Розділ 13

Даміан

Я зайшов у чужу квартиру, не стукаючи. Поставив пакети на підлогу, й одразу ж почув тупотіння маленьких ніжок по підлозі. Ніколи не припиню дивуватись дитячій здатності бігати немов слони. З-за рогу вибігла маленька дівчинка з купою маленьких світлих хвостиків на голові. Підхопивши племінницю на руки, почув веселий сміх. Тонкі ручки стиснули мою шию з майже титановою як на дитину силою. 

— Дамі! — пискнула вона, і присягаюсь, цей писк був одним із найулюбленіших звуків в моєму житті. 

Чого не скажеш про мою сестру. Лідія, стомлена, стояла в проході. Я обіцяв наглянути за Сонею, доки сестра сходить на побачення, тому дуже здивувався, помітивши її у сірих спортивних штанах і майці. Волосся недбало зібране в пучок, і я сумніваюсь, що Лідія використовувала гребінець, коли робила цю зачіску. А тоді мій погляд впав на тонку руку сестри, усіяну… Спочатку я подумав, що Соня весь ранок малювала маркером на її плечі, а тоді збагнув.

— Це що, тату? 

Дівчина опустила погляд на власну руку, недбало проводячи по ній пальцями іншої.

— Можливо.

— Що ти зробила з діловою с…

— Даміане!

Я закрив вуха племінниці й продовжив, знизивши голос:

— Що сталось із діловою сукою?

Сестра роздратовано закотила очі. Я не відчуваю себе винним. Дядьки й тітки існують у житті дітей, аби внести анархію. Бо батьки для такої задачі надто відповідальні. 

— Вона все ще залишається у мені. Перейшла на більш щільні сорочки, аби малюнок не просвічувався, — сказала вона й зникла в кухні. 

Тримаючи Соню на руках, я підняв пакети й пішов слідом за сестрою.

— У вас сьогодні тематичне побачення? — запитав у надії, що Лідія все ще збирається на побачення. Перше побачення за останні два з половиною роки — відтоді, як на світ зʼявилась її донька. — Піжамна вечірка і все таке? 

Сестра зітхнула й тоді, ще раз поглянувши на неї, я помітив ще одну зміну: Лідія, що завжди мала чудову фігуру, зараз більше нагадувала скелет. Коли вона встигла так схуднути? Коли я бачив її руки відкритими, аби усвідомити те, наскільки вона змінилась? 

— Я не йду на побачення, — сказала Лідія, повертаючись до мене. 

Поглянувши в її сині, такі не схожі на мої, очі, я спитав:

— Чому?

Наївне питання. Я знав цей погляд. Він говорив: “я сама уткнула дурницю, аби позбавити себе шансу на соціалізацію. Ну давай, спробуй засудити мене”.

— Я не хотіла витрачати свій час дарма на людину, котра не захоче мати причеп із жінкою, тож сказала про дитину.

Настала моя черга зітхати. А цей її погляд дратував ще більше. Вперта віслючка. Всадивши Соню на її високий стілець, я повернувся до сестри. 

— Скільки разів ми оговорювали це? Проблема не в дитині. Проблема у тому, що ти говориш про неї до того, як побачиш чоловіка.

— Я не хочу тратити свій час на когось, хто може не прийняти її, — Лідія схрестила руки на грудях, змушуючи мене знов закотити очі.

— Сонце, ти ще не бачила того чоловіка. А раптом він алкоголік? Він же не пише тобі про це до зустрічі, турбуючись про час, що ви можете даремно витратити одне на одного.

— Чудове порівняння, брате. Дитина і пляшка. Не маю коментарів, — її погляд був такий осудливий, що я злякався за власну карму. 

— Я не про те. Просто… Дідько, Лідіє, якби якась дівчина ще перед першим побаченням наживо повідомила мене про дитину, я б не пішов із нею. На цьому етапі люди хочуть просто познайомитись. Поговорити. Зрозуміти, чи є вам взагалі про що розмовляти… 

Її руки опустились. Я знав, як змусити сестру слухати — наводити приклади на собі. Тоді вона готова слухати. Якби якась дівчина сказала мені перед першим побаченням щось типу “о, і в мене є дитина, яку ти маєш любити, якщо хочеш мене”, Лідія була б першою, хто полив би її брудом. 

— В будь-якому випадку, це побачення вже скасовано, — мовила дівчина й опустила погляд. — Але я буду рада, якщо ти забереш Соню, як ми й домовлялись.

— Е, ні. Так не працює, — Лідія здивовано подивилась на мене, а я продовжив: — Збирайся, ти їдеш з нами. Тобі треба вийти кудись окрім банку. Тож це не оговорюється. Ввечері я відвезу вас додому. 

На щастя, вона почувалась достатньо винною, аби не виказувати опору. Щоправда, Лідія продемонструвала свій протест, залишившись у домашньому одязі. Лише надягла куртку поверх майки та прикрила волосся шапкою.

— Незносна дівчина, — пробурмотів я собі під носа, закриваючи за дівчатами двері машини. 

— Він мені не дуже подобався, якщо чесно, — сказала сестра через кілька хвилин мовчання. 

Кинувши на неї погляд у дзеркалі заднього виду, я знов зосередився на дорозі. Лідія продовжувала:

— Він нагадав мені його.

Його. Лідії не треба було казати імʼя, аби я зрозумів, що мова про тата Соні. Мої руки стиснули руль сильніше. Кісточки пальців побіліли. Той довбень, що зробив їй дитину і звалив, бо “сімейне життя не для нього”. На його щастя, Лідія захищає його від нас із татом настільки, що ми знаємо лише його імʼя. Я зітхнув, а сестра продовжувала: