Старий фантазер

   А от Шерман тієї ночі очей не зімкнув. Він все думав. У селі їм жилося досить спокійно, навіть цілком вдалось налагодити побут. Максим мав світлу голову та робочі руки, малий Петрик попереджував про небезпеки. Село Сонечко – острівець відносної безпеки посеред Сектору. Хоча, про справжню безпеку годі й говорити посеред забороненої зони... Прибуття білявого словака напередодні могло свідчити тільки про одне: потрібно далі шукати вихід. Якимось чином дезертир перемістився з точки А в точку Б. З Чахлика – і до Сонечка. Питання, власне, тільки одне. Як? Сам Шерман не просто так щоранку нарізав кола біля села, щоразу збільшуючи радіус своїх прогулянок на декілька десятків сантиметрів. Навіть до лісу почав заходити, хоча чудово розумів, що там мешкало. Він ходив, спостерігав і думав.

   Шерман прийшов сюди майже на початку зими, як тільки вдарили перші заморозки. Тоді увійти до Сектору було простіше, територію ще не оточили велитенськими стінами. Вони у складі дослідницької групи разом з озброєною охороною проникли за периметр. Ціль була благородна і світла, але тепер не мала жодного значення й здавалась якоюсь несправжньою, нещирою. Для чого він сюди приперся, власне? Щоб що? Знайти істину? Врятувати планету від невідомої катастрофи? Знайти щось таке, що допоможе закарбувати в історії власне ім’я? Згинуло все. Група вчених згинула, браві солдати-охоронці, передові кишенькові технології, супер-пупер захисні костюми, віра в краще…

Старий Шерман обернувся до стіни. Раптом згадалося йому, як хоронив колег у Секторі. Як копав ями майже голими руками, а земля все не давалася, бо промерзла. Як тягнув на собі поранену асистентку декілька кілометрів. А потім залишив помирати, щоб хижі звірі не йшли слідом. Їхня група прагнула дістатися до епіцентру спалаху, до міста Шевченко. Все провалилося, а вижив тільки він, професор Віктор Юрійович Шерман. Хоча тепер ні його повне ім’я, ні старі наміри не мали жодного сенсу. А ще він відчував провину, оскільки саме професор виступив найактивнішим ініціатором того, щоб зібрати експедицію. Дехто з колег взагалі назвали його старим фантазером та радили й далі писати підручники для студентів, читати їм лекції. Навіщо, мовляв, на старість влізати в таку дупу? Він і вліз, потягнувши з собою купу людей, хоча зверху відразу сказали, що не готові повністю профінансувати таку ініціативу та взяти її під свою протекцію.

   А потім професор натрапив на Сонечко. Відстрілюючись від химерних чудовиськ, Шерман забрів до села та сховався в одній із хатин; це було схожим до того, що сталося недавно зі словацьким дезертиром. Тоді професор врятувався, і згодом він зрозумів для себе кілька речей. Перше – ті потвори категорично не хочуть заходити на територію села.

Про інших він тоді не знав. Друге – в селі можна жити. Частина будинків була безпечною. Третє – з села просто так не вийти. Спробуєш піти до лісу – там удавальник. Так Шерман подумки назвав крикливе чудовисько, що спершу імітує рухи людини, йде тим же маршрутом, маскується посеред дерев. А потім зі страшенним вереском нападає. Старий Шерман не полишав спроб досліджувати ліс, але щоразу як він туди заходив, так ця тварюка й опинялась тут як тут, неслась на нього крізь хащі й густу траву. Верещала… Спробуєш піти в інший бік, через волошкове поле – починає паморочитися в голові, кров тече носом. Мозок мультфільми показує.

Причина ховалась мабуть у повітрі над полем, і в волошках, що прикрашали собою землю аж до обрію. Можливо, це від них такий дурман іде. Або ж саме у тій точці починалася дія якоїсь специфічної психотронної установки... Було й ще декілька гіпотез; професор, як людина науки, будь яке явище спочатку намагався пояснювати собі раціонально. Це було важливо. І як на зло, чим довше він перебував у Сонечку, тим менше міг обґрунтувати те, щоб бачив. Врешті – повністю здався та прийняв той факт, що не може зрозуміти це аномальне місце. А отже його світогляд як вченого тепер тріщав. Ну от взяти Петрика – як тут все звести до науки? Чи переміщення словака? Це яким взагалі чином він з Чахлика аж сюди перенісся?

   Окрім лісу та волошкового поля ще був вихід на трасу. Але після того як професор на свої очі бачив що сталося з одним мародером – варіант відпав сам по собі. Ще якось вони з Максимом намагалися заходити вглиб села. Вулиця Центральна закінчувалась роздоріжжям, і якщо слідувати далі однією зі стежин, то можна вийти на відразу декілька будинків, об’єднаних венами. Таке краще побачити один раз, ніж послухати від когось: чим далі крокуєш по стежині, тим більше бачиш, як з під землі стирчать шипи то тут, то там.

Виступають горбики, і вже від них до будинків тягнуться справжні вени. Стіни будинків вкриті жилами повністю. Шерману це нагадало варикоз – захворювання, при якому на ногах людини вилізають вени і утворюють під шкірою некрасиві малюнки. Будинки, що знаходилися трохи далі, вкривало щось віддалено схоже на шкіру людини. Де не де ця рум’яна шкіра сочилась кров’ю, або чимось схожим на неї, з подряпин та ран на землю повільно стікала бура рідина.

Тоді Шерман з Максимом поволі крокували вперед, аж поки їм не довелося наступати просто на вени, ті вже повністю вилізли з під ґрунту. Щось під землею завібрувало, якийсь шум пройшовся селом. Наче підошвами черевиків вони потривожили підземне тіло Сонечка, його внутрішню основу. Стіни деяких осель враз запульсували кров’ю, тому чоловіки не наважились продовжувати далі свій похід, а повернулись до табору.

   Вен, до речі, ставало більше. Щоранку, коли професор проходжувався селом і повертався до тієї дивної ділянки – він бачив, що бліді блакитні жили проростають далі. Добре, що швидкість розповсюдження невідомої зарази була невеликою, Шерман навіть її виміряв. Виходило, що воно наближалося до вулиці Центральної зі швидкістю близько половини сантиметра в тиждень. Так, це дрібниця. Але ця дрібниця точно продовжувала рости, хоча й повільно. Тоді професор і зрозумів, що рано чи пізно село Сонечко стане такою ж пропащою частиною Сектора, як і все довкола.

   Не спалося старому Шерману, тому що знову запалився він ідеєю покинути село і повернутися додому. Він більше не жадав невідомих відкриттів, чи осягання чогось незрозумілого. Професор все частіше згадував стіни рідного інституту, своїх студентів та однокімнатну квартиру в центрі. Отже що виходило? Що сам він тоді якось дійшов сюди. Потрапив до села. Далі — Максим з мародерами, з Сірим, Хрящем та Філософом. Дійшли сюди. При чому, якраз з боку волошкового поля вони зайшли. Якось принесло сюди й Петрика, і тепер Єдлічку цього. Отже, вихід повинен бути. Шерман припускав, що періодично Сектор наче як відкриває ворота до села для прибульців. Він гостинно впускає нових мешканців до Сонечка, залишалося тільки зрозуміти, чи можливий зворотній шлях.