Розділ 17

Мара

— Я не принесла твою шапку, — заявила я наступного дня, коли мій друг прокинувся по обіді після нічного виступу в популярному клубі. — Не знайшла її.

— Можливо, її варто було пошукати у дівчинки, а не у її гарячого дядька, — сонно пробуркотів Вайлен, кулаком протираючи очі. 

Його милий заспаний  вигляд цілком виправдовував таку поведінку. Тож я лише усміхнулась й ввімкнула чайник, питаючи:

— Справді? Вибач, я була надто зайнята гарячим дядечком. 

На мить Вайлен закотив очі, а тоді посміхнувся:

— Радий, що у тебе зʼявилось особисте життя. Може, ти тепер будеш менш похмурою.

Я подумки усміхнулась — ці речі ніяк не повʼязані. Ну, майже. Можливо на рівні гормонів так, але точно не на моєму внутрішньому світові. Туди вхід заборонено всім, тим паче всяким гарячим дядечкам з чарівними племінницями. 

— Ну, я б на твоєму місці так не раділа, бо може тепер в тебе залишиться менше часу на перебування у квартирі, — кинувши погляд на шарф, що використовувався виключно як сигнал не заходити до квартири, додала я. 

— Я думав, ви будете у нього. 

Лише розсміявшись у відповідь, я повернулась до стільниці, дістаючи нам пару горняток. Собі налила води, а другові заварила кави. Мій погляд упав на стільницю. Туди, звідки й почалися нові домовленості. Не знаю, чому сфоткала її, але думаю, мені хотілось подражнити Даміана. Вайлен посміхнувся, спостерігаючи за тим, як я кладу власний телефон до кишені, але не вимовив і слова. 

На диво, сьогодні був один із тих днів, коли мій дорогий друг таки відвідував університет. Що ж, це заліковий тиждень, тож він мусив прийти, аби не вилетіти з навчання. 

— Какао? — запитав Вайлен, щойно ми вийшли з підʼїзду. Я закотила очі та посміхнулась. Какао з маршмелоу був єдиним напоєм, що я могла пити. Щоправда, лише у святковий період — цей напій дарував приємне відчуття свята. 

— Не можна пити стільки какао.

Не дивлячись на моє зауваження, хлопець купив собі ще. Ми розійшлись у корпусі. Я пішла на соціологію конфлікту, один моїх улюблених предметів. Не дивно, що мене ставили у приклад іншим учням — я мала багато практики з конфліктів. А отже, на парі мені лише й залишалось, що нудьгувати. Мені затвердили оцінку, сьогодні лише мали перенести її у залікову книжку. В пів вуха слухаючи, як викладач знущається з моїх одногрупників, я потайки копалась у телефоні. Пальці самі собою відкрили чат із Даміаном. Я посміхнулась, відправляючи йому фотку стільниці, що зробила вранці.

Відповідь не змусила на себе довго чекати. Чоловік відправив фото у відповідь — купа паперів на столі. Потім надійшла фотка з його обличчям. Світле волосся в легкому безладі, ледь помітні синці під очима — здається, після того, як я пішла, чоловік ще довго не спав. Три крапочки застрибали по екрану, сповіщаючи, що це ще не кінець. 

Даміан: “Я б з радістю продовжив наші поцілунки на твоїй стільниці, але після шостої”

Я усміхнулась, та щойно почала набирати відповідь, від нього надійшло ще одне повідомлення:

“Яка жахлива відповідь, так?”

Ніби й нічого особливого, та я все одно усміхалась. Непомітно сфоткала аудиторію і надіслала чоловікові у відповідь, дописуючи:
“Не хвилюйся, це не настільки нудно, бо я на навчанні”

Даміан: “То ти погана дівчинка, що мріє про пікантні подробиці на стільниці замість заняття?”

Я закрила рота рукою, ховаючи усмішку за рукавом кофти. Усміхнутись в аудиторії раз — нормально. Усміхатись безперервно кілька хвилин на парі, де у назві є слово “конфлікт” — дуже дивно.

Я: “Я настільки гарна дівчинка, що може собі дозволити, бо вже закрила предмет”.

Не знаю, чому поділилась цим. Навряд чоловіка цікавлять мої оцінки й навряд мали б, але мені хотілось поділитись. 

Даміан: “Що ж це за така гарна дівчинка, що пропускає конференції й не слухає заняття?”

Я: “Та, у якої все під контролем від початку семестру. Всі буркотіння викладача не спрямовані на мене”

Це було так дивно. Ми переписувались залишок пари. Отримавши свою оцінку, я скинула фотку заліковки з найвищими балами чоловікові й додала купу самовдоволених смайликів. Насправді мені ні з ким було поділитись своїми досягненнями. Татові було все одно — він не вважав знання чимось вагомим у цьому житті. Мама не втомлювалась повторювати, що для неї головне аби я була щаслива, коли мені насправді хотілось лише почути похвалу. Друзі трохи дратувались, бо мої оцінки були найкращими. Тому, коли Даміан відповів на це повідомлення захватом, я була готова стрибати від щастя. Навіть якщо для нього це було лише одне повідомлення, написання якого зайняло всього хвилину. 

“Стривай” — надійшло наступне.

Я облизнула губу, чомусь нервуючи. Доки Даміан писав повідомлення, я, як завжди, зупинилась біля автомата з водою і купила собі пляшку. Для людини, що живе лише на стипендію, я забагато вкладаюсь у цей автомат. 

“Ти що, закрила всі предмети у заліковий тиждень?”

“Ее, трошки?”

Тієї ж миті Даміан надіслав мені купу реготливих смайлів. А ще за хвилину від нього надійшло повідомлення, що ми мусимо відмітити таку чудову подію.