Нове життя

   Так розпочалося нове життя сержанта Павела Єдлічки. Того дня він встиг багато: познайомився з Петриком, дивакуватим молодиком, сходив на полювання з Максимом (якраз була його черга), облаштувався в будиночку через дорогу, майже навпроти житла Шермана. Нове укриття йому подобалося значно менше, ніж той самий дім, де він провів минулу ніч. Але сперечатися з туземцями сержант не став.

Кажуть, що ця халупа безпечна – отже, підкориться поки. Нова оселя була майже порожньою, от з цього дому винесли все, що могли. В кімнаті тільки ліжко зі старим матрацом, порожня книжкова шафа та столик. Добре, що хоч вікна і стріха цілі. Шпалери на стінах давно облупилися, в деяких закутках будинку лютував чорний грибок з пліснявою. Ще була кухня з непрацюючою іржавою плитою, вітальня з продавленим диваном, куди він точно не наважився б сісти. Власне, це все.

— А про той будинок на околицях краще забудь – сказав йому Максим, коли вони пішли на кабана, щоб поповнити запаси м’яса – Там балакучка. В той бік ми особливо й не ходимо. Вранці Шерман обхід здійснював, тому тебе й знайшов. Ось тут ти можеш жити безпечно.

— Що таке балакучка?

— Ти забитий дошками дім бачив?

   Словак кивнув. Він пам’ятав будинок з забитими вікнами й дверима. Якби не старий з гвинтівкою, то він неодмінно б спробував обслідувати те місце.

— З того дому голоси лунають. Балакає хтось і балакає. Так і згинули декілька наших. Ось теж ходили, напевне, заглядали до будинку, слухали балачки – і пропали. Ти сам нічого не чув там?

— Ні.

— Ну пощастило тобі. Дивно. Ти ж цілу ніч провів біля балакучки, так?

— В домі навпроти.

— От я й кажу, везучий! Ми ті будинки не чіпаємо зараз. Ну, якщо ти не відкинув копита, отже хату навпроти балакучки можна вважати відносно безпечною. Якось навідаємось, коли Шерман скаже.

— Максим, а ось ти кажеш, що загинуло декілька ваших. То з вами ще хтось у селі жив?

— Було декілька чоловік…

   Сам Максим мешкав на одному подвір’ї з Шерманом, прямісінько в погребі. Той льох служив для чоловіків і камерою схову також. Власне, більшу частину припасів вони тримали там. В одному з будинків мешкав стариган в окулярах, в другому, меншому домі вони тримали різні інструменти, одяг, взуття, старе барахло, яке ще могло принести якусь користь. Туди ж пізніше вони принесли тупу сокиру, знайдену напередодні, та кухонний ніж.

Зносили чоловіки взагалі все, що вдалося знайти корисного в навколишніх безпечних оселях. Тому що були й небезпечні… А ще в тому другому будиночку була майстерня Максима, Єдлічці її теж гостинно показали. У цього типа, Максима, руки взагалі працювали добре, він якимось чином навіть змайстрував декілька самопальних пістолетів, що стріляли металевими кульками.

— Зі зброєю у нас ситуація не дуже. Є дещо в запасі, це так. Але для звірини намагаємося користуватися тільки пістолями, а кулі – економити. Стріляти треба влучно, тому що перезаряджати довго. Ти взагалі стріляв колись зі схожого, Словак? Самопали бачив? – Поцікавився у дезертира Максим, коли вони трохи відійшли від села.

  Хоча день був сонячним, а все рівно якось не так все виглядало навколо, як мало б. Єдлічка не міг це зрозуміти, скоріше відчував. Ось ніби й струмок шумить, і вітер колихає високу траву, і дерева поскрипують. Трохи далі починається ліс. Пахне свіжістю весни, а все рівно не те щось. Від села вони відійшли відносно недалеко, а будинки вже почали ховатися за якимось туманом. Навколишній природі наче не вистачало кольору, все якесь тут було недостатньо зелене і… справжнє. Сержант відчував себе ніби на вицвілій кіноплівці.

— Не доводилось.

— Сьогодні спробуєш. На. Для тебе брав – З цими словами Максим зупинився, дістав зі свого рюкзака запасний пістоль, декілька металевих кульок, та простягнув це все Єдлічці. Той прийняв дарунок без особливого ентузіазму.

   Хоч Максим і посміхався, а очі такі ж як і були, погляд пильний, уважний. Сам пістоль нагадував щось середнє між арбалетом та самопалом з фільмів минулої епохи про бандитів. Як би це собі пальці не повибивати з такого…

— Кабанчика будемо валити. На полюванні коли був востаннє?

— Не був ніколи – Пробурмотів у відповідь сержант.

   Відповідь була правдивою. Сам же Максим окрім пістоля тримав під спортивною курткою нормальний такий пістолет, беретту. А з нього, як з “новачка”, покепкувати вирішили, це дратувало. Але як би там не було, а чудернацький пістоль це вже хоча б якась сила в руках.

— Сьогодні полювання у нас просте. Будемо приманювати гризло.

— Гризлі? – Не зрозумів Єдлічка і подумав, що мова йде про ведмедя.

— Ні, Словак, саме гризло. Таку морду важко назвати якось по-іншому. Сам побачиш.

— А що воно таке взагалі? На кого полюємо?

— Щось по типу лісового кабана. Ходять або поодинці, або парами. Тупі, як чобіт! Бачать і чують теж погано. Приманюються легко. М’ясо зате з них хороше, трохи на свинину схоже. Але після нього потім в кущі будеш ходити разів десять. Звикнеш.

   Полювання на кабанчика дійсно виглядало не так, як собі уявляв Єдлічка з самого початку. Максим дістав з рюкзака якусь убиту звірину в целофановому пакеті, схожу чи то на тхора, чи то на білку. Спершу Словак взагалі подумав, що то був кіт, тому що тільце досить крупне. Але ні, все ж якийсь гризун. Максим обережно поклав тушку на землю, штрикнув її гострим лезом ножа декілька разів, після чого велів іти назад. Вони заховалися за великим старим деревои і чекали.

Максим дістав свого дерев’яного пістоля, кивнув сержанту та почав заряджати. Робив він це повільно, тому Єдлічка кивнув, і не чекаючи нових підказок почав повторювати все за Максимом. Руки трохи не слухалися, металева кулька впала в траву. Однак трохи пововтузившись, він нарешті зміг зарядити пістоль правильно. Наче як.

— Вони приходять на кров – Шептав Максим – Побачиш, то дай підібратися ближче. Цілишся в око. Або в рило. В ніс. Зрозумів?

   Сержант кивнув.

— Гризло – тупа тварина, але кров чує добре. Нам треба убити його відразу, брати тушку і забиратися. Тому що потім можуть прийти й інші. Воно не потрібно. Слухай далі. Якщо прийдуть два гризла – то валимо обох. Якщо що, то з беретти доб’ю, не бійся.

   Далі йшло довге очікування. Сидіти в повній тиші їм довелося хвилин десять, не менше. Час від часу він поглядав на Максима, а той закляк непорушно, тільки очима кліпав. Був на готові. Нарешті з лісу почулось, як щось наближається до них, тихо ламались гілки під вагою невідомого створіння, шелестіла трава. Через якусь мить з кущів виглянуло щось віддалено схоже на кабана, але значно потворніше. Воно пересувалося на великих м’язистих лапах, було повністю вкрите густою коричневою шерстю.