як дідуган наганяв чорні хмари, і це дратувало. Тепер ще й покепкувати вирішив. Гнида.

   Вулицею вони пройшли з десяток метрів, коли зустріли Петрика. Той підстрибуючи прямував з міського кладовища.

— Хорошого дня, світлого дня, хлопці!

— Привіт, Петрику. Ти снідав уже?

   День дійсно видався напрочуд світлим та сонячним.

— Ще ні! Я поспішаю!

— А що Костя казав цікавого?

— Казав, що сьогодні вночі може прийти пустунчик.

— Ага. Ще щось?

— Ні.

— Ну добре, біжи. Не забудь на сніданок потім прийти! Сьогодні Максим готує.

   Петрик радісно закивав і побіг собі далі. Добре, мабуть, такому безтурботному й відмороженому бути. Не розуміти всього, що відбувається навколо. Щодо пустунчика – Словак вже встиг дізнатися що це таке та як від цього вберегтися. Хоча поки сам не стикався, і слава Богу.

   Поки йшли вулицею – старий Шерман ще раз показував Єдлічці будинки, до яких не слід наближатися, називав їх номери. Словак вже ніби запам’ятав все, хоча воно виходило так, що легше було б назвати адреси осель, куди заходити можна. Це один-два будинки з десяти, якось так. Нарешті через декілька хвилин вони дійшли до сільських околиць та наблизилися до забитого дошками дому. Ох і час швидко пролетів! Ще недавно він сам тут вештався, переховувався в домі навпроти, а тепер…

І тут Словак почув щось. Вірніше – когось. Розмова людей, незрозумілі віддалені голоси. Чоловічі. Здається, голоси він почув і тоді, коли вперше опинився на вулиці Центральній. Доносилися вони або з самого будинку, або звідкись поряд. Наче з-за стін. Єдлічка зупинився, стиснув в руці свого пістоля. Старий Шерман перестав іти теж. Спитав:

— Чуєш це?

— Угу.

— Ну послухай трохи. Недовго!На місці не стій тільки, рухаємося.

   Сержант продовжував крокувати, поволі наближаючись до того самого будинку де ще недавно переховувався і де, отже, раніше жила парочка мародерів. Чим ближче підходив – тим чіткіше чув голоси з забитого дошками дому. Спершу це були окремі слова без жодного сенсу, якісь звуки. Смішки. А далі дезертир почав розбирати окремі речення. І поступово від почутого на білявій голові ворушилося волосся.

— Ходять, тут ходять. Один ходить, тепер другого тягне.

— Ага! Ага!

— Винюхують! І шукають що?

— Голова.

— Чув, що діється? Одному голову відрізали, і так от кинули! Наче каменюку. У вікно пошпурили. Приходжу – а в дзеркалі себе не бачу. Уявляєш?

— Голова.

— Я тебе, Ваню, з під землі дістану! Викопаю лопатою і дістану, будеш марширувати вулицями!

— Небо впаде.

— Буде падати! Вогонь, вогонь, згоріти… От я вилізу зараз звідси і видру тобі очі! Чого дивишся, а? Чого слухаєш?

   Шерман рукою прикликав до себе дезертира, щоб той крокував швидше та не захоплювався. Старий був вдоволений ефектом, який зараз на собі відчував білявий солдат. Нарешті на його обличчі з’явився страх і він, здається, згадав, де перебуває.

— Іди сюди, Словак.

— Це… що в біса таке? Хто там говорить?

— Тихіше. Не шуми. Це балакучка – Відповів професор пошепки – Ти ледь не вліз в неї минулого разу. Пам’ятаєш? Не відповідай їм і не замислюйся над словами. Нам сюди.

   Сержант Єдлічка, тримаючи на мушці проклятий будинок, повільно наздоганяв Шермана. Старий знову вирвався вперед, він рухався швидше й тихіше, і вже за мить дістався до скрипучої хвіртки. Відчинив її. А сержант продовжував слухати, немов заворожений.

— А он що? Та що, от взяти старого, голову проломити! Забрати гвинтівку, потім тих двох кінчити, і все. Позалізали тут як кроки у свої нори. Тьфу!

— Голова.

— Словак, ти зі мною? Зараз підпотиличник трісну, я ж сказав, не захоплюйся! Алло!

   Сержант потрусив головою та протер очі. Ну й чортівня.

— Не треба так зі мною розмовляти.

   Голоси одразу якось віддалилися. Тобто він і далі продовжував чути моторошні балачки невидимих сутностей, але тепер це знову були не пов’язані між собою слова та вигуки.

— А як до тебе достукатися? Двоє мужиків просто зникли тут. Якщо не хочеш повторити їх долю, то слухай, що кажу. Заходь у двір!

— Ага…

   На подвір’ї було все як і раніше. Вони прихилили за собою хвіртку, та знову скрипнула на все село. Єдлічка ще раз потрусив головою і взявся роздивлятися подвір’я з самопалом наготові. Трава стояла незаймана, ніхто тут не ходив. На вулиці порожньо. Шевелюри час від часу торкався вже літній вітерець.

— Ти коли тут був у домі, бачив щось?

— Ні, нічого. Я обшукав усе. Тільки не зміг відкрити двері до комірки. Вони як намертво.

— Зараз ще раз обшукаємо.

— Та кажу ж, нічого немає.

— Ти міг щось пропустити. Пішли.

   Сержант Єдлічка закотив очі, але сперечатися не став. Всередині серце радісно билось в надії нарешті знайти бодай щось зі спиртом у складі.

   Всередині будинку стояла все та ж пилюка, старі меблі та фото невідомих людей на поличках. Жодних слідів чужого перебування. Ще й день видався таким погожим, проміння наповнювали собою покинуту оселю, для повноти картини не вистачало тільки пташиного співу, чи гавкоту собаки надворі. Очікувано всередині дому вони не знайшли нічого.