Розділ 4

— Чекай! В машині купа смаколиків! Я швидко! — Домовий за декілька кроків подолав відстань до дверей, залишивши Ніну з чашкою м'ятного чаю.

Хвилин за п'ять він повернувся, тримаючи два великі пакети в одній руці та рожеву валізу в другій.

— Принцесо, давай розбирай смакоту! Я голодний! — Кузьма поставив на підлогу пакунки. — Ось! М'ясо!

— Ти чекаєш гостей? — здивувалась Ніна, розпаковуючи покупки Домового.

— Нє-а! Люблю поїсти! Ги-ги! — знову цей сміх і щирість, яка вибивала з Ніниного серця образу і тамувала біль, як цілющий бальзам.

— А чому ти серед лісу вирішив оселитися? — Ніна розмотала шарф, який заважав розбирати продукти.

— Втік з міста... Тут, серед лісу, жив дід мій. Він лісником був. Стара хатина залишилася мені в спадок. Новому ліснику побудували хороми ближче до села, — Кузьма випростався, розкладаючи на полиці холодильника впольовані в супермаркеті продукти.

— А родина твоя де? — жінка продовжувала розпитувати, цікавлячись життям свого рятівника.

— Ой, принцесо... — Домовий затнувся, — нема! Батьки відійшли у вічність... А колишня не витримала того, що я вдома майже не бував. Ну, знаєш, коли розриваєшся між різними містами, різними об'єктами, намагаєшся заробити на безбідне життя, а тут тобі кажуть: "Вільний! Жити неможливо так! Тебе вдома ніколи немає!" — чоловік почухав потилицю. — Якось так! Розішлися, коротше кажучи.

— Співчуваю... — Ніна розуміла, які це відчуття, коли стаєш непотрібною.

— Принцесо! А дітей маєш? — Домовий, не задумуючись, бовкнув зайвого.
Ніна затулила очі руками, захлинаючись слізьми.

— Овва! Що сталося? — Кузьма кинувся до гості, згрібаючи її в обійми та притискаючи до себе. — Що з тобою?

Ніна ридала так, як ніколи. Вона уткнулась носом в груди чоловіка, давши волю сльозам.

Він зрозумів, що тема надто складна, тому просто стояв поруч, злегка погладжуючи шовковисте волосся жінки.

Виплакавшись, Ніна підвела очі і прошепотіла:

— Я не можу мати дітей... Невдалий аборт... Чоловік змусив зробити п'ятнадцять років тому...

— От козел! Каструвати таких потрібно! — вилаявся Кузьма. — Пробач, принцесо... — чоловік замовк, щось обдумуючи.

Ніна заворушилася, затиснута у  величезних руках господаря будинку, натякаючи на надто тісний контакт.

Кузьма відпустив жінку, зіпершись спиною на холодильник.

— Знаєш, Ніно, а я хотів мати малечу. Дуже хотів! Але колишня категорично була проти псувати фігуру... Хотіла пожити для себе... Ех! — махнув рукою. — Мені сорок років... Як пес безпритульний! Ні дружини, ні дітей...

— Ми з тобою навіть чимось схожі... — прошепотіла жінка, відійшовши до вікна та оглядаючи засипане снігом подвір'я, кущі та доріжки. У світлі ліхтаря на землю тихо спускалися сніжинки, стираючи всі сліди. Вони стелили чисте полотно для нових історій.

Вечір плавно перетікав у ніч.

Ніна з Кузьмою сиділи на дивані, розмовляючи на нейтральні теми, згадуючи моменти з дитинства та порівнюючи їх. Багато чого співпадало, так як вони були майже однолітками. А от зізнань на сьогодні вистачило, тому обоє уникали запитувати щось надто особисте.

Емоційно насичений день давався взнаки.

Ніна, підібгавши під себе ноги, тихенько засопіла, поринаючи в сон. Кузьма почекав, щоб гостя міцніше заснула і переніс її в спальню, вкривши пледом.

Чоловік вперше за декілька років відчув, як його лігво наповнилось затишком. Жодна жінка, не рахуючи прибиральниці, не бувала в цьому будинку з моменту, як він побудував його. Кузьма принципово не водив сюди нікого — ні друзів, ні жінок.

Щось сьогодні змінилося в ньому, коли побачив маленьку постать в рожевому шарфі та з такою ж рожевою валізою. Жінка виглядала розгубленою... Якась сила змусила Кузьму зупинитись. І виявилось — недарма!

Постеливши собі на дивані, господар будинку довго крутився. Сон не йшов до нього, залишаючи місце для роздумів. Прокрутивши декілька разів у голові спогади Ніни з дитинства, Кузьма підхопився з дивану. На дворі була глибока ніч, але нетерплячка брала своє.

Чоловік нишпорив серед контактів телефонної книги, шукаючи номер колишнього замовника. Кузьма знав, що саме він допоможе вирішити одну нав'язливу ідею.

***

Любі мої читачі!

Вітаю на сторінках моєї нової історії та бажаю приємного читання!

Щоб не загубити оповідання, раджу підписатися на авторку та додати книгу в бібліотеку.

А якщо вам сподобались герої, то подаруйте їм сердечко) Вам не важко, а мені буде неймовірно приємно!

Ваша Софі Волар ❤️