Розділ 2

Мара

Ця його посмішка надзвичайно дратувала. Гірше, ніж переїзд, може бути лише Даміанове обличчя позаду всіх цих коробок. Хвилину тому я раділа, що це останні, й вони доволі легкі в порівнянні з тими, що заносили до нової квартири мої друзі — Себастьян і Вайлен. Однак тепер, коли вони обидва пішли через справи, мені залишилось ще… Три? Чотири? 

Але цей чоловік, що стояв навпроти мене, вдягнений в спортивні штани й розстібнутий махровий халат, демонструючи свій підтягнутий торс… Він живе тут! Людина, що не мала більше ніколи зʼявлятись у моєму житті, схоже, буде моїм сусідом! 

Нарешті, дар мови до нього повернувся й Даміан, нахабно посміхнувшись, спитав:

— То ти сюди переїжджаєш?

“Ні. Я і мої десятки коробок зараз же спустимось й поїдемо назад до гуртожитку”, — було першою моєю думкою. На жаль, така можливість була для мене заблокована. Мене назвуть божевільною і друзі, і адміністрація гуртожитку. Але що більш вагомо, в мене не вистачить грошей знов винайняти машину й перевезти всі речі назад.

— Ціна на квартиру була надто прекрасною, — пробурмотіла я не то у відповідь, не то виправдовуючись у власних очах. 

На диво, Даміан голосно розсміявся, закинувши голову і відкриваючи моєму погляду гострий кадик.

— О так, злий військовий повернувся додому, тож треба терміново зʼїхати з квартири й здати її. Пані боїться мене, — любʼязно пояснив чоловік, тоді як в мене у вухах зашуміло. Це якийсь жах.

Квартира, що ми шукали понад місяць, зʼявилась саме у той момент, коли я вже готувалась відмовити другові у його пропозиції зʼїхати з гуртожитку й жити разом. Й мало того, що переїжджала я без шаленого ентузіазму, а скоріше виконуючи попередні домовленості, так тут ще й це. Мій нічний жах. Ситуація була б більше ніяковою хіба що звідкись за кута вистрибнув Дорел — єдиний, хто був свідком мого нерозумного вчинку.

Минуло вже два роки, та я напрочуд добре памʼятала те, що тоді сталося. Будь-яка розмова з однолітками закінчувалась темою інтиму, й неважливо, чи то серед дівчат, чи серед хлопців. Здається, всі були на цьому помішані. Я… Що ж, я ще років у пʼятнадцять визначилась із тим, що стосунки — це повний обман, та було б дивно, якби мене не цікавило все інше. Тож, мені хотілося спробувати інтимний аспект, про котрий всі навколо теревенили й, окрім того, не хотілось випадати із соціуму. Невіра у ментальну близькість не значить асексуальність. Від початку моя ідея здавалась мені блискучою. На першому курсі я здружилась із Дорелом, хлопцем, що й досі залишався одним з моїх найліпших друзів. Й від початку саме йому й запропонувала свою геніальну ідею — зайнятись сексом без жодних подальших зобовʼязань. По дружбі. На жаль, Дорел дану пропозицію відхилив, і здається, від сорому я випила трошки більше, аніж мала б. А потім від Дорела і його одногрупника почула про хлопця, що прийшов на вечірку, аби доглянути сестру. Але що більше привабило мою увагу, так це те, що той хлопець мав їхати завтра на службу кудись далеко від Скофʼї. Я пригледілась до нього. Високий, доволі симпатичний. Тримався трохи осторонь, ніби побоювався контингенту, що тут зібрався. Що ж, а він може бути навіть ліпше, ніж Дорел. Один вечір, й він більше ніколи не мав би зʼявитись у моєму житті знов. Випадковий хлопець на випадковій вечірці, котрому я озвучила ту саму пропозицію. І я два роки вважала цей вчинок геніальним. Ніяких пояснень, ніяких розмов взагалі. Лише одна доволі прекрасна ніч. Вперше я подумала, що це було не дуже геніально, місяць тому. Коли ми сиділи в кафешці всією компанією і я мала необережність відійти від друзів за додатковим напоєм для себе.    

— Не очікував побачити тебе знов, Маро-примаро. 

Мій шлунок впав, бо, як не дивно, голос Даміана я запамʼятала дуже добре. Він мені сподобався, такий низький й трохи хрипкий. Те, що я ненавиджу стосунки як такі, не значить, що певні людські особливості не привертають моєї уваги. На жаль. Бо саме тоді, озирнувшись й побачивши його, я пошкодувала про свої дії у минулому. Його смілива, нахабна усмішка так і говорила: “я памʼятаю кожен твій дотик, кожен поцілунок й кожен стогін”. А ще, за час відсутності він вдосталь погарнішав. Даміан і раніше мав привабливий вигляд, але зараз до цього додалась ще й впевненість. Обожнюю впевненість.

В той час моя власна нахабність, здається, пішла в нокаут. Виключно через те, що я була вже точно не готова бачити цього чоловіка знов. Не скажу, що ніколи не згадувала його, однак особиста зустріч  — це вже точно зайве. 

Я не памʼятаю, чи відповідала йому, чи просто втекла. Але якщо таки відповіла, це точно було щось на кшталт “і більше не побачиш”. 

Друзі кажуть, в мене проблеми с комунікацією. Я називаю це системою безпеки. Чим менше людей входить до мого життя, дійсно сприймає мене, тим менше розбивається моя душа, коли ті люди йдуть. Якщо в мене і є психологічні травми, вони мене цілком влаштовують. Система безпеки. 

— Наступного разу скажу Вайленові, щоб він не вівся на низькі ціни. Ймовірно, з ними в комплекті йде якийсь хворий сусід, — пробурмотіла я, беручі до рук наступну коробку. Шкода, що не можна просто залишити їх тут і сховатися за дверима. Даміан пирхнув, все ще не відводячи від мене свого уважного погляду. Я підняла брови, немов запитуючи, що йому з біса від мене треба. Не почувши нічого, розвернулась й зайшла до квартири. 

— Вайлен — це твій бойфренд? — в мене серце пішло до пʼят, щойно побачила, як чоловік опинився біля моїх коробок. Нахилився й підняв обидві, ховаючи своє обличчя за ними. — Чого ж він не допоможе тобі з усім цим гамузом?