Розділ 15

Мара

— Вайлене! Зупинись! — я бігла за ним з розстібнутою курткою, але не звертала уваги на холод. Наздогнати спортивного хлопця може бути важко. Та він, нарешті, зупинився. Цигарка в його руці опинилась швидше ніж я нарешті догнала Вайлена, червона від холоду. Зупинилась, важко дихаючи, й застібнула нарешті куртку. 

— Ти бачила її? Бачила ж? — запитав Вайлен, нервово сміючись. Він запалив цигарку, і я відсторонилась, визнаючи:

— Так, вона дійсно в якусь мить була схожа на Василину. Але лише в одному ракурсі. Не знаю, чи звернув ти увагу, але коли вона зняла шапку, то ця схожість зникла. 

— Я помітив.

Розгублений погляд Вайлена блукав по нашій домівці. Я важко зітхнула, не знаючи, як можу допомогти. Те, що його так накриє від дівчини, схожої на колишню, було неочікувано. Хлопець зробив глибоку затяжку, а тоді, випустивши дим, затушив цигарку.

— Вибач. Все. Я заспокоївся. Це просто було неочікувано, і я аж подумав, що ти запросила із нами Василину. 

Закотивши очі, я поглянула на хлопця.

— Ну так, мені дійсно дуже хотілося б запросити Василину, бо от якраз я не знаю, як ти й досі убиваєшся по ній. 

— Це дійсно так очевидно? — Вайлен подивився на мене, а тоді опустив погляд. Підняв руку, бажаючи поправити шапку, й здається, лише зараз помітив що тієї немає. Дивно, та він посміхнувся. — Дідько, мала вкрала мою шапку!

— І дуже невчасно, бо зараз оленячі роги дуже б личили твоєму станові, — відмітила я, за що отримала осудливий погляд у свій бік. 

— Ей! Чому це?

— Бо тільки олень подумає, що його страждання по колишній можна не помітити, — бовкнула я.

Що ж, на моє щастя, Вайлен виявився достатньо добрим, аби пригостити мене какао через свою втечу у підʼїзді. 

— Я думав, нові дівчата пускають пил в очі, — помітив мій друг, коли ми із какао разом пішли до набережної. Можливо, я дещо поспішала, бо насправді відчувала гостру потребу поговорити із Даміаном. Ситуація у підʼїзді вийшла склалась дуже дивно. Але я й досі відчувала його доторк на своєму запʼястку. Це нагадало мені, що у нас є одна незакінчена розмова. Насправді я про це й не забувала, та не уявляла, як підійти й заговорити до нього. Типу “гей, Даміане, я тепер не засинаю без думок про наш поцілунок, тож що там згідно з домовленістю?”. Але ж от, чоловік схопив мене, явно даючи зрозуміти: він все ще чекає на відповідь. Що ж, добре. Він так і сказав: “я на тебе чекатиму”. 

Я змусила себе уповільнити крок — навіть якщо зараз полечу до чоловіка, у нього вдома сестра й дитина. Ми не зможемо поговорити, поки вони там. 

Кинувши погляд на Вайлена, змусила себе сфокусуватись на нашій розмові.

— Вайлене, я давно тебе знаю. Ти романтик. Якби була змогла поміняти табун дівчат на ту одну, що полонить твоє серце, ти б це зробив. 

Він спохмурнів, а тоді шокував мене наступним запитанням:

— Вона щаслива? Я знаю, ти з ними спілкуєшся. 

Я подивилась на друга, вперше розгубившись. Що йому сказати? Що Василина й Дорел проходять цукерковий період? Що світяться як новорічні гірлянди, варто тільки подивитись одне на одного? 

Йому буде погано і так і так, а я не дуже люблю брехати (ха-ха, так?), тож сказала:

— Так. 

Вайлен мовчав, тому я ризикнула додати:

— Але Дорел за тобою сумує. З нею… Він також щасливий, — Вайлену було важливо, аби його друзі були щасливі. Проблема лише в тому, що Дорел, здається, покинув коло друзів, і це мене бісило більше за інше. — Але йому тебе не вистачає. 

Хлопець знизав плечима:

— Що ж, йому варто було подумати про це до того, як почати зустрічатись з нею. 

Вайлен не вимовляв їхніх імен відтоді, як дізнався про їхні стосунки. Іноді мені здавалось, що це божевілля. А тоді я зрозуміла, що дружити з ними всіма насправді допомагає. Це було егоїстично, та, підтримуючи Вайлена, Дорела і Василину, я не мала часу і бажання мати власні. 

— Не має жодного шансу, що ви помиритесь?

Він холодно розсміявся. 

— Я майже змирився із тим, що вони разом, але друзями після такого ми точно не будемо. 

Принаймні, Вайлен хоча б змирився. 

А ще, його вуха почервоніли й нам довелось повертатись додому скоріше. 

— Забереш мою шапку у свого хлопця? — Вайлен підморгнув мені, і в цю мить я зрозуміла, що мені дуже щастило, коли лише Дорел знав про Даміана. Він мені не нагадував, тоді як Вайлен намагався визнати все що тільки міг. 

— Думаю, тобі варто самому забрати свою шапку у дитини, а не у мого… Даміана. 

Я намагалась уникнути словосполучення “мій хлопець”, та натомість “мій Даміан” виявилось ще дивнішим. Насупившись, проігнорувала це й продовжила:

— А ще тобі б не завадило перепросити у дівчини за те, що ти на неї наїхав. 

Ми повернулись до підʼїзду, й, піднявшись на поверх, я завмерла, спостерігаючи, як Вайлен відкриває нашу квартиру. Куди? Додому? Чи до Даміана? Я обіцяла йому, але якщо він досі не один…