Домовик

    — Алло...
    — Доброго дня. Вас турбують з пансіонату «Затишок». Цей номер був вказаний нашою пацієнткою Оленою Кузьмівною.
    — А, гаразд. Щось сталося з бабусею?
    — З нею все добре. Я так розумію, ви Артем?
    — Так.
    — Ви змогли б під'їхати до пансіонату… найближчими днями?
    — Ви ж сказали, що все добре, то до чого поспіх?
    — Розумієте, її сестри не стало позавчора і вона просила вас приїхати якнайшвидше.
    — Ах... Я не знав.
    — Запишіть, будь ласка, адресу.
    — Я знаю, де це.
    — Гаразд. У такому разі під'їжджайте, як у вас з’явиться час, я все розповім на місці. Кабінет 308.
    — Добре. До побачення.
    Поклавши слухавку, Артем задумливо пройшов до кімнати й сів на ліжко, обмірковуючи цю розмову.
    — Хто дзвонив? Мені здалося, у тебе був стурбований голос, — відізвалася дружина з кухні.
    Відчинивши шафу, Артем став перевдягатися, продовжуючи розмову:
    — Та... поки не зрозуміло. З пансіонату набрали, де моя бабця з Альцгеймером лежить. От дізнався, що її сестри, ну, яка нею опікувалася після смерті діда — не стало.
    — Господи, яка трагедія. І що тепер робити?
    — Поїду, дізнаюся, що й до чого. Думаю, за кілька годин повернуся.
    Артем поцілував дружину і вийшов у під'їзд.
    Сівши в машину, ввів у навігатор геолокацію пансіонату, побачивши розрахунковий час приблизно – тридцять хвилин. Завівши двигун, він поїхав до зазначеного місця.
***
    Вже під’їжджаючи до паркувального майданчика, Артем іронічно видихнув:"От тобі і початок відпустки". Вийшовши з машини, він неквапливо попрямував до головного входу пансіонату. Дорогою зняв із себе бомбер та витер спітніле чоло рукавом кофти, невдоволено похитавши головою і пробубонівши щось собі під ніс. Зайшовши всередину, він зітхнув із полегшенням, підходячи до рецепції. Дізнався про подальший напрямок до кабінету № 308, дійшовши туди буквально через декілька хвилин. Біля входу висіла табличка — *завідувач відділення*. Постукав у двері.
    — Перепрошую. Можу зайти? Я Артем, ми спілкувалися хвилин сорок тому. 
    — Так, так, проходьте. Не почула, як ви стукали, заклопотана трохи.
    — Та нічого. То що ви хотіли обговорити?
    Лікарка випросталася в кріслі, запрошуючи Артема присісти навпроти.
    — Ще 7 років тому, коли до нас зарахувалася Олена Кузьмівна, вона залишила певні вказівки і підписані папери. Більш детально вам повідомить юрист. Мова йде про опікунство і спадщину, які мають перейти тепер до вас. Ви знаєте про її заміський будинок?
    — Щось пам’ятаю, але не дуже добре. Останній раз я там був років двадцять тому. А до чого тут це?
    — Скажімо так, стан вашої бабусі турбує її набагато менше за той будинок. І тепер новина про смерть її сестри спричинила психоз, який у її стані може мати вкрай небажані наслідки.
    — Розумію. Втрата близької людини. Не уявляю, як їй зараз…
    — Справа в тому, що не «втрата» стала причиною розладу, а саме — «будинок», який лишився без нагляду. От що для неї найжахливіше.
    — Що?
    — Думаю, вона вам пояснить краще за мене. Я проведу вас.
    Вони підвелися й попрямували коридором до однієї з кімнат. Зайшовши всередину, Артем побачив свою бабусю. Його обличчя посвітлішало, а в погляді з’явилася приємна ностальгія за давно забутим минулим. Літня пані замріяно дивилася у вікно, сидячи в невеличкому кріслі-гойдалці.
    — Тамаро Кузьмівно, до вас відвідувач, ваш онук.
    Вона повернула голову в їхній бік, і мила усмішка осяяла її обличчя.
    — На цьому я вас покидаю. Гарного дня! — лікарка вийшла з кімнати, прикривши за собою двері.
    — Ба! Скільки літ, скільки зим. Маєш чудовий вигляд. — він обійняв бабусю і поцілував її у щоку, присівши поряд.
    — Артеме...
    — Вибач, я мав би прийти раніше, проте... знаєш...
    — Артеме...
    — Ти хотіла мене бачити. Щось із приводу будинку?
    — Ах… — Очі бабці заіскрилися, ніби вона щось пригадала.
    — Артеме. Дім... Арчі… Арчібальд і А... Ага... Наглянь. Важливо наглядати. Ти ж пам'ятаєш… Пам'ятаєш?!
    — Ба, що за Арчі? І що я маю пам'ятати?
    — Будь ласка… Дім! Наглянь за ними! Це важливо… Не забувай. Прошу. — Сльози зволожили її очі.
    — Гаразд, гаразд, ба. Не плач, нагляну, обіцяю.
    "Головне наразі — запевнити її, що з будинком усе буде добре. А там уже якось усе владнається", — подумав Артем.
    Згодом, він попрощався з бабусею і поїхав додому, де розповів усю історію дружині і заодно запропонував на вихідних поїхати всією сім'єю до того будинку.
   Наступного вранішнього дня юрист, зв'язавшись з Артемом, сповістив про всі подальші деталі і передав при зустрічі ключі від загороднього будинку. Решта бюрократичних процедур мала завершитися пізніше.
***
    Одразу після обіду в п'ятницю він із сім'єю вирушив у дорогу. Своєму десятирічному синові Матвію він не розповів про заплановане, вирішивши зробити сюрприз.
    Щойно вони виїхали за межі кам’яних джунглів, їм відкрилися величезні плато, сповнені мальовничих краєвидів: лісів, полів та озер. Опустивши вікно біля себе до упору, Артем дозволив теплому вітру залетіти в салон. Перевівши погляд на дзеркало заднього виду, він побачив Матвія, який солодко спав на колінах Злати. Усміхнувся, продовживши їхати далі.
    Десь за годину Артем перевів примружений погляд у бік горизонту. Глянувши на годинник, злегка кивнув, повертаючи на піщану дорогу.Коли приїжджі заїхали на територію селища, перед ними відкрився неперевершений краєвид. Мов територіальний релікт національної спадщини, прямо як сам «музей Пирогово», вся місцевість виглядала так, наче ожила картина двохсотрічної давнини.
"Цікаво, тут взагалі проводилися ремонти? Всі хати мов нові…" — міркував Артем, обводячи будинки оцінювальним поглядом, повільно проїжджаючи піщаними дорогами цього селища.
Машина зупинилася. Злата розбудила Матвія, і всі троє вийшли назовні. Вони ніби в унісон підняли голови вгору, заплющивши очі. Чисте, свіже повітря, яке сильно контрастувало з міським, заполонило легені новоприбулих гостей.
    Відчинивши надиво добре змащені ворота, вони пройшли до внутрішнього дворика. Окрім будинку-мазанки, тут були ще й інші прибудови: сад, теплиця, альтанка, колодязь і багато чого іншого.
Матвій вирішив роздивитися все на подвір’ї, поки Артем разом із дружиною пішли відчиняти вхідні двері хатини.
    Пройшовши в передпокій, вони увімкнули ліхтарики й освітили простір. Перед ними відкрився по ліву руку коридор із довгастим візерунчастим килимом. А прямо навпроти входу була чимала кухня з великою піччю біля стіни, мисником навпроти, столом, парою лав та рештою кухонного начиння. "Електрощиток… та невже!" — Артем радісно усміхнувся, ніби не вірячи своїм очам. Він клацнув рубильником й увімкнув світло. Лампочки заблимали з потріскуванням і за мить, стабілізувавшись, освітили все навколо. 
    Вирішили почати огляд із коридору. У проході їх зустріли чотири кімнати по обидва боки і ще щось схоже на підсобне приміщення в кінці. Проводячи пальцями в різних кутках і торкаючись різьблених скринь, химерних фігурок, фактурних картин і решти не менш дивовижних скарбів цієї хатинки, Злата з Артемом кілька разів здивовано переглядалися, показуючи великий палець догори.  
    "Чому я цього не пригадую? Я ж стільки разів тут бував колись", — опустивши погляд, Артем водив очима ніби шукаючи щось, проте не перед собою.
    Повернувшись до передпокою, вони помітили драбину. Артем глянув на стелю, помітивши збиту зі старих міцних дощечок ляду, що вела до горища. Радісно потерши долоні одна об одну, він підставив драбину, промовляючи дружині щось схвильованим тоном і жестом показуючи їй на дверцята. Та, не зволікаючи, швидко вилізла і, відчинивши засувку, підняла їх. Декілька секунд Злата намагалася призвичаїтися до сутінкової темряви. І нарешті, трохи освоївшись, вона почала краще фокусувати зір. Вдихнувши повітря, здивовано кліпнула, ніби не вірячи відсутності реакції. Провела поглядом спочатку зверху, а потім знизу. Помітила багато гарно складених коробок, шаф з різноманітними речами, тумб і ще щось… Схоже на силует… Вона примружила очі й витягнула шию вперед, декілька ліній з’явилося на її лобі. Через мить полізла в кишеню, намагаючись щось намацати, але так і не витягла руку назад, припинивши ворушити нею. Все тіло напружилося, а дихання стало ледь чутним, можливо, його і не було взагалі. Силует не стояв твердо на підлозі, а зробив рух, ледь помітний, направлений у бік Злати. А потім ще один і ще. Її зіниці повільно розширювалися тим більше, чим довше вона дивилася, а на шкірі стали виступати сироти. Невідома постать продовжила рух, аж поки її не освітив промінь світла з невеличкого вікна.
    Злата скрикнула, повалившись із драбини під грюкіт ляди. Артем ледь встиг її підхопити, щоб та не травмувалася.
    — Що таке? Що сталося?
    — Там… там монстр, чудовисько! Воно хотіло…
    — Чудовисько? Не може бути!
    — Я не брешу! Ти що не бачиш, я серйозно!
    — Гаразд,гаразд.. Давай глянемо, що там за демон такий.
    Артем швидко піднявся і відчинив люк, одразу посвітивши ліхтарем.
    — ТРЯСЦЯ!!!
    Злата відсахнулася, притуливши руки до обличчя.
    — Так і інсульт схопити можна, чорт забирай. Та то бісів кіт! Арчі чи як його там…? О, точно — Арчибальд! Думаю, це він.
    Вельми старий на вигляд рудий кіт сидів прямо біля відчиненого люка, спокійно дивлячись на новоприбулого. Артем повільно підняв руки до кота, спробувавши взяти його на руки. Той без сперечань дозволив підняти його і спуститися разом з ним вниз. Торкнувшись лапами підлоги, рудий одразу направився до однієї з кімнат. "І як він взагалі туди забрався…" — подумав Артем, почісуючи потилицю.
    — Слухай, я до котів нормально ставлюся, але цей якийсь дивний. Сподіваюся, він тут тільки один?
    — Та наче так. Хоча… я не впевнений на всі сто, — буркнув він, смикнувши плечима, — Ой, та забий, то ж просто кіт.
    Через хвильку до них забіг Матвій, який також почав досліджувати хатинку, із щирою зацікавленістю роздивляючись усе навколо. 
    Темрява надворі швидко наростала. Артем із Златою позабирали деякі речі з машини та й зайнялися їх розкладанням. 
    Десь через годину, кімнати вже були підготовлені до ночівлі, а на кухні розкладена вечеря, приготована ще заздалегідь. Вся сім’я зібралася, почавши жваво орудувати  столовими приборами, металевий брязкіт яких, розносився по всьому приміщенню.  
    — Тату, це той кіт, про якого ти казав, там  постійно? —запитав Матвій після набридливих відволікань на дивні звуки.
    — А що, лячно? Боїшся Арчибальда? Ха-ха-ха… І як можна було додуматися його так назвати..?
    — Та ні, тату. Просто... коли я розбирав речі, почув когось зверху наді мною. На горищі, мабуть... Я подумав, то Арчі нишпорить, коли вийшов з кімнати, побачив його в коридорі. То, хто ж тоді був нагорі?     — стривоженим голосом запитав Матвій, колупаючи пюрешку виделкою.
    — Ну... — Артем вловив на собі запитливий погляд Злати... — Напевне, тут просто проживають два коти, от і все. Самі-то уявіть, як би одному тут було нудно. А то вже нагнали тут містики, — посміхнувшись, сказав він. Ці слова, схоже, трохи розрядили атмосферу, і вони продовжили вечерю. Артем вирішив увімкнути на ноутбуці фільм, а для Матвія на додачу дістали коробку з шоколадним печивом в якості заспокійливого. Зовсім скоро про дивні звуки забули. 
    Після завершення фільму вирішили йти спати, а прибирання посуду і решти залишити на ранок. Для котів налили у миски воду і насипали корму. Усі відійшли в царство сновидінь доволі швидко, усі, окрім Злати, яка ще пару годин переписувалася з кимось по телефону. 
***
    Першим о сьомій ранку прокинувся Артем. Позіхнувши й потягнувшись, він взувся в капці й пройшов до кухні. Його брови припіднялися вверх. Він підозріло оглянув стіл і всю кухню. «Невже Матвій? Та ну… Бути не може». Дещо зацікавило його увагу. Він підійшов до сміттєвого кошика діставши пару пустих упаковок. Іронічно посміхнувшись, Артем поклав їх назад в кошик й попрямував до кімнати Матвія. 
    — Матвію, дякую, що прибрав кухню, але скільки ми вже разів казали: тобі не можна їсти стільки солодкого за раз! Пам'ятаєш, що тобі стоматолог тоді сказав?
    — Тату, але я не їв ще печива, — здивовано підняв до нього очі син, мимовільно відкривши рота.
    — А хто ж тоді все печиво злопав? Арчібальд чи мама? 
    — Та я ще з кімнати навіть не виходив! Чого ти на мене наговорюєш? Може, це взагалі твоя Злата з'їла, поки курила свої смердючі цигарки вночі, а ти...
    — Так, досить! — крикнув Артем. — Вже рік минув! Злата тебе любить як рідного. Чому ти такий…
    Вхідні двері грюкнули, різко перервавши бесіду батька із сином. З боку кухні почулося падіння посуду. Матвій стривожено глянув на батька.
    — Залишайся тут, я перевірю, що там. 
    Артем рушив до вхідних дверей. Глянувши в бік кухні, він побачив на підлозі черпак, деякі виделки і ніж, але нікого поряд не було. Штовхнув вхідні двері і вибіг на вулицю. Теж нікого...  "Може, протяг..?"
    — Артеме, що сталося? Я чула якісь звуки.
    — Та нічого, не хвилюйся. На кухні дещо впало, от і все.
    — Ну гаразд. Раз усі прокинулися, давайте поснідаємо, — з посмішкою промовила вона. — Пропоную розтопити піч. 
    — Ооо, чудова ідея. 
    Артем розвернувся і, обійнявши дружину, поцілував її у вуста, прошепотівши на вухо:
    — А після сніданку я б охоче поласував десертом з тобою, тільки вдвох, — посміхнувся він.
    На цьому Злата пішла на кухню, а Артем, причепурившись, попрямував у дровітню. Ще один подив з’явився у нього обличчі, тільки-но він туди завітав. Присівши, він обмацав руками велику купу полін. Взяв деякі з них перебираючи в руках, після чого відкинув їх назад до купи  потираючи своє підборіддя долонею. "Я вже прямо як Матвій…"
    Взявши потрібну кількість дров, заніс їх у дім, розпаливши вогонь у печі. Поки вони порпалися на кухні, Артем в одну мить ляснув себе по чолу та побіг до машини, дістати деякі речі: сітку для смаження, продукти і ще деякий інвентар. Відкривши багажник, він вийняв все необхідне. Махнувши рукою на два пакети з куркою побіг у дім. Поклавши в коридорі пару сумок, він зайшов до кімнати, щоб кинути книгу на своє ліжко, і тут почув стукіт, ніби хтось жбурнув пару маленьких камінців у віконце. Глянувши в нього, він помітив, як біля машини крутилася пара собак, намагаючись щось звідти витягнути. 
    Артем хутко кинувся надвір, відганяючи їх.  "Звідки ці? Не було ж нікого навкруги…" Вийшовши на дорогу, підвів долоню до чола, оглянувшись на всі боки, а потім смикнув плечима й повернувся до машини. Взявши пакети з куркою та решту речей, зачинив багажник й на коротку мить задумливо глянув у бік віконця.
    Після сніданку Артем із сином пішли кудись в бік лісу прихопивши пару вудок. 
    Злата залишилась у будинку. Сидячи на ліжу, її палець, хаотично переміщувався по смартфону, часом ніби в такт під її похитування головою, та безвучні рухи губ.
    Деякі балки проскрипіли декілька разів в одній з частин хатинки. Потім тріскіт ще одних, вже з іншої сторони. Злата не звернула уваги на це продовживши зосереджено дивитсия в телефон. Листя та гілки дерев на вулиці, розмашисто кидалися з одного боку в інший створюючи легкий натяк на свист. Вхідні двері завібрували й злегка привідкрилися, закрившись з гучним хлопком.
    — Хлопці?  Ви вже повернулися? — гукнула Злата витягнувши один навушник з вуха.
У відповідь не пролунало ні звуку.
    — Знову ті кляті коти... Повбиваю нах, — пробубніла вона собі під ніс, повернувшись до телефону.
    Незабаром, не встигло пройти і хвилини як дрібка пилу впала на її смартфон. Вона глянула вгору та знову зняла навушника. З горища доносився глухий гуркіт, як ніби хтось там, катав важкий металевий шар з місця на місце. Злата скрививши обличчя, дістала другий навушник, деякий час, продовжуючи дивитися на стелю. Її брови звелися, очі напружилися, а зуби скрипнули від стиснутих щелеп.  Підвівішись, Злата вхопила довгу дерев’яну палку в кутку й почала з усієї сили гатити нею в стелю. Грюкіт припинився. Розлючено дихаючи, вона пішла на кухню й взяла цигарку до рук. 
Незабаром щось знову загриміло нагорі. Злата викинула цигарку не встигши навіть закурити  й, гнівно лаючись, підставила драбину, піднявшись до горища, тримаючи в руці невеличкий чавунний горщик, взятий біля печі. Відкривши ляд, висунула голову й примружилася оглядаючи все навколо. 
Десь серед пітьми цього ледь освітленого місця, щось ворухнулося біля однієї з коробок. Це не вислизнуло з під уваги Злати, її реакція була майже миттєвою, чавунний горщик блискавично полетів в напрямку того мимовільного руху, віддавши глухим звуком при зіткненні. У відповідь пролунало скавуління, на що та задоволено похитала головою, облизуючи губи закриваючи люк. Спускаючись униз, вона щось бубніла собі під ніс, аж поки не відчувла як мурахи розпочали свій марафон по всьому тілу. Вона зойкнула, її широко розплющені очі, погляд яких стрімко робив дугу, тепер дивилися на привідкритий ляд. В них читалася безвихідь переплетена  із панікою. Одна з ніг направлено летіла кудись уперед , поки тіло стрімко наближалося до підлоги. Злата намагалася вхопитися за щось безладно махаючи руками, проте їй це не вдавалося. Ледь помітні два жовті вогники виднілися в просвіті щілини привідкритого люка. Вона помітила їх, за мить перед глухим зіткненням із підлогою. Повітря вирвалося з легень, разом із стогіном що в мить обірвався, змушуючи її зіщулитися в агонії. Злата почала насилу старатися перевернутися на бік. Її обличчя з блідим відтінком нервово сіпалося від болю, а в скронях пульсували напухші артерії. Спробувала вхопити ротом повітря, зробити вдих, але ніяк не виходило.  Вхопилася однією рукою за потилицю, глянувши потім на долоню. З її очей ніби спала напруга, вона зробила різкий вдих, опустивши голову до підлоги. 
    Десь хвилину вона приходила до тями, намагаючись оговтатися від шоку. 
    — Як же сука боляче… Треклятий будинок. Постривай мені. Ще трохи. Трохи... — проговорила вона гнівно обводячи поглядом навколо.
    — Злато!
    Артем із Матвієм зайшли до будинку кинувши речі в бік. 
    — Що сталося? 
    — Та трохи забилася. Нічого серйозного. Перекладинка зламалася, як бачиш. Я просто хотіла котиків погукати і нагодувати, а тут... 
    — Та бог із ними.
    Артем поцілував дружину в чоло й обережно оглянув її на ознаки травм.  Опісля підняв та переніс її до кімнати, поклавши  на ліжко. Злата й сама не помітила, як провалилася в сон. 
    Оглянувши драбину, Артем вирішив перевірити кожну перекладину і замінити поламані чи недостатньо міцні. 
    Майже закінчивши роботу, почув здавлений глухий кашель, який доносився з кімнати дружини. Підбігши до кімнати, побачив, як Злата, тримаючись за горло, важко хапала повітря. Він присів поряд навпочіпки, стурбовано оглядаючи її.
    — Злато, як ти? Нам треба в лікарню! Ти могла травмувати потилицю чи спину занадто сильно…
    — Ні, не треба, — вона поклала долоню йому на щоку. — Горло щось стисло. Дуже сильно. Напевне, спазм чи пилюка, але я в порядку. 
    Артем відвів її волосся і помітив на шиї червоні сліди.  "Алергія?"
    — Схоже, тебе поки краще не залишати саму, — посміхнувшись, він поцілував її, прилігши поряд. Аж до самого вечора.
    З настанням сутінків Артем разом із своєю сім’ю вирішили провести час біля багаття, розповідаючи різні історії та ласуючи смаженою куркою. Небо повністю усіяне зорями, повністю захопило увагу їхню увагу.  "Казковий вечір", — подумав замріяно Артем.
    З настанням пізньої ночі всі троє попрямували до будинку лягати спати.
    Ще трохи поспілкувавшись із дружиною, Артем, позіхаючи, став повільно кліпати очима. Останнє, що він помітив перед тим, як заплющити очі, — телефон у руках Злати. Нотка роздратованості промайнула в його погляді. Він ледь помітно похитав головою, ніби відганяючи щось зі своєї свідомості й повернувся на інший бік. За декілька хвилин, Артем поринув у сон, тихо похрапуючи під розмірене цокання годинника на руці.
    Помітивши це, Злата встала з ліжка, крадькома вислизнувши на вулицю. Зайшовши за дім, дістала цигарку і зателефонувала комусь.
    — Алло, коханий, я ненадовго. Чоловік наче заснув, але я не хочу ризикувати. Так, так... Я обіцяла, що це не займе багато часу, але важко знайти вагомий привід і при цьому не піти з порожніми руками, розумієш? Треба обіграти якось усе так, щоб і цю хатку нову відібрати. Ще трохи, коханий, і ми будемо разом, обіцяю! Цілую! Все, давай…
    Завершивши виклик, Злата подивилася на небо і пустила кілька клубів диму вгору, криво посміхаючись та обмірковуючи щось про себе.
    Прогулюючись уздовж будинку, вона оцінювально проходилася територією, аж допоки здивовано не помітила одну побудову біля дому. Підійшовши ближче, вона спробувала смикнути дверцята. Вони піддалися з легким скрипом, відкривши їй темний прохід вниз. Злата увімкнула ліхтарик, побачивши кам’яні кострубаті сходинки. Оглянувшись на всі боки, викинула недопалок, вирішивши спуститися вниз. Ступала на кожну сходинку обережно, оминаючи відколоті місця. Зійшовши з останньої, вона освітила навколо себе ліхтарем. Приміщення виявилося чималим.  Декілька разів вона ледь стрималася, аби не чхнути. Протерши ніс, який від самого початку спуску був зморщеним, вона повернулася до огляду приміщення. Багато полиць із різними банками та продуктами, купа шаф, додаткові дверцята, які вели бозна-куди, мішки і… її увага зосередилася.
    Повільним кроком, наступаючи на невеличкі камінці та пісок, що хрустіли під її ногами, вона прямувала до полиці з величезною банкою. Всередині містилося щось дивне. Вона спрямувала ліхтарик, щоб краще роздивитися, і майже одразу піднесла долоню до рота, зморщившись при цьому ще сильніше. Волосся на її шкірі стало дибки. Щось кудлате лежало там. Незрозуміле. Без ознак життя… Але чомусь страх почав наростати з кожною секундою. Підійшла ще ближче, щоб краще освітити незрозумілий об’єкт. Примружилася, підносячи обличчя майже впритул, щось помітивши… Пара горизонтальних ліній прямо посередині банки здригнулися, розімкнувшись вмить. Два величезних бурштинових ока дивилися прямо на неї. Їхні зіниці хаотично змінювалися, ніби борючись із чимсь.
    — О Господи! — застряглий у горлі крик не дав Златі сказати більше ні слова.
Тіло почало тремтіти від побаченого. Щось підказувало їй бігти, але вона продовжувала стояти в заціпенінні, так і втупившись у нього.
    Істота, що була в кілька разів більшою за кота, кліпнула очима, почавши відсувати від себе банку.
Швидкі вдихи й видихи почали приводити Злату до тями. Отямившись, вона схопила банки поруч і кинула в почвару. Істота стрибнула кудись убік, сховавшись у темряві. Кинувши так ще кілька банок, Злата розвернулася і побігла, спотикаючись у напрямку східців.
    Сильний поштовх у спину спричинив різке падіння на коліна й долоні, до крові порізавшись об маленькі камінці, що були тут повсюди. Вона застогнала від різкого болю.
    — Як же боляче… Тварюка!!!
    Вхопивши телефон, що випав з її рук, вона стала світити навкруги. Шурхіт лунав звідусіль. Цокання, гуркіт, виття… З боку від себе вона помітила вила, прикріплені до стіни. Вхопивши їх, тут же почула швидкі кроки в її напрямку. Розвернувшись, стрімко витягнула чотири гострих рога вперед. Випустивши з рук вила, які не впали на підлогу, вона вхопила телефон, вирішивши освітити перед собою.
Неприхована огида та презирство з’явилися на її обличчі. Вона ледь стримувала бажання блювонути, кілька разів проковтнувши те, що просилося назовні. Темно‑зелена кудлата істота, що була розміром десь із середнього собаку, презирливо дивилася на неї спідлоба, тримаючись за вила.
Злата перевела погляд на стіну, побачивши сокиру, що висіла там. З кривою, майже скаженою посмішкою вона зірвала сокиру, вхопивши її обома руками. Дивлячись істоті просто в очі, вона замахнулася й щосили рубанула її прямо по голові, розполовинивши не тільки голову, а й частину тулуба.
    Вона розвернулася в напрямку східців,  але не рушила далі. Дістала телефон й зробивши декілька фото, швидко піднялася східцями на вулицю. Зачинивши двері до льоху, одразу побігла до Артема. Швидко все пояснивши і показавши фото, вони, не зволікаючи, підняли Матвія, почавши збирати речі.
    — Тату, що коїться?
    По всій хаті пронісся стогін. Лампочки не витримали, лопнувши одна за одною. Безліч тріщин, що, мов павутиння, з’являлися повсюди, спричинили падіння шматків глини та балок. Моторошна какофонія наростала з кожною секундою... Злата вхопила свою сумку, Артем — Матвія, з усіх ніг кинувшись до машини. Завівши двигун, вони рвонули геть звідси в напрямку свого дому.
***
    Пройшла година з моменту їхнього приїзду додому, але спогади пережитого так і читалися на їхніх обличчях. Злата постійно істерила, а Матвій закрився у себе в кімнаті, намагаючись сховатися під ковдрою і закривши вуха.
    Проговоривши ще деякий час із дружиною й, нарешті, заспокоївши її та Матвія, Артем пообіцяв, що про все дізнається і вирішить це питання. 
    Більше не зволікаючи, він поїхав о п’ятій ранку до пансіонату. Фотографії істоти, які зробила Злата, він перекинув собі.
    Приїхавши, він підбіг до входу, почавши грюкати у двері, аж поки їх не відкрив охоронець нічної зміни. Спочатку той не хотів пускати, постійно наполягаючи на тому, що є певні години для відвідувань і йому потрібен дозвіл. Проте Артем не хотів і не бажав чекати. Вручивши охоронцю дві сотні доларів, він попросив десять хвилин зі своєю бабусею. Після підтвердження адміністратором особистості йому все ж дали дозвіл зайти до неї. Він розумів, що кричати і гримати з порогу не варто. У її стані це могло б тільки призвести до ще гірших наслідків і втрати можливості щось дізнатися.
    — Ба, вибач, що розбудив, але мені треба з тобою поговорити. Зараз!
    — Ох… Як теемноо. Артеме.
    — Ба, в твоєму домі сталося щось до біса дивне. Занадто дивне! Ти можеш мені щось пояснити? Чому там все живе своїм життям і що це? Що це за істота??? — він показав бабусі фотографію.
    — А-га-фі... Що з нею? Агафіє... — вона почала плакати навзрид, викликавши цим заціпеніння в онука.
    — Ба, ти про що? Це якась почвара!
    — О, ні… Агафі…
    — Але ж Арчі — це кіт?!
    — Арчібальд не кіт. Він — домовик. Як тии міг забути? Як???
Артем не зміг відповісти. Його погляд блукав, намагався щось віднайти у своїх спогадах.
    — Ти сказала, Агафія? Там був ще хтось, окрім Арчібальда? — тривожним поглядом він глянув на бабусю, але та тільки плакала, закриваючи долонями обличчя...
    — Ба, я справді нічого не пам'ятаю. Я не розумію. 
    — Хтооо цее зробив? — продовжувала питати вона.
    — Злата захищалась від нього і…
    — Брехняя… Брехня... — бабуся нервово похитала головою з боку в бік. — Вони відчувають емоції, думки, наслідують їх. Злата, кажеш... 
    — Так, на вихід! Досить! 
    Охоронець увірвався в кімнату і почав виводити Артема, який не зміг переконати того залишитися хоча б ще на кілька хвилин.
    Сівши в машину, з силою грюкнув дверима. Його опущений вниз, розфокусований погляд постійно блукав, а одна нога нервово постукувала деякий час. Потерши перенісся, він спробував урегулювати нервове дихання. Зупинився.
    — Агафія. 
    Його очі розширилися, ніби осягнувши щось. Пронизливий холод пробіг по спині. Він миттю вхопив телефон, щоб набрати номер, але той повністю розрядився.
    — Блядь!
    Двигун завівся з півоберта, і машина мов очманіла, рвонула з місця.