Домовик

    — Алло...
    — Доброго дня. Вас турбують з пансіонату «Затишок». Цей номер був вказаний нашою пацієнткою Оленою Кузьмівною.
    — А, зрозуміло. Щось сталося з бабусею?
    — З нею все добре. Я так розумію, ви Артем?
    — Так.
    — Ви змогли б під'їхати до пансіонату… найближчими днями?
    — Хм.. Ви ж сказали, що все добре, то до чого поспіх?
    — Розумієте, її сестри не стало позавчора і вона просила вас приїхати якнайшвидше.
    — Ах... Я не знав.
    — Запишіть, будь ласка, адресу.
    — Та не треба. Я знаю, де це.
    — Гаразд. У такому разі під'їжджайте, як у вас з’явиться час, я все розповім на місці. Кабінет 308.
    — Добре. До побачення.
    Поклавши слухавку, Артем задумливо пройшов до кімнати й сів на ліжко, обмірковуючи цю розмову.
    — Щось сталося? Мені здалося, у тебе був стурбований голос, — відізвалася дружина з кухні.
    Відчинивши шафу, Артем став перевдягатися, продовжуючи розмову:
    — Та... поки не зрозуміло. З пансіонату набрали, де моя бабця з Альцгеймером лежить. От дізнався, що її сестри, ну, яка нею опікувалася після смерті діда — не стало.
    — Господи, яка трагедія. І що тепер робити?
    — Поїду, дізнаюся, що й до чого. Думаю, за кілька годин вернуся.
    Артем поцілував дружину і вийшов у під'їзд.
    Сівши в машину, ввів у навігатор геолокацію пансіонату, побачивши розрахунковий час приблизно – тридцять хвилин. Завівши двигун, він поїхав до зазначеного місця.
***
    Вже під’їжджаючи до паркувального майданчика, Артем іронічно видихнув, пробубнівши під ніс: "От тобі і початок відпустки". Вийшовши з машини, він неквапливо попрямував до головного входу пансіонату. Дорогою зняв із себе бомбер та витер спітніле чоло рукавом кофти, невдоволено похитавши головою. Зайшовши всередину, дізнався про подальший напрямок до кабінету № 308 на рецепції та дійшов туди буквально за декілька хвилин. Біля входу висіла табличка — *завідувач відділення*. Постукав у двері.
    — Перепрошую. Можу зайти? Я Артем, ми спілкувалися хвилин сорок тому. 
    — Так, так, проходьте. Не почула, як ви стукали, заклопотана трохи.
    — Та нічого. То що ви хотіли обговорити?
    Лікарка випросталася в кріслі, запрошуючи Артема присісти навпроти.
    — Ще 7 років тому, коли до нас зарахувалася Олена Кузьмівна, вона залишила певні вказівки і підписані папери. Більш детально вам повідомить юрист. Мова йде про опікунство і спадщину, які мають перейти тепер до вас. Ви знаєте про її заміський будинок?
    — Щось пам’ятаю, але не дуже добре. Останній раз я там був років двадцять тому. А до чого тут це?
    — Скажімо так, стан вашої бабусі турбує її набагато менше за той будинок. І тепер новина про смерть її сестри спричинила психоз, який у її стані може мати вкрай небажані наслідки.
    — Розумію. Втрата близької людини. Не уявляю, як їй зараз…
    — Справа в тому, що не «втрата» стала причиною зриву, а саме — «будинок», який лишився без нагляду. От що для неї найжахливіше.
    — Що?
    — Думаю, вона вам пояснить краще за мене. Я проведу вас.
    Вони підвелися й попрямували коридором до однієї з кімнат. Зайшовши всередину, Артем побачив свою бабусю. Його обличчя посвітлішало, а в погляді з’явилася приємна ностальгія за давно забутим минулим. Літня пані замріяно дивилася у вікно, сидячи в невеличкому кріслі-гойдалці.
    — Тамаро Кузьмівно, до вас відвідувач, ваш онук.
    Вона повернула голову в їхній бік, і мила усмішка осяяла її обличчя.
    — На цьому я вас покидаю. Гарного дня! — лікарка вийшла з кімнати, прикривши за собою двері.
    — Ба! Скільки літ, скільки зим. Маєш чудовий вигляд. — він обійняв бабусю і поцілував її у щоку, присівши поряд.
    — Артеме...
    — Вибач, я мав би прийти раніше, проте... знаєш...
    — Артеме...
    — Ти хотіла мене бачити. Щось із приводу будинку?
    — Ах… — Очі бабці заіскрилися, ніби вона щось пригадала.
    — Артеме. Дім... Арчі… Арчібальд і А... Ага... Наглянь. Важливо наглядати. Ти ж пам'ятаєш… Пам'ятаєш?!
    — Ба, що за Арчі? І що я маю пам'ятати?
    — Будь ласка… Дім! Наглянь за ними! Це важливо… Не забувай. Прошу. — Сльози зволожили її очі.
    — Гаразд, гаразд, ба. Не плач, нагляну, обіцяю.
    Згодом, він попрощався з бабусею і поїхав додому, де розповів усю історію дружині і заодно запропонував на вихідних поїхати всією сім'єю до того будинку.
   Наступного вранішнього дня юрист, зв'язавшись з Артемом, сповістив про всі подальші деталі і передав при зустрічі ключі від загороднього будинку. Решта бюрократичних процедур мала завершитися пізніше.
***
    Одразу після обіду в п'ятницю він із сім'єю вирушив у дорогу. Своєму десятирічному синові Матвію він не розповів про заплановане, вирішивши зробити сюрприз.
    Щойно вони виїхали за межі кам’яних джунглів, їм відкрилися величезні плато, сповнені мальовничих краєвидів: лісів, полів та озер. Опустивши вікно біля себе та по правий бік до упору, Артем дозволив теплому вітру залетіти в салон. Перевівши погляд на дзеркало заднього виду, він побачив Матвія, який солодко спав на колінах Злати. Усміхнувся, продовживши їхати далі.
    Десь за годину Артем перевів примружений погляд у бік горизонту. Глянувши на годинник, злегка кивнув, повертаючи на піщану дорогу.Коли приїжджі заїхали на територію селища, перед ними відкрився неперевершений краєвид. Мов територіальний релікт національної спадщини, прямо як сам «музей Пирогово», вся місцевість виглядала так, наче ожила картина двохсотрічної давнини.
    Артем, обводив будинки оцінювальним поглядом, повільно проїжджаючи піщаними дорогами цього селища.
    Машина зупинилася. Злата розбудила Матвія, і всі троє вийшли назовні. Вони ніби в унісон підняли голови вгору, заплющивши очі і декілька разів задоволено вдихнули повітря.
    Відчинивши ворота, які не подали і найменшого скрипу, вони пройшли до внутрішнього дворика. Окрім будинку-мазанки, тут були ще й інші прибудови: сад, теплиця, альтанка, колодязь і багато чого іншого.
Матвій вирішив роздивитися все на подвір’ї, поки Артем разом із дружиною пішли відчиняти вхідні двері хатини.
    Пройшовши в передпокій, вони увімкнули ліхтарики й освітили простір. Перед ними відкрився по ліву руку коридор із довгастим візерунчастим килимом. А прямо навпроти входу була чимала кухня з великою піччю біля стіни, мисником навпроти, столом, парою лав та рештою кухонного начиння. Артем радісно усміхнувся, ніби не вірячи своїм очам глянувши  на електрощиток. Клацнув рубильником й увімкнув світло. Лампочки заблимали з потріскуванням і за мить, стабілізувавшись, освітили все навколо. Далі, вони почали огляд із коридору. У проході їх зустріли чотири кімнати по обидва боки і ще щось схоже на підсобне приміщення в кінці. Проводячи пальцями в різних кутках і торкаючись різьблених скринь, химерних фігурок, фактурних картин і решти не менш дивовижних скарбів цієї хатинки, Злата з Артемом кілька разів здивовано переглядалися, показуючи великий палець догори.  Артем декілька разів опускав погляд і водив очима ніби шукаючи щось, проте не перед собою, а десь в своїй підсвідомості.
    Повернувшись до передпокою, Артем примітив драбину, після чого глянув на стелю.  Збита зі старих міцних дощечок ляда, що вела до горища прикувала його погляд на хвильку. Радісно потерши долоні одна об одну, він підставив драбину, промовляючи дружині щось схвильованим тоном і жестом показуючи їй на дверцята. Та, не зволікаючи, швидко вилізла і, відчинивши засувку, підняла їх. Декілька секунд Злата намагалася призвичаїтися до сутінкової темряви. І нарешті, трохи освоївшись, вона почала краще фокусувати зір. Вдихнувши повітря, здивовано кліпнула, ніби не вірячи відсутності реакції. Провела поглядом спочатку зверху, а потім знизу. Помітила багато гарно складених коробок, шаф з різноманітними речами, тумб і ще щось… Схоже на силует… Вона примружила очі й витягнула шию вперед, декілька ліній з’явилося на її лобі. Через мить полізла в кишеню, намагаючись щось намацати, але так і не витягла руку назад, припинивши ворушити нею. Все тіло напружилося, дихання стало ледь чутним, а можливо, його і не було взагалі. Силует не стояв твердо на підлозі, а зробив рух, ледь помітний, направлений у бік Злати. А потім ще один і ще. Її зіниці повільно розширювалися тим більше, чим довше вона дивилася, а по шкірі пробіг тривожний холодок. Невідома постать продовжила рух, аж поки її не освітив промінь світла з невеличкого вікна.
    Злата скрикнула, повалившись із драбини під грюкіт ляди. Артем ледь встиг її підхопити, щоб та не травмувалася.
    — Що таке? Що сталося?
    — Там… там монстр, чудовисько! Воно хотіло…
    — Чудовисько? Не може бути!
    — Я не брешу! Ти що не бачиш, я серйозно!
    — Гаразд,гаразд.. Давай глянемо, що там за демон такий.
    Артем швидко піднявся і відчинив люк, одразу посвітивши ліхтарем.
    — ТРЯСЦЯ!!!
    Злата відсахнулася, притуливши руки до обличчя.
    — Так і інсульт схопити можна, чорт забирай. Та то бісів кіт! Арчі чи як його там…? О, точно — Арчибальд! Думаю, це він.
    Вельми старий на вигляд рудий кіт сидів прямо біля відчиненого люка, спокійно дивлячись на новоприбулого. Артем повільно підняв руки до кота, спробувавши взяти його на руки. Той без сперечань дозволив підняти його і спуститися разом з ним вниз. Торкнувшись лапами підлоги, рудий одразу направився до однієї з кімнат.
    — Слухай, я до котів нормально ставлюся, але цей якийсь дивний. Сподіваюся, він тут тільки один?
    — Та наче так. — Артем задумливо почесав потилицю. — Хоча… я не впевнений на всі сто… Ой, та забий, то ж просто кіт.
    Через хвильку до них забіг Матвій, який також почав досліджувати хатинку, із щирою зацікавленістю роздивляючись усе навколо. 
    Темрява надворі швидко наростала. Артем із Златою позабирали деякі речі з машини та й зайнялися їх розкладанням. 
    Десь через годину, кімнати вже були підготовлені до ночівлі, а на кухні розкладена вечеря, приготована ще заздалегідь. Вся сім’я зібралася, почавши жваво орудувати  столовими приборами, металевий брязкіт яких, розносився по всьому приміщенню.  
    — Тату, це той кіт, про якого ти казав, там  постійно? —запитав Матвій після набридливих відволікань на дивні звуки.
    — А що, лячно? Боїшся Арчибальда? Ха-ха-ха… І як можна було додуматися його так назвати..?
    — Та ні, тату. Просто... коли я розбирав речі, почув когось зверху наді мною. На горищі, мабуть... Я подумав, то Арчі нишпорить, коли вийшов з кімнати, побачив його в коридорі. То, хто ж тоді був нагорі?     — стривоженим голосом запитав Матвій, колупаючи пюрешку виделкою.
    — Ну... — Артем вловив на собі запитливий погляд Злати... — Напевне, тут просто проживають два коти, от і все. Самі-то уявіть, як би одному тут було нудно. А то вже нагнали тут містики, — посміхнувшись, сказав він. Ці слова, схоже, трохи розрядили атмосферу, і вони продовжили вечерю. Артем вирішив увімкнути на ноутбуці фільм, а для Матвія на додачу дістали коробку з шоколадним печивом в якості заспокійливого. Зовсім скоро про дивні звуки забули. 
    Після завершення фільму вирішили йти спати, а прибирання посуду і решти залишити на ранок. Для котів налили у миски воду і насипали корму. Усі відійшли в царство сновидінь доволі швидко, усі, окрім Злати, яка ще пару годин переписувалася з кимось по телефону. 
***
    Першим о сьомій ранку прокинувся Артем. Позіхнувши й потягнувшись, він взувся в капці й пройшов до кухні. Його брови припіднялися вверх. Він підозріло оглянув стіл і всю кухню. Ще дещо зацікавило його увагу. Він підійшов до сміттєвого кошика діставши пару пустих упаковок. Іронічно посміхнувшись, Артем поклав їх назад в кошик й попрямував до кімнати Матвія. 
    — Матвію, дякую, що прибрав кухню, але скільки ми вже разів казали: тобі не можна їсти стільки солодкого за раз! Пам'ятаєш, що тобі стоматолог тоді сказав?
    — Тату, але я не їв ще печива, — здивовано підняв до нього очі син, мимовільно відкривши рота.
    — А хто ж тоді все печиво злопав? Арчібальд чи мама? 
    — Та я ще з кімнати навіть не виходив! Чого ти на мене наговорюєш? Може, це взагалі твоя Злата з'їла, поки курила свої смердючі цигарки вночі, а ти...
    — Так, досить! — крикнув Артем. — Вже рік минув! Злата тебе любить як рідного. Чому ти такий…
    Вхідні двері грюкнули, різко перервавши бесіду батька із сином. З боку кухні почулося падіння посуду. Матвій стривожено глянув на батька.
    — Залишайся тут, я перевірю, що там. 
    Артем рушив до вхідних дверей. Глянувши в бік кухні, він побачив на підлозі черпак, деякі виделки і ніж, але нікого поряд не було. Штовхнув вхідні двері і вибіг на вулицю, але й там нікого не помітив оглянувшись навколо.
    — Артеме, що сталося? Я чула якісь звуки.
    — Та нічого, не хвилюйся. На кухні дещо впало, от і все.
    — Ну гаразд. Раз усі прокинулися, давайте поснідаємо, — з посмішкою промовила вона. — Пропоную розтопити піч. 
    — Ооо, чудова ідея. 
    Артем повернувся до вхідних дверей й обійнявши дружину, поцілував її у вуста, прошепотівши на вухо:
    — А після сніданку я б охоче поласував десертом з тобою, тільки вдвох, — посміхнувся він.
    На цьому Злата пішла на кухню, а Артем, причепурившись, попрямував у дровітню. Ще один подив з’явився у нього обличчі, тільки-но він туди завітав. Присівши, він обмацав руками велику купу гарно спакованих, полін. Взяв деякі з них перебираючи в руках, після чого відкинув їх назад до купи  потираючи своє підборіддя долонею.
    Взявши потрібну кількість дров, заніс їх у дім, розпаливши вогонь у печі.