Розділ 9

Мара

Тільки-но ввійшовши до квартири, я зрозуміла, чому батьки не дуже цікавились, куди ми там поділись. 

— … хіба зробила щось не так? 

— Ми тут, аби привітати Мару з днем народження, а не влаштовувати показові виступи, — я ледь розчула слова мами. Тато пирхнув:

— Ніхто зараз і… — Нік зробив нам обом послугу і хряпнув дверима, аби повідомити про наше повернення. Потім нахилився до мене: 

— Вибач, я не… не знав, що ти зайнята. Вирішив, що маю шанс.

Єдине, що я встигла, це подивитись на хлопця. Не знаю, яке обличчя в мене було, але сподіваюсь, Нік зрозумів, наскільки його думки безглузді. Те, що я з ним спілкувалась нормально, означало лише, що я не хочу спілкуватись з Єлизаветою. Не подумала б навіть, що для нього ця увага може значити ще щось, окрім звичайного спілкування раз на кілька місяців, доки я навідувала тата. Батьки зʼявились в коридорі, позбавляючи мене необхідності пояснювати цю фігню. І хоч всі й посміхались, напругу було видно неозброєним оком. 

Подумки я молилась про те, аби витримати ще кілька хвилинок. Мені пощастило, адже на вулиці почався снігопад, й батьки були вимушені виїхати раніше, аби встигнути до вокзалу й аеропорту. Я обійняла маму і тата. З Ніком ми лише обмінялись поглядами — він ступив крок до мене, але мені вистачило й того, що сталося у підʼїзді. Повірити не можу, що скарги Вайлена на наших друзів та їхні стосунки дозволили Ніку припустити, що ми могли б зустрічатись, чи що він там хотів. Навіть уявити таке десь у паралельному світі я б не змогла. 

Вони пішли, але атмосфера цього неймовірного возз'єднання й досі відчувалась в повітрі. Я наказувала собі дихати спокійно. Вільно. Глибоко. Однак їхні слова й досі звучали в моїх вухах. 

“...зробила щось не так?”

“...наступного року ми могли б поїхати у відпустку разом…”

“...не влаштовувати показові виступи”

“подивимось”

У тата завжди було одне слово на всі запитання, коли ми були сімʼєю. Я хотіла покататись на санчатах, доки випав сніг — подивимось. Мамі треба було, аби він посидів зі мною, доки вона робить свої процедури краси за його вимоги — подивимось. Мені потрібна допомога з домашкою — подивимось.

Подивимось — слово, що зруйнувало нашу сімʼю. 

Але воно було прийнятне для Єлизавети, тож, вони жили щасливо вже довгих десять років. 

Зачинитись у ванні для мене було чимось автоматичним. Я сіла на підлогу, притулившись спиною до дверей. В дитинстві завжди йшла до ванної, бо дверей у власній кімнаті не мала — ми тоді не жили розкішно. Ну і, думаю, батькам було зручно, що я не можу демонстративно зачинятись. Тож так, моїм порятунком завжди була ванна кімната. В дитинстві я мала кота. Він був брудного біло-сірого відтінку, безпорідний, але з біса гарний — кожен гість питав його породу. А ще, він був чуйний. Біг зі мною до ванної, стрибав на руки й дозволяв себе гладити. Іноді мені здавалось, цей кіт переймався за мій емоційний стан більше за батьків. Памʼятаю, як він клав лапки мені на плече й тягнувся до обличчя, не розуміючи, що зі мною коїться. Й починав муркати, коли я його торкалась. 

Зараз кота в мене не було. Та я, як та маленька дівчинка, стискала в руках плюшеву іграшку, що подарував сьогодні Вайлен. 

Я рідко згадую про своє дитинство. Не скажу, що вважаю себе якоюсь покаліченою — в кожного в житті траплялись дивні й відверто погані історії, і свою я вже точно не вважала найгіршою. Та зараз… Через напругу, в якій провела останні дні, думаючи, як не поїхати на Різдво додому й не образити батьків; через напругу, спричинену появою тут мами, тата та його дружини, що посміла думати про доречність власного знаходження тут й навіть вимовляти слово “сімʼя”, і її сина, мене просто переповнили емоції. Нік взагалі цієї сімʼї не стосувався, як і вона! Якого дива?! Невже вона не могла просто посидіти десь у кавʼярні разом із Ніком, доки тато з мамою привітають мене?! Єлизавета настільки невпевнена в собі, що навіть через десять років боїться залишити мого тата наодинці з мамою? Чи дійсно думає, що я рада її бачити? 

Не знаю, що думала вона, та я тремтіла, обіймаючи подушку й плачучи. А потім сміялась крізь сльози, дивуючись тому, як мене накрило. Останній раз я так плакала кілька років тому, ще до переїзду у Скофʼю. Але знала, треба дати собі ці кілька хвилин. Тепер можна не тримати емоцій в середині — трошки поплачу, відпущу це й піду собі спокійно далі, як робила вже не один раз.

Я заспокоїлась лише тоді, коли отримала повідомлення від мами:

“Я вже у потязі”.

Тепер цю каторгу остаточно можна вважати завершеною. Мама вже не з ними. Витерши сльози, я одною рукою набрала відповідь, іншою при цьому обіймаючи плюшевого собаку, що подарував мені зранку Вайлен. 

Потім, відклавши телефон, знов посміхнулась — ну що за день народження не закінчується сльозами у ванній, а? 

Здається, останній раз так я зустрічала дні народження ще в дитинстві — коли батьки, намагаючись зробити мені свято, робили натомість свято собі. А їхні свята завжди закінчувались в найліпшому випадку просто скандалами. 

Тепер очевидніше, чому я не хотіла їхати на Різдвяні свята додому. Свята. Сьогодні я витримала біля години. Кілька днів — вже занадто. Я бережу свою психіку.