Розділ 1

— Ні! Іване, я сказала ні! З мене вистачить! — кричала Ніна, збираючи похапцем речі та спихуючи їх у валізу.

Чоловік намагався вирвати з рук оскаженілої жінки напівпорожню валізу і бодай якось її заспокоїти.

— Хоч вислухай, прошу тебе! — він не полишав спроби довести до її відома свої виправдання.

— Облиш мене! Зрадник! — Ніна демонстративно втерла рукавом носа, продовжуючи трамбувати купу одягу.

— І куди ти підеш напередодні Різдва? — єхидно вкусив дружину Іван. — Кому ти взагалі потрібна така істеричка?! — перейшов на приниження тієї, з ким ділив ліжко та домашній затишок майже п'ятнадцять років поспіль.

— Байдуже! — схлипуючи защібала валізу, яка, здавалося, була налаштована також проти Ніни. — Давай! Защібайся! — вигукнула жінка, навалившись на нестерпний пластиковий корпус рожевого кольору коліном.

— Яка ж ти дура, Нінко! — схрестивши руки на грудях, Іван зверхньо спостерігав за тим, як тендітна постать тягне блискавку перекошеної валізи.

— Та дура! Звичайно дура! Як я лишень не помічала твоїх постійних хвойд! — пронизливим поглядом обвела чоловіка, вийшовши в коридор та обмотавши шию теплим шарфом рожевого кольору.

— А якби ти мені дитину народила, то б усе було інакше! — випалив їй у спину Іван.

— Дитину? — Ніна завмерла з пуховиком у руках, немов обпечена їдкими словами, що рвали на шматки серце. — І це ти мені кажеш про дитину? — вона повільно повернулася до чоловіка обличчям, процідивши крізь зуби запитання. — Та якби не твоє "не на часі", "давай не зараз", "ми такі молоді, які діти", то я б не зробила ту помилку і не вбила крихітне життя... А тепер ти мені про дітей смієш казати? — в її зелених очах бриніли сьози відчаю, змішані із болем та ненавистю.

— Та подумаєш аборт зробила! І що? Хіба ти перша чи остання? — зневажливо виплюнув Іван. — Всі роблять і потім народжують! Це ти якась не така! Бракована мені попалася!

— За-мовк-ни... — прошипіла жінка, відчуваючи, як із середини випалює вогнем той біль, що роками не давав жити, що роками тривожив та нагадував про скоєну в молодості дурницю.

Жбурнувши ключі від квартири чоловіку в обличчя, Ніна хряснула металевими дверима, витягуючи валізу з приміщення. Коліщата затарабанили по підлозі під'їзду у напрямку ліфта.

Хотілося ридати гіркими слізьми, та жінка вчасно стрималась, побачивши в дверях ліфта сусідку з верхнього поверху.

— Ніночко, а ти куди це зібралася? Завтра ж свято таке! — розпустила свого язика відома всім місцева пліткарка.

— А вам яка різниця? — зиркнула Ніна, розвертаючись спиною до тітки Жанни. — Пліток мало?

— Фу, яка ти не ввічлива! — скривилась пенсіонерка, роздивляючись постать перед собою.

Двері розчинилися з характерним звуком, випускаючи назовні пасажирів. Сусідка почекала, коли Ніна вийде з під'їзду, мотаючи на вус свіженькі новини.

Сніг рипів під ногами, а коліщата валізи пробуксовували, створюючи Ніні додаткові незручності. Та жінка поспішала залишити двір якомога швидше, тому йшла вперед, не зупиняючись.

Дійшовши до перехрестя, зупинилась. Позаду височів будинок, в якому вона прожила три останні роки. Попереду — невідомість.

Сутеніло...

Куди тепер їхати? Що робити далі?

Глибоко вдихнувши морозне повітря, намацала в кишені телефон. Розблокувала. Полистала телефонну книгу — подруги, колеги, якісь імена... Навіть не пригадувала, хто то був.

— Куди? — із забуття Ніну вивів чоловічий голос, що линув із прочиненого вікна дорогого позашляховика, що стишив хід поруч із жінкою.

— Що? — підвела очі на водія спантеличена Ніна.

— Куди зібралася в таку погоду? — приємний низький голос повторив запитання.

— Ви хто? — витріщилась Ніна, оглядаючи кремезну постать за кермом.

— Я? — хриплуваті нотки в голосі приємно лоскотали слух. — Ги-ги! — розсміявся власник авто. — Я — Домовий!

— Тобто? — Ніна стиснула ручку валізи і ступила крок назад, пильно вдивляючись в обличчя незнайомця. Темні, майже чорні райдужки очей, широкі брови, щоки, зарослі густим темним волоссям...

По спині пробіг холодок...

— То куди зібралася, принцесо? — не відставав водій.

— Нікуди! Їдьте собі! — огризнулась жінка, спробувавши припинити розмову з дивним водієм.

***

Любі мої читачі!

Вітаю на сторінках нової історії та бажаю вам приємного читання!

Щоб не загубити оповідання, раджу підписатися на авторку та додати книгу в бібліотеку.

А якщо вам сподобались герої, то подаруйте їм сердечко). Вам не важко, а мені буде неймовірно приємно)

Ваша Софі Волар ❤️