Розділ 4

Мара

— Це Різдво буде крутим! — тільки й звучало навколо. Ледь не всі одногрупники ще одразу після хелловінських костюмів перестрибнули у різдвяне вбрання. Ми ж з Валейном були дуже зайняті з початку пошуком квартири, потім переїздом. І тому на цей момент наша підготовка закінчувалась наявністю пляшки шампанського. Котре ми, мабуть, випʼємо вже після свят. Вайлен мав виступ у різдвяну ніч, тому я планувала провести свято у квартирі на самоті. 

Мама запрошувала додому, але я… Не хочу. Поїду до мами — зателефонує тато. І почнеться гра, котру ми ведемо ще з мого дитинства — пінг-понг, де я у ролі мʼячика. Не говорю про те, що через татові вибрики обмежую і маму. До неї поїду на день народження. У це свято я зможу відстояти власні кордони та виграти партію, і мій день народження якраз незадовго до Різдва. Тож мама не буде сумувати. До тата зазирну після дня народження, посвячу вихідні перебуванню у рівному місті й встигну до них обох. Однак різдвяні свята — більше не для пінг-понгу. 

— Йдеш на презентацію? — спитав, зупинившись біля мене, Дорел — той самий друг і свідок моїх лихих рішень. Ну, одного. Я не часто помиляюсь. 

— Що за презентація? — підняла здивований погляд на нього. Нахмурилась, намагаючись пригадати. Мій планер валявся в надто глибоко у сумці, аби лізти аж туди. 

— Від банку, шукають стажистів на канікули.

Тоді згадала — моя колишня сусідка по кімнаті з факультету економіки говорила, що їхню групу зобовʼязали прийти на презентацію. Я навчаюсь на факультеті соціології, тож для мене ця презентація не була обовʼязковою.

— Стажування оплачуване? 

Дорел усміхнувся.

— Ну звісно.

Він мене розумів. Для хлопця, як і для мене, можливість отримати до випуску роботу у Скофʼї, чи хоча б мінімальний досвід, була квитком у майбутнє. Інакше що, їхати додому? Назад до батьків? Не знаю, яка ситуація у Дорела. Знаю лише, що матері в нього не залишилось. Він не дуже любив говорити на тему сімʼї, і я його прекрасно розумію. Оплачуване стажування — гарна можливість провести канікули на користь подальшого життя. Стипендію, на яку я живу зараз, і, впевнена, буду жити й наступного семестру, в січні як завжди затримають.  

Однак, якби на цій презентації було хоч щось корисне для майбутніх соціологів, нас би точно пнули туди йти. Отже, я повільно хитнула головою, розвертаючись до корпуса — починався дощ. 

— Думала, ти вже маєш проєкт, — сказала, заходячи разом із Дорелом до приміщення.

— Так, але розглядаю й інші варіанти про всяк випадок. 

— Мудре рішення.

Ми попрощались у холі, й хлопець пішов до аудиторії, де проводитиметься презентація. Я ж зупинилась біля автомата й закинула кілька монет, очікуючи, доки пляшка води опиниться у мене в руках. Поряд роздався чийсь незадоволений стогін. Я усміхнулась. Кавовий автомат гальмував, і мені завжди було весело за цим спостерігати. Чоловіча рука знов потягнулась до кнопки й присягаюсь, у тому, як він натискав, вже читалось роздратування.  

— Треба натиснути сюди, — я вирішила змилуватись над ним. Тицьнула на кнопку скасовування, перехопивши свою пляшку. Відпустила кнопку. — Тепер можна замовляти. 

Я памʼятала, що чоловік обирав капучино, але займати чийсь простір було не в моїй звичці. 

— О, дякую, Маро, — почувся зверху низький голос з ледь помітною хрипотою. Я застигла. Якого біса… Не знаю, чи то винна моя памʼять на голоси, чи то просто цей голос мені був насправді приємним. — Тебе пригостити?

Наказала собі поворухнутись. Я не маю так реагувати. Він не кусається. Повільно повернулась до нього і… Здивувалась. Я бачила його лише тричі, і жодного разу він не виглядав так. Сьогодні на ньому біла сорочка й чорна краватка та класичні штани. Лише світле волосся незмінно перебувало у легкому безладі, що личило як і класиці, так і його звичному стилю. 

Даміан мені посміхався. 

На мить я занервувала, та потім нагадала собі: це лише збіг. І те, що ми тепер сусіди, і тим паче цей кавовий автомат — це я вирішила допомогти, не подивившись перед тим на нього. Також нагадала собі, що нічого не виглядає так, ніби Даміан щось від мене хоче через нашу маленьку угоду дворічної давнини. Так, можливо, я й подумала, що він зі мною фліртував тоді, місяць тому при зустрічі у кафе. Але ж насправді то було лише плодом уяви. І може, він фліртував у квартирі, допомагаючи мені з коробками, але ж нічого такого не сталось. Він спокійнісінько собі пішов. Тож варто перестати лякатись чоловіка як той нічний жах. 

Нарешті, прийшовши до тями, я повільно хитнула головою, все ще дивлячись на нього.

— Дякую, не пʼю кави. 

Він усміхнувся, й на щоці зʼявилась ямочка. Шкода, що в мене таких немає. Ямочки на щоках — це окремий вид мистецтва. 

— Просто знаєш, як працює ця штука? — запитав Даміан, і я… Я нарешті розслабилась і розсміялась, розуміючи, наскільки все це дивно виглядає. Дівчина, що начебто не пʼє кави й не зацікавлена в одному конкретному чоловікові, вже другий день поспіль опиняється поряд, й знає, як змусити це кавове пекло працювати. Це було настільки абсурдно, що я нарешті перестала замислюватись про пошук будь-яких сенсів.

Продемонструвала свою пляшку й сказала: