Коляда

Ми з Ларі готували в печі різні смаколики. Ларі мені допомагав, коли я нарізав м’ясо. Ну, десь із трьох кілограмів, він долучився наполовину. Добре, що з картоплею не допомагав! Але в приготуванні смаколиків, звісно, трішки допоміг: то сирку, то оселедця трохи, то ще щось. Він лежав поруч, такий втомлений від допомоги, а я щось порався біля печі.

Що я готував? Рецепт дати? Записуйте, якщо хочете.

Берете овочі, нарізаєте їх скибками, а картоплю — на кубики, середнього розміру. М’ясо свиняче, бажано яблучко, також нарізаєте невеликими шматками, як на шашлик. Наливаєте в казан олії і спочатку обсмажуєте м’ясо прямо там, а потім викладаєте картоплю, не перемішуючи. Посоліть, поперчіть, а картоплю накриваєте шаром овочів: цибулею кільцями, морквою, помідорами. Доливаєте води до пів казанка, а якщо є розсіл із помідорів, то трішки його туди також. Потім у піч і терпляче чекаєте з годину.

То навіщо ти мене питала про рецепт, якщо ти його знаєш? От люди бувають!

На чому я зупинився до рецепта? А, дякую. Так от, я порався, а пес втомлений млів біля печі. Раптом він ліниво підвівся, вуха стояком на запічок, і почав уважно дивитися, а потім загавкав.

— Ти що там побачив, Ларі? Чи не кіт часом заліз до хати? — запитав я втомленого собаку.

— Та ні, то не кіт. То щось чудернацьке, і пахне зовсім не схоже, як кіт, — переклав я із собачого своєю мовою.

— А хто ж там? Я нікого не бачу.

— Та ти понюхай, як смердить! Фі! — промовив пес і затулив лапою носа.

— Мені тут більше пахне печенею, що слини повно в роті.

— Ні, ти диви, який нахаба! — почав гавкати охоронець.

— Ну, ти просто так не будеш гвалт підіймати. Треба подивитися, хто там, — повільно підвівшись та розправляючи спину, рушив до запічка. — Немає тут нікого.

— Це тебе немає тут! Чого приперся? — почув я злегка хрипкуватий голос.

— Так, Ларі! Спокійно!

— Це не я, це він-він-він! — знову заходився спантеличений пес.

Ого! Це вже цікаво! А ну виходь, чужак!

— Сам ти чужак! Приперся сюди із собакою, щось на моїй печі шквариш та ще правоту качаєш. А ну, геть звідси, потворо! — почув я той самий голос з хрипом.

Ми з Ларі подивилися один на одного і, відверто кажучи, були здивовані.

— Ти це чув? — запитав я друга.

— Так, чув-чув-чув! — відповів пес і далі гавкав на піч.

— Та вже вгомони свого служаку! Бо й так глухий, а тут ще він, наче грім.

— Я тебе не бачу! Тому давай виходь, бо це не діло.

— Ти не бачиш, бо сліпий. Нічого, зараз прозрієш! — почув я той же невідомий голос.

У ту ж мить рогатина, що стояла в кутку біля печі, вдарила мене в потилицю. Пес тільки очима повів, як побачив це. У нього вони й так великі, а тут зі здивування збільшились удвічі. У голові запаморочилося, і я, напевно, від’їхав в "еміграцію до Риги". Зірочки, як скажені, скакали навколо, співаючи колядки.

Чого ви ржете! То не смішно. Весело їм! Знаєте, як боляче?
Гаразд, смійтеся. А далі сталося диво…