Розділ 10

Даміан

Не знав, що роблю. Насправді був спантеличений тією зустріччю із Марою і дивним чуваком у підʼїзді, тож ввечері вирішив заглянути до неї. Просто бачити її у тому стані якось дивно. Зовсім не відповідало тому, як дівчина поводилась зазвичай. Вона, розгублена, постала переді мною, відчинивши двері, й побачивши її такою, я усвідомив, що не даремно хвилювався. Дівчина мовчки відійшла, запрошуючи мене. В іншій руці стискала сіру плюшеву іграшку, чи то пса, чи то ведмедя. 

— Каву будеш? — запитала Мара, і в мене склалось враження, ніби вона збирається на каторгу, і кавою збирається це трошки відтягнути. 

— Я думав, ти не пʼєш кави, — усміхнувся, всім видом показуючи дівчині: я прийшов з миром. 

Вона провела мене до вітальні, що була розділена з зоною кухні кухонним острівцем. Поклала іграшку на острівець, й тоді я впізнав в іграшці собаку. Бути уважним іноді дійсно було не складно. Вмостився на високому стільці, й тепер плюшевий пес дивився на мене своїми великими очима, тоді як я спостерігав за дівчиною, що потягнулась до настінної тумби.

— Вайлен пʼє, — відповіла Мара, вмикаючи чайник. Вона крутилась біля тумби, немов навмисно намагаючись відтягнути ту мить, коли їй доведеться на мене поглянути. Це бавило і дратувало водночас. 

Коли чашка з гарячою кавою опинилась на столі переді мною, я помітив, що руки дівчини трохи тремтять. Ще один сигнал, що щось не так. Я бачив лиш раз, коли вона тремтіла, і це було аж ніяк не одразу. 

Відсьорбнув трохи кави та підняв погляд до її обличчя. Й помітив, що її очі зараз були яскравіше, ніж зазвичай. Трохи блищали й почервоніли навколо райдужки — дівчина точно плакала. Мене це збентежило, однак я удав, що не помітив цього. Мара не любить, коли лізуть їй в душу. Про це я здогадувався.

Але цей факт змусив мене розгубитись. Я прийшов, щоб що? Ми не друзі, щоб обговорювати щось особисте. Вона явно цього не хоче, бо ж удає, що все в порядку, навіть коли зворотне очевидне і ми обоє про це здогадуємось. То що ж я можу зробити?

— Думаю, я мушу тобі подякувати, — почала вона першою. Лише зараз, поглянувши на себе, я усвідомив, що мовчу і з цією кавою в руках виглядаю так, немов очікую почути її виправдання. Що ж, я вдячний, що Мара почала першою, і не був проти поговорити про це.

— Так, я був би не проти.

А тоді, побачивши її посмішку, усвідомив, що рішення очевидне: ми удаємо, що вона не засмучена, а отже, я маю бути таким як і завжди. Тож я, усміхаючись, продовжив:

— Бо ти порушила кордони, що ми встановили. Наші домовленості, памʼятаєш? Одна ніч і все таке… 

Дівчина перемкнула свою увагу повністю на мене, підказуючи, що я обрав правильну стратегію. 

— Так, звісно. — Мара сперлась ліктями на острівець навпроти мене, й на якусь мить наші обличчя опинились на одному рівні. — Але, якщо тебе це втішить, цей поцілунок врятував мене від залицянь хлопця, що в теорії називається моїм зведеним братом.

— В теорії? Звучить весело, — я пирхнув. Однак посмішка на її обличчі знов завʼяла, щойно ці слова зірвались з її губ.

Та дівчина випрямилась і знов відвернулась, удаючи, немов чимось зайнята біля кухонних поличок й електричного чайника. У мене не було часу на роздуми. Я бачив лише, що зробив невдалий крок — її настрій був погіршений через щось, що повʼязано із чуваком, котрого навіть подумки неможливо назвати її братом. Але наш поцілунок таких емоцій в Мари, здається, не викликав. 

Важко було бачити її такою вразливою. За той час, що я знайомий із дівчиною, вже навіть звик, що вона завжди готова до всього. Або принаймні так виглядає. Треба її повернути до звичного стану. Певен, Мара й сама дуже хоче саме цього. Це видно по тому, як вона рухається, як намагається зібратись до купки. 

Мені спала одна думка, однак спершу я вирішив запевнитись, що правильно розпізнаю сигнали.

— Однак цей поцілунок нагадав мені дещо.

— Дещо? — вона обернулась, пирхаючи. Здається, коли ми говоримо про наш поцілунок, Марі не соромно дивитись мені в очі. Її плечі знов трохи розслабились. Цікаво, як багато іноді може говорити за нас тіло. Мара намагалась поводитись невимушено, та я розпізнавав, коли вона докладала більше зусиль, а коли трохи послаблювала контроль. Тому цієї мікрореакції вистачило, аби я зробив хід конем:

— Так. Я про ту нашу маленьку авантюру, — почувши тихий сміх, продовжив: — Подумав про те, що у нас були досить гарні домовленості. Може, нам варто до них повернутись, що скажеш? 

Цього вона точно не очікувала. Блакитні очі спалахнули. Про що б дівчина не думала раніше, зараз її увага цілком зосереджена на мені. Що ж, я зміг прибрати те, що її засмучувало, на другий план. Хіба я не геній?

Дівчина навпроти мене схрестила руки на грудях і розсміялась. Її очі перестали блищати — неначе вона й не плакала до того, як я зʼявився. 

— Це тих, де ключовою була умова, що ми не бачимось опісля? — уточнила Мара.

Що ж, вочевидь, ми дотримались не всіх домовленостей, адже в принципі не мали б бачитись після тієї ночі, але ж хто міг подумати, що світ виявиться таким тісним? Торкнувшись пальцем підборіддя, я на мить замислився. Що я роблю? Я лише хотів відвернути її увагу. Що ж, з цим точно впорався — вона дивилась на мене й навряд чи здатна думати зараз про щось, окрім моїх слів. А тоді усвідомив, що якщо ця імпровізована авантюра виявиться вдалою, я отримаю непоганий приз. Досить гарний приз. Ідея, котрої кілька хвилин навіть не було в моїй голові, зараз задалась дивовижною. Тож, поставивши напівспорожніле горнятко на стільницю, я запропонував: