Сонечко

   Вранці дезертир зрозумів що примудрився загубити автомат. Це було вкрай недобре. Зате все інше барахло було все ще з ним: аптечка, декілька консервів, галета, дві фляги з водою, ліхтарик. Нажаль – розбитий. Були ще три магазини до АК, але яка з них користь без зброї? Прихопити з собою що небудь ще, звичайно, хотілося, але не випало такої нагоди. Тому що поспішав. І тепер доведеться вправлятися з тим, що є. Сержант Єдлічка все ж мав надію вижити та залишитися цілим. Весь у болоті він обережно виліз з під ліжка, закашлявся через пилюку в ніздрях. До цього дому давно ніхто не заходив, все тут, вочевидь, залишалося незайманим з тих пір, як місцевий люд евакуювався.

Бордовий килим з чудернацьким малюнком під ногами, скрипучий вицвілий паркет, лаковані дерев’яні меблі, стелаж з книгами та чиїмось фото в рамках. І всюди – пил, декілька прошарків сірої пилюки. Дивно, що мародери ще не розграбували цей будинок. Свого часу вони линули до Сектору немов саранча, виносили все, що не прикручено гайками. Часто – гинули, пропадали в нікуди, інколи й великими групами. Дезертир тихо застогнав. Тіло боліло, особливо праве коліно. Він поглянув на ногу – штанина просякнута кров’ю. Ох і нічка видалась! Він ще поки не розумів, де опинився. Потрібно було промити рану, спробувати знайти зброю, та і в цілому озирнутися.

   Рана була несерйозна, по суті – велика, але чутлива подряпина. Це заспокоїло. Тому трохи пошкутильгавши, дезертир врешті обробив коліно антисептиком, вийшов у двір сільського будинку. Коли виходив – помітив, що дерев’яні двері обладнані іржавим, але масивним засовом. Видно, вночі він був геть наляканий, тому що навіть не здогадався зачинити на цей засов двері.

   А на небі вже показалось травневе сонце, ранок видався свіжим та красивим. Так замилуєшся на хвилю і ризикуєш забути, що знаходишся посеред забороненої зони повного відчуження. Сержант Єдлічка обережно обійшов подвір’я. Заглянув до стайні, спробував відчинити двері перекошеної комірчини, однак ті не піддавалися. Стояли як припаяні, хоча він доклав неабияких зусиль. Нічого, отже повернеться сюди пізніше.

Дезертир і сам не відав, що шукає, чи що хоче побачити – просто без зброї він почував себе голим, а прочісувати ліс, звідки він прибув вночі, і зовсім не було бажання. Ліс… Сержант Єдлічка спробував зорієнтуватися на місцевості. Ліс дійсно був, але значно далі, ніж він очікував. З іншого боку -  відкрите поле з квітами, а попереду - десяток будиночків по обидві сторони вузенької сільської вулички. Навіть визначити з якого напрямку він прибіг було складно. Хіба що звідти, де виднілась зелень. А от щодо населеного пункту – певні варіанти крутилися в голові, всі вони потребували підтвердження.

   Незважаючи на те, що дім виглядав незайманим, нічого корисного всередині Єдлічка не знайшов. Хіба що декілька пачок сірників, невеличкий ящик з інструментами, набір свічок, ну й кухонний ніж. Сержант з сумом згадував свій власний ніж, який, нажаль, не зміг взяти. Ось зараз такий різак точно знадобився б. Трохи побродивши подвір’ям, він вирішив, що цей будинок стане його укриттям. У стайні він знайшов сокиру, чому дуже втішився.

Щоправда, надзвичайно тупу сокиру. Така швидше буде ламати, ніж рубати. Але навіть це краще, ніж кухонний ніж. Буде час – він обов’язково пошукає й кресало. А поки сержант вирішив трохи вивчити територію, де тепер перебував, і вийти за межі подвір’я. Він спробував тихо відчинити хвіртку. Скрипнуло так, що, здавалося, аж на десяток кілометрів почули. Сержант пошепки вилаявся. Закрити тихо її теж не вийшло, воно ще раз заскрипіло, і чулося ще більш голосно й противно.

— Та твою ж… !

   Він зі злістю плюнув на землю, почав озиратися. Лишень би та потвора не прибігла на звук. Чи що то взагалі було вночі в лісі… Однак потвора не з’являлася і все знову було тихо, село знову перебувало в комі. Аж тепер він помітив, що навіть ранніх пташок не чутно. Хоча, коли їм ще співати, як не вранці теплого весняного дня? Сержант Єдлічка почав усвідомлювати, що знаходиться сам-самісінький посеред невідомості, в глибинах Сектору.

Вчора, коли тікав з блок-посту була єдина ціль – врятуватися. А ось як, власне, жити тут, як існувати в Секторі, і чи можливо це взагалі – слід було самому збагнути. З цими невеселими думками сержант Єдлічка зробив декілька кроків в бік будинку через дорогу. Потрібно його теж обшукати. Далі – й інші оселі, одну за одною. Власне, якогось конкретного плану в дезертира поки не було, окрім як якось облаштувати собі укриття та не вмерти з голоду. На одних консервах довго не протягнеш…

Звичайно, хотілося вижити і не потрапити до лап чогось невідомого й страшного, що гналося за ним напередодні. Влізати до покинутих будинків моторошно, але що ще робити? Куди податися? Жодної карти чи наміченого маршруту сержант Єдлічка не мав. Тільки те, що у пам’яті… В його випадку конкретного маршруту й не могло бути, адже тікав він спонтанно, все сталося вкрай швидко. Підійшовши ще трохи ближче до будинку під номером три, сержант помітив, що його вікна й двері щільно забиті дошками. Цікаво, хто і для чого це зробив зі своїм житлом? І було ще щось. Якийсь гомін наче чувся з нутрощів будівлі. Чи то працюючий телевізор, чи радіо. Дезертир бува прислухався, але раптом…

— Не рухайся – Наказав хтось позаду.

   Сержант завмер. От чорт, як це він зовсім не почув наближення іншої людини? Невже його наздогнали? І що тепер? Він повільно почав піднімати руки.

— Сокиру поклади на землю. Не смикайся.

   Захотілося розвернутися й подивитися, хто ж це. Голос незнайомий. Інших людей ніби не чути, отже, невідомий напевне тут один. Дезертир виконав те, що було наказано. Все робив поволі та без поспіху, щоб не спровокувати незнайомця.

— Можна я обернуся?

— Давай, але якщо смикнешся – пристрелю.

   Сержант повільно розвернувся, наче в старому фільмі з ефектом слоу-мо. На мушці його тримав сивий чоловік з борідкою та в окулярах. Він був одягнутий в довгий темний плащ, озброєний гвинтівкою.

— Я без зброї, не стріляйте.

— Як ти сюди потрапив? Хто сам такий?

   Навряд чи цей дідо був з війська. Від душі відлягло, але всього на секунду, тому що це міг бути хто, або що завгодно. Варіантів безліч.

— Я сержант. З блокпосту. Заблукав…

— Правду кажи. Тут військових зроду не було. Ну? Викладай як є, хутко. Як потрапив сюди?

— Я дезертир.

— Втік з блокпосту?

— Так.

— Як звуть? Звання?

— Сержант Павел Єдлічка.

— Поляк?

— Словак. Ну, на половину.

— З якого блокпосту? З якого боку прийшов?

— П’ятдесят три-сім. Селище Чахлик.

— Чахлик? Дурню кажеш! Який в біса Чахлик?!

— Кажу правду! Блок-пост за Чахликом. Звідти я втік до лісу. Далі – сюди.

— Скільки часу ти біг? Хутко відповідай!

— Не знаю… пів, пів ночі десь… Декілька годин. Вечір до цього.

— Пішки?

— Так!

— Чому втікав?

— Довго пояснювати, у мене не було виходу. Я розкажу. Я один, без зброї, у мене мало припасів.

   Чоловік трохи завагався. Можливо вирішував, як доцільніше вчинити в даній ситуації, позбутися від непроханого гостя, прогнати його геть, чи…

— Європейський контингент?

— Так.

— Повитягай все з кишень, що маєш. Навіть не думай щось приховати, я побачу.

   Сержант Єдлічка демонстративно вивернув кишені, де були якісь дрібниці й одна пачка сірників. З великої нагрудної кишені дістав кухонного ножа, опустив його на землю. Потім не поспішаючи стягнув рюкзак кольору хакі, розщепив усі його відділи та витряс на траву все, що було всередині, і консерви, і аптечку теж.

— У мене й так голяк.

   Незнайомець підійшов ближче, роздивився все, що випало. Єдлічка показав йому порожній рюкзак.

— Добре. Збирай все назад. Рюкзак залишаєш у траві. Защеплений. А сам – іди вперед по вулиці.

   Дезертир зробив все, як було сказано. Бути безпорадним – дуже мерзенно. Власне безсилля дратувало.

— Ні, в інший перед. Вліво. Так. Руки тримай зверху, щоб я бачив. Тепер іди, я скажу, коли зупинитися.

— А сокира? Ніж?

— Не пропадуть. А твій рюкзак поки у мене побуде.

   Дезертир крокував попереду свого конвоїра. Тепер важливо було зрозуміти скільки людей мешкає в цьому селі, чим вони озброєні та чим промишляють. Можливо вони захочуть отримати інформацію, раптом ж він щось знає цікавого, чи вигоду якусь може принести. Як військовий… Форма європейського контингенту трохи відрізнялась від одягу українського зразка, та й акцент у Єдлічки був надто вираженим. Скільки часу проживання в Україні – а говір свій ніяк змінити не міг. Хоча солов’їною розмовляв вільно, читав і писав без проблем.