Розділ 7

Мара

Що ж, я залишилась вдома на день народження. Варіантів було небагато. Мама сказала, що мусить працювати, а тато ввечері мав вирушати у новорічну відпустку. Я написала, що не зможу приїхати на Різдво чи Новий рік — на жаль, вже домовилась із друзями. На щастя, вона не образилась, та це ще не значило, що буря позаду.

Як виявилось, вона була значно ближче, аніж очікувалось. Повертаючись додому з занять, я насправді не знала, як буду святкувати та чи взагалі буду це робити. Однак виявилось, що щось планувати мені було зовсім не треба. Зайшовши у квартиру, я тут же застигла, здивована. Тут значно більше взуття, аніж ми із Вайленом маємо. На чотири пари, якщо вже точно.

— Вона прийшла! — почувся жіночий голос з вітальні. 

Я зітхнула з полегшенням. Проте тут почувся інший голос, татів:

— Ура! З днем народження, крихітко! 

А тоді я побачила їх: маму і тата, що визирнули із вітальні, щасливо посміхаючись. Повітря застрягло в моєму горлі. Я не бачила батьків поряд вже роки три й залюбки б не бачила й далі. Мене цілком влаштовувало бачити їх поодинці. 

Та зараз вони так усміхались, що на мить я розслабилась. Мої батьки! Заради мене не просто приїхали до Скофʼї, але й уклали перемирʼя. Батьки обійняли мене, і клянусь, у цей момент я була готова плакати від щастя. Вони приїхали. Вони не собачились. Все, як у моєму ранньому дитинстві. 

І щойно я дозволила собі цю маленьку думку — надію, у дверях зʼявилось воно. Третє обличчя. 

Нова дружина мого батька, Єлизавета. Людина, що до того, як влізти у ліжко тата, була маминою найліпшою подругою і моєю хрещеною матірʼю.

Ну, технічно вона й досі моя хрещена. Я памʼятаю кожну кляту сльозинку матері й кожен жарт, що відпускала на рівні іншої її подруги, коли ми намагались її втішити. Я, десятирічна дитина, втішала свою маму разом з її подружкою, бо її інша подружка спала з моїм татом, і мала нахабство повідомити цю новину наступним чином: сказавши, що коли запала на мого тата, то в першу чергу сходила у церкву, аби священник завірив її у тому, що Бог не має нічого проти. 

Повітря пішло з моїх легень, немов хтось вдарив мене. Ми комунікували з нею. О, дуже добре комунікували. Так, як це роблять справжні жінки. За допомогою отрути й маніпуляцій. Я не боюсь її. І я не вважаю її гідною такого гучного слова як ненависть. Але мама… Вона не бачила Єлизавету кілька років, і кожна їхня сутичка закінчувалась маминими сльозами, скандалом й моїми внутрішніми тихими істериками. Про останнє ніхто не знав, звісно. 

Тато повів мене до вітальні, обіймаючи. Я не чула навіть, що він там говорить. Лише окремі слова — “сонечко”, “люба”, “крихітко”. Він ніколи не кликав мене на імʼя. У вітальні був накритий стіл. Хрещена підійшла, аби обійняти мене, але я лише махнула їй рукою. Не треба цих лестощів. Іноді ми поводилися як подружки, аби не ображати тата, але зараз тут мама. І якщо тато хоч на мить подумав, що ідея зібрати цих двох жінок в одній кімнаті — гарна, я не братиму у цьому участі. Я знаю маму. І знаю тата. Він надує губи, якщо я не обійму Єлизавету. Мама вдома буде плакати, якщо обійму. 

Шахи. 

У шоку я навіть забула, що побачила чотири пари взуття на вході. І була б щиро рада, якби четвертою людиною виявився б мій хрещений, і мама з ним обʼявили б про весілля. Тоді ця вечірка заграла б значно цікавішими фарбами. 

На жаль, те, що ти іменинник, ще не значить здійснення всіх мрій. Тож останнім гостем виявився… 

Я засміялась, бо ж серце не витримало напруги. І ніхто не помітив, що це не був веселий сміх. Мама усміхалась, разом із татом розповідаючи про те, що мене було важко вмовити не їхати додому. Тато з сімʼєю (мене занудило) вирушав у відпустку на Різдво, а оскільки виліт зі Скофʼї, вони вирішили вбити двох зайців — запропонували мамі поїхати разом до Скофʼї, аби привітати мене з днем народження. Блискуча ідея. Я намагалась не думати про те, як вони їхали в одній машині. Мама усміхалась, ніщо не говорило про те, що вона була в поганому настрої, але мене це не втішало.

Тож, останньою людиною, що затрималась із привітаннями, бо вочевидь довго зависала з телефоном у туалеті був мій зведений брат. Тобто, син Єлизавети. На щастя, лише її, тато там був ні до чого. 

— З днем народження, Маро, — його я обійняла у відповідь. Насправді з Ніком у мене були вже точно ліпші стосунки, ніж з його матірʼю. Мої стосунки з будь-ким були ліпше ніж з нею. 

Витримати напругу у цій дивній компанії було дивно. Всі ніби й посміхались, але Єлизавета не втрачала жодної можливості торкнутись мого тата, обійняти його, поцілувати й, що гірше, розповісти про радості їхнього подружнього життя. 

“Маро, ми такі раді, що нарешті завітали до тебе! Я тут піймала себе на думці, що ніколи ще не навідувала тебе в університеті. Повірити не можу, така вже доросла”.

Тато підтримував — як добре, що, працюючи цього року, зміг добитись підвищення й відпустки у Єгипті. 

“Ми обирали тобі ноутбук, щоб тягнув всі твої програми! Памʼятаю, ти казала, що старий не тягне…”

Ну так, навішувала собі плюсів, намагаючись показати перед матірʼю, що знає моє життя. Ось це мене бісило найбільше. Не в татові проблема — пішов, і хай йому грець. Я більше не мала дитинка, що мріє про повну сімʼю. Мене лише дратує, що жінка, що була мені ніким, намагалась конкурувати з моєю мамою. І яким чином? Через те, що мій тато, здається, переказував своїй чарівній дружині всі розмови зі мною. Мама ввічливо усміхалась, а я раділа, що те саме казала і їй.