Розділ 1/0 Атрія

До сутінків ще далеко. Інспектори, бездушні машини з пошуку 0/0, не мають з’явитися ще довго. Атрія почесала кисть з витатуйованим на ній контрастним білим символом 1/0. Їх оцінювали дурною кісткою, яку видавали кожному через забаганку «вищої системи», «Ядра», яке навіть ніхто не бачив ніколи. Крім короля, який був його жерцем і охоронцем. Король співав цій системі дифірамби й всі чомусь корилися цьому.
— Трясця, — Атрія подивилась на годинник, закріплений на смуглій шкірі зап’ястку, на військовий манер — циферблатом до середини. Вона запізнювалась. Рваноликий назначив зустріч на одинадцяту, а вже було за четверть.
Дівчина роззирнулась по боках: вузькі захаращені вулички жебрацького сектору переповнені людьми й присипані глинистим пилом. Всі поспішали за справами: хтось шукав металобрухт в щупальцях пророслого вже й на їх сектор Звалища; хтось брів слабким кроком до сектору 0/0, що повністю вкритий непотребом, в пошуках поживи; жінки носили у клунках на спинах малих дітей та харч, а чоловіки грали прямо на землі в доміно.
Атрія цокнула, накинула капюшон на обличчя, приховавши надто примітні дреди з барвистими камінцями на кінцях, поправила шлейку рюкзака на плечі, відчуваючи як тканина необробленими швами впивається в шкіру, й посунула в бік огорожі між секторами 1/0 та 5/1. У звичайній металевій сітці з колючим дротом по периметру, поруч з чагарями бузку, ще кілька років тому хтось вирізав отвір, зручний, аби людина середньої статури могла перебратися туди й назад непоміченою.
Перетинати межу без офіційного дозволу на роботу в іншому секторі заборонено, хіба що той сектор мав меншу кістку ніж твоя власна. От тільки кістка Атрії найнижча, якщо не рахувати 0/0, яких офіційно не існувало. На ділі ж чимало таких як Атрія й її сім’я підкупляли лікарів і отримували хибні “мінімальні” кістки. Тих, в кого не вистачало коштів зробити це відразу, більше ніхто не бачив. За іншими рано чи пізно приходили Інспектори.
Колись вони обов’язково прийдуть й за нею. Атрія вже в самому кінці харчової ланки безбожного, занепалого суспільства, яке виживало лише за рахунок страхів і рабських умов праці. Вона — бідна дівчина на виданні в секторі поруч зі Звалищем, яке невпинно росло. Її справжню кістку не можна афішувати, а родина втратила більшість доходів з тим як батько зламав стегно п’ять років тому.
Сектор 5/1 зустрів її вимитим до блиску асфальтом і підфарбованою в зелений травою, яку давно личило б полити. Засуха в цьому році давалась в знаки. Атрія роззирнулась на боки: причесані вулиці безликі та порожні, ніхто б не помітив її дивної появи з-за стіни. Тільки біля рогу стояла група солдатів. Вони перемовлялись між собою. Атрія відчула патоку задоволення, що розтеклась нутрощами – сьогодні все могло пройти значно простіше, ніж минулого разу. Можливо, навіть не доведеться ховатися в сміттєвому баку.
Дівчина знову поправила рюкзак й перебігла вулицю. Сектором 5/1 потрібно було б рухатися поважно та повільно, щоб не привертати до себе зайвої уваги, але цього разу вона поспішала. Рваноликий не любив, коли постачальники, як він називав дітей зі Звалища, запізнювалися. В такі моменти Атрія дякувала провидінню, що її сила дозволяла пересуватися непомітно. Атрія зосередилась на власних відчуттях. Вона відчула як зачесалось татуювання з фальшивою кісткою. Уявно схопила ефемерну нитку сили, що вистромилась за її бажанням з краю риски, що розділяла дві цифри, й розширила її до розмірів хорошого плаща. Атрія ментально накинула його собі на плечі та голову, ховаючи від сторонніх. Закінчивши, зірвалась на біг. Головне зараз було не зіткнутися ні з ким та не зчиняти зайвого шуму.
Вона бігла однаковими вузькими вуличками між три- та п’ятиповерховими будинками, звертаючи за кожен ріг з завмиранням серця. Вона запізнювалася, і страх, що Рваноликий не прийме її через це, підганяв, змушував бігти швидше. Атрія вже не розрізняла будинків, які змінились казармами, а потім на їх місце знову прийшли будинки, тільки тепер вищі та новіші.
Вона неслась через новий квартал сектору 5/1, оминаючи поодиноких перехожих, коли побачила перед собою площу повну солдатів. Плац. Це погано. Вона в поспіху завернула не туди. Крамниця Рваноликого по інший бік. Атрія не могла оминути стільки людей, не зіткнувшись з ними, довелося обходити. Вона повернула праворуч, в невеликий провулок, який за спогадами мав би копіювати форму площі та провести її прямо до крамниці як з неї вибило подих.
Вона впала б, якби тонкі чіпкі пальці не схопили її за передпліччя. Атрія повернулась й зіткнулась з поглядом розкосих чорних очей. Пухкі губи незнайомця витягнулись у відкриту «О».
— Якого дідька?! — вилаявся хлопчина, не відпускаючи руки Атрії.
Атрія зиркнула на нього з‑під лоба й смикнула рукою. Повернулась, щоб побігти далі, але тонкі пальці зчепились сталевим хватом навколо зап’ястка.
— Ти говорити розучилась? — голос незнайомця бринів від обурення. — Ти ж знаєш, що, — він кинув оком на татуювання на зап’ястку Атрії, — без офіційного дозволу на роботу тобі заборонено пересуватися сектором? Якщо тебе спіймають – солодко не буде. Тим паче, — він окинув її поглядом з голови до ніг, — враховуючи твою стать.
— Якщо ти не будеш кричати й відпустиш мене, то не спіймають, — відмахнулась Атрія й зробила крок вглиб провулку, але незнайомець міцно тримав її поруч. Годинник на башті почав бити одинадцяту, а вона так і не дісталась до крамниці.
Атрія на мить задумалася, аби штурхнути неприємного Атлáса в стіну й шмигнути в лівий прохід та помчати чимдуж до крамниці. Коли вона вже збирала сили, щоб це зробити, в провулок завернула група солдатів. Атлáс відчутно напружився, хоча здавалось, він намагався не подавати вигляду. Атрія схопила його за плечі, притиснула як могла до стіни й прошепотіла на вухо:
— Намагайся видавати якомога менше звуків. Я ще не надто добре вмію приховувати звук. Тільки тіло.
Чорні очі розширились від здивування. Атлáс коротко кивнув й завмер в кількох сантиметрах від неї. Тихе дихання лоскотало обличчя. Солдати порівнялись з ними.
— Я тобі кажу, Бойде, — кинув один з них, за звуком, прикурюючи цигарку старою металевою запальничкою, — в цьому році новобранців буде значно більше ніж всі минулі роки. Доведеться ставити триповерхові ліжка в казармах.
— Командування не думає розширити казарми? — запитав інший, той, якого, певне й звали Бойд. Атрія не бачила їхніх облич, втискаючи Атлáса в стіну, але добре відчувала де вони знаходяться. Якщо стояти непорушно, вони їх не мають зачепити чи помітити.
— Тьху, ти наче вчора родився, — вилаявся перший. — Коли командуванню було діло до новобранців? Та з них за перший рік хоч би третина вижила й то буде добре.
— І то правда, — погодився Бойд.
Солдати пройшли повз них. Атрія зачекала поки голоси розчиняться в гулі крові в вухах й відсторонилась від Атлáса. Той зацікавлено дивився їй в обличчя. Це знітило.
— Що це було?
— Не важливо, — відмахнулась Атрія й стала відходити.
— Що мені заважає просто зараз наздогнати солдатів і повідомити їх про досить дивну нелегалку? Ще й симпатичну. Думаю, вони тільки зрадіють. В казармах не так багато жінок, леді, — незнайомець вигнув брову й смикнув кутиком губ. Атрія окинула того поглядом: невисокий, темне волосся до плечей, стягнуте на потилиці в мальвінку, сережка в лівому вусі, брудно‑сіра сорочка з послабленою шнурівкою на грудях, довгі манжети на рукавах приховували його татуювання, підперезані шкіряним поясом штани й зношені чоботи.
— Те, що ти сам точно не надто легально тут, — відповіла Атрія, окинувши поглядом його досить пристойне, цивільне, зовсім не таке як у військових, вбрання.
— Що ж, ти права, — незнайомець кивнув й відпустив її руку, простягнувши іншу долонею вперед. — Я Атлáс. Не хотів здатися мудозвоном. Маю тут справи. А ти?
— Це так важливо? Я поспішаю, — Атрія поправила лямку рюкзака, яка знову почала сповзати. Вона все ще тримала свого щита, але тепер він поширювався й на дивного незнайомця, через що утримувати його було значно важче.
— Сказати своє ім’я не займе багато часу.
— Атрія, — кинула дівчина, уникаючи дивитися в темні очі.
— Дякую тобі, Атріє, — Атлáс всміхнувся. — Що сховала від солдатів, — похапцем пояснив він. — Не думаю, що вони були б раді побачити мене… тут.
— Немає за що, — відмахнулась вона і повернулась, аби піти.
— Якщо буде треба нормальна робота, то я чув, що в королівському замку зараз наче потрібні слуги. Там кажуть всіх беруть, головне з руками, — крикнув в спину Атрії Атлас. Вона лише помахала рукою, підкинула на плечі рюкзак і зірвалась з місця. Можливо, Рваноликий ще прийме товар.
 
***
— Ти запізнилась, — сказав Рваноликий, осудливо дивлячись на Атрію. Чоловік був одного з нею зросту, але через ширину плечей та досить вже помітний живіт, здавався значно вищим. Його карі очі дивились на дівчину так, наче вона запізнилась не на п’ятнадцять хвилин, а годин на десять. Від осуду, що хвилями поширювався від власника крамниці, Атрія зіщулилась й боролась з бажанням втекти.
— Мала одну неприємну зустріч, — відмовила Атрія, ховаючи погляд.
— Тц, завжди ви, щурі, влазите в дурниці, — сплюнув Рваноликий і відступив від дверей, пропускаючи Атрію всередину.
Вона і раніше бувала в крамниці Рваноликого, але зараз щось змінилось. Наче все ті ж світло-зелені стіни, пошматовані розводами від щітки. Ті ж стелажі, завалені різноманітним мотлохом, принесеним такими ж як Атрія «щурами». Все наче було так, як і завжди, але відчувалось інакше. Рваноликий зробив кілька кроків вперед і повернувся до неї, спираючись на стелаж. Той зі дзвякотом похилився.
— Ну, показуй, що принесла, — кивнув чоловік, схрестивши руки на грудях.
Атрія кивнула, уникаючи дивитися на пошматоване шрапнеллю обличчя. Зняла з плеча рюкзак, розстібнула його й, розчистивши місце на одному зі стелажів, висипала вміст.
— Мій батько зробив кілька скляних прикрас, які можна добре продати, — сказала Атрія, виокремлюючи сережки та браслети з купи. За них вона сподівалась виручити хоч кілька дукачів. Цих грошей їм би вистачило аби купити ліків батькові на тиждень, доки Атрія не назбирає ще чогось і не виміняє на їжу та гроші.
Рваноликий втягнув носом повітря. З кректанням він відійшов від стелажу, дістав з кишені лінзу, прикріпив її до ока й звів брови. В грубих долонях прикраси видавались крихкими, але на полуденному сонці вигравали всіма барвами веселки.
— Добра робота, — похвалив чоловік. — Твій батько вміє працювати руками. Шкода, що доля з ним так повелася.
Рваноликий знав історію родини Атрії й тому часто давав навіть більше ніж товари того коштували. Точніше, так здавалося Атрії. Вона не розумілась на прикрасах, але якщо Рваноликий міг дозволити собі дати по 2 дукачі за сережки та по одному за браслет і намисто, то продати він їх міг значно дорожче. Для тих, хто приходив в його крамничку за дрібничками це не були великі суми, а Атрії цих грошей вистачило б на трохи.
— Що ж, я можу дати за прикраси 4 дукачі й 7 мідярів, — виніс вердикт Рваноликий. — За решту, — він покосився на горстку кристалів, дрібних болтів, кілька мікросхем, про призначення яких Атрія не здогадувалась, та колінний шарнір для протезу, чимось схожий на той, що був на руці в самого Рваноликого, — мідярів 5, не більше. Сама розумієш, такого барахла мені приносять чимало.
Це було менше, ніж розраховувала Атрія. Та робота батька дала їм майже 5 дукачів і це було добре. 3 дукачі на ліки і ще 2 дукачі й 2 мідярі на одяг та їжу. Атрії давно потрібно змінити куртку, бо ця вже полізла не лише по швах, а й вкрилась вентиляційними отворами, які не задумувалися виробником. Атрія кивнула і підвела очі на чоловіка, що стояв навпроти.
Рваноликий кивнув і всміхнувся, від чого його і без того впалий ніс став схожим на зігнуту палю з нахлобучником на кінці.
— І ще одне, — осмикнув чоловік Атрію, коли та ховала кошти в потаємну кишеню куртки. — Видали новий указ щодо податків та звітності. Тепер треба звітувати щоразу звідки приходять товари. Тож найближчі кілька тижнів я не зможу приймати нічого, поки ревізори не втомляться працювати.
Всередині все впало. Якщо б на тиждень з ліками батька їм би вистачило виручених грошей, то на два, а то й більше, навіть якщо не витрачатися на їжу, а лише на ліки – ні. Працювала в них тільки мати. І зарплату їй мали видати тільки за днів десять. Та й буде там не більше 10 дукачів, що лише на кілька тижнів батькові на ліки. А вони планували оновити йому візок. Сабі́к тільки мала вийти на роботу, їй тільки-но виповнилось 16. Її саму на роботу не пускали, бо через ледь не щомісячні зміни в перевірці кісток її могли викрити.
— Дякую, що попередив, — осиплим голосом мовила Атрія. Що ж, вона має вигадати, де дістати грошей на прожиття сім’ї та на нову коляску для батька. Нова куртка відкладалася.
— Ти завжди знаєш, що я готовий виручити, — раптом додав Рваноликий. — Якщо дуже напряг з грошима, я можу дати в борг, а ти потім віддаси.
Це була заманлива пропозиція, але Атрія не знала спіймають її завтра або сьогодні Інспектори чи ні. Вона не могла дозволити собі брати щось в борг, не знаючи чи зможе цей борг віддати. Атрія не могла обректи сім’ю, щоб вони віддавали її борги.
— Дякую, але не треба. В нас є гроші, — Атрія показово поплескала долонею по кишені, наче ті гроші, що вона щойно отримала від Рваноликого, щось вартували в цьому світі.
— Ну, як знаєш, — чоловік знизав плечима, дістав з кишені фартуха люльку, забив її тютюном і прикурив. — Будеш? Хороший тютюн, знайомий з Гелли привіз.
— Не курю, — відмахнулась.
Вона потупцялась ще трохи в крамниці. Почекала, поки їдкий дим заморського тютюну заполонить кімнату, а разом з тим і легені, навертаючи в далекі їдкі спогади про тестування. Її лікар також курив люльку. Він був хорошим, не взяв багато за «хибу», а потім помер від серцевого нападу. Казали, що це зробив один з касти 0/0, чиї батьки не мали коштів аби заплатити за хибну кістку. Та вірити чуткам в цім світі рівнозначно не вірити нічому й говорити, що небо біле. Ти можеш мати рацію, а хтось може розповсюдити чутку й добрі люди зроблять за нього всю справу з руйнування твоєї репутації.
Не дозволяючи спогадам повністю заполонити розум, Атрія відхилила фіранку й визирнула на вулицю. Площа все ще повна солдатів, але між ними вже було видно просвіти. Вона повернулась до Рваноликого, який все ще курив й сказала:
— Випусти мене, я піду. Мої чекають.
Чоловік кивнув і вийшов на вулицю. Атрія відчула нитку сил й накинула їх захисний плащ на себе, перш ніж вийти слідом. Рваноликий знав про її дар, але не розумів як 1/0 міг бути настільки сильним в ньому. Про “хибу” вона, звісно ж, не розповсюджувалась.
— Ти ж знаєш, що могла б непогано заробляти даром?
— Я тобі вже говорила, що не займаюсь грабунками.
— Твоя воля, — розвів руками Рваноликий.
Грабунок дрібних кочових торговців з касти 2/2, що снували від сектору до сектору був ще одним з промислів, яким славився сектор 1/0. Та ціна була надто високою. Якщо когось ловили, то разом зі злодієм, поліція страчувала його сім’ю й не рідно найближчих друзів. От чому в 1/0 не часто можна допроситися допомоги. Бо якщо ти виявився б злочинцем, ті, хто колись допомагали тобі, теж могли потрапити під удар.
Атрія ще раз подякувала чоловікові й шмигнула в провулок з якого вийшла. Вона все ж не хотіла ризикувати зіткнутися з кимось із солдатів. Атрія сумнівалась, що хтось з них буде таким же лояльним, як Атлас.
Рваноликий був з касти 5/1, він не мав би торгувати чи мати крамницю. Люди з 5/1 — солдати й служили в ім’я короля та Ядра за кров’ю. Та Рваноликий втратив руку в минулій війні з Аласією. Його дружина померла там же. А сам він залишився з пошматованим обличчям, двома протезами — руки і стегнової кістки, яку роздробило від того ж вибуху, що вбив його дружину. Його дочки ледь не залишилися сиротами в тій битві. Командування вирішило дати слабину й узгодило видачу йому ліцензії на торгівлю вживаними деталями до старих протезів та зброї, а також саморобними прикрасами зі скла. Рваноликому, здавалось, було до смаку вести торгівлю й виховувати дітей. Але Атрія думала, що йому це дозволили скоріше для того аби купити мовчання про щось, чого не мали знати маси.
 
***
 
Атрія зайшла до кімнати, яка виступала одночасно кухнею, їдальнею та спальнею для всієї сім’ї, поділеною на зони старими простирадлами. Мати поралась біля старої дров’яної плитки, відкопаної на звалищі років десять тому. Сабі́к, її молодша сестра, поправляла покривала на збитих ватних матрацах. Її темно-руді кучері дивно контрастували з шоколадною шкірою, що робило з неї завидну наречену на Звалищі.
Її сестра була лагідною, ніжною, тихою і скоро мала вийти заміж. Вона мовчала замість того, щоб постояти за себе, Атрія ж — навпаки, не могла стриматися, хтось порушував її гідність чи кордони. Можливо, саме тому в свої 16 вона була все ще незасватана. Дівчата на Звалищі виходили заміж раніше навіть ніж йшли на роботу. Офіційно. Атрія коротко кивнула сестрі, помітивши, що вона всміхається, оголюючи зуби, так, що на щоках виступили ямочки.
— Я вдома, — замість привітання кинула Атрія, скидаючи рюкзак на підлогу до купи барахла, яким було завалено кожен сантиметр і без того захаращеного приміщення й пройшла вглиб до матері й сестри. Батько сьогодні мав бути на черговому діалізі.
— Ох, ми зачекалися. Ти сьогодні довго, — огрядна жінка з коротким чорним волоссям відвернулась від плити й обійняла доньку. Атрії здавалось, що іноді цим жестом вона ховала сльози. Мати не схвалювала заняття Атрії, але скрутне становище змушувало її миритися з ним. — Щось трапилось?
Мати завжди переймалась над міру. Вона говорила, що рано чи пізно по Атрію прийдуть Інспектори, але іноді хвилювання Шедді Антарес переходили всілякі межі. Вона обійняла матір у відповідь.
— Рваноликий сказав, що найближчі тижні він не зможе приймати товари, — Атрія відчула, як жінка напружилась і затримала дихання під руками. — Видали новий указ чи закон про звітність звідки в торговців товар чи щось таке. Тож поки в нас є 5 дукачів і 2 мідярі. А далі я щось вигадаю. А поки, — вона дістала мішечок з монетами й віддала матері, — тримай.
— Святе Ядро, — видихнула мати, ховаючи гроші в фартух. — А як же… Що ж, доведеться трішки підперезати паски, — вона відсторонилась й повернулась до плити, на якій кипів бідний борщ без м’яса. М’ясо взагалі було рідкістю в їх секторі. Продавали його мало й задорого, а вполювати білку чи птаха в сусідньому лісі треба було ще постаратися. — Я можу взяти кілька додаткових змін на сортувальній станції.
— Мамо, — втрутилась Сабі́к. Вона підвелась зі свого кута й підійшла до них, — може таки пора й мені роботу знайти? Мені вже шістнадцять. Всі ровесниці працюють з чотирнадцяти, а то й менше.
Шедді завмерла, наче її вдарило блискавкою. Атрія знала, що матері було складно прийняти навіть те, що старша донька допомагала з грошима, ходила на Звалище, визбирувала дрібні залишки чужого бенкету й перепродувала його назад на бенкет, тільки вже дещо скромніший. Дозволити піти на роботу молодшій для неї було чимось рівним до того, аби визнати, що вона не здатна сама забезпечити родину.
— Про це й мови бути не може, — сухо відмовила жінка. Всю її ласку як водою змило.
— Але мамо, це могло б облегшити тобі справи. І тату…
— Не слід приплітати сюди твого батька! — чорні як і в Атрії очі спалахнули неймовірною люттю.
Атрія пам’ятала як матері було погано, коли тато травмувався. Сабі́к тоді щойно виповнилось одинадцять, вони планували віддати її все ж в школу на уроки грамоти, щоб вона навчилась читати та писати. В Дабіха Антареса опухали ноги через викрадену мисливцями за органами нирку, аж поки одного разу на Звалищі він оступився і порвав меніск, через що досі не міг ходити і, якщо вірити місцевим лікарям – навряд чи колись зможе. Грошей на протез в них не було, а на пересадку від живого чи мертвого донора – тим більше. З роками здоров’я батька погіршилось й тепер старший Антарес їздив до польового шпиталю, влаштованого монархією, де за відносно невеликі гроші, старі апарати чистили йому кров.
Шедді Антарес відвернулась від дітей. Напруження в плечах видавало її. Атрія розуміла: мати звинувачувала в тому, що сталось з батьком себе. Вона завжди звинувачувала себе у всьому, в чому тільки могла звинуватити. Це водночас дратувало й бентежило Атрію. Вона хвилювалась за матір. Вона хвилювалась за сестру та батька. Але нічого змінити не могла. В її силах було тільки працювати на Звалищі, вибираючи будь-який дрібний непотріб, який міг бути бодай трохи цінним з-посеред іншого непотребу, аби продати його і на виручені гроші купити продуктів або додати до грошей на батькові ліки.
Без нирки та з пошкодженою ногою Дабіх Антарес потребував значно більше, ніж вони з матір’ю могли дати. Пенсії за інвалідністю він не отримував, бо втрата нирки, яка спричинила опухання ніг та травму ноги, не була спричинена робочою ситуацією. Тож сім’ї доводилось викручуватися самостійно. Дабіх мав спеціальну дієту, так як його єдина нирка виконувала навіть менше 50% функцій двох, а мала би понад 70%, як говорили лікарі.
Для виживання Дабіхові робили гемодіаліз раз на тиждень. Лікарі радили робити хоча б два рази, щоб зберегти здоров’я нирки та дати йому більше часу. Але на це в них взагалі не було грошей. Батько відмовлявся, щоб Атрія йшла до контрабандистів, про інші місця, де брали на роботу дівчат з 1/0, годі й говорити.
— Ма, — винувато протягнула Атрія, опускаючи долоню на округлі плечі жінки. — Вибач. Ми з Сабі́к любимо вас з татом і хочемо допомогти. Просто не завжди знаємо як це зробити правильно.
Атрія зиркнула на сестру. Та здригнулась від її погляду й швидко закивала.
— Так, мамо, Атрі права. Ми хочемо бути корисними… І щоб тато був з нами як можна довше, — голос Сабі́к присів в кінці речення. Для неї все ще було складно розуміти, що того веселого татка, який катав її на плечах чи спині вже немає й ніколи не буде. Від нього залишилась лише тінь і саме за цю тінь вони мають боротися. Щоб залишити її бодай на трохи довше з ними.
— Моє ви багатство, — жінка розплакалась й притиснула дітей до грудей. Її маківка вперлась Атрії в підборіддя, а волосся Сабі́к лоскотало вуха.
— Я схожу до Кауса, — Атрія прибрала руку з маминого плеча й вибралась з обіймів. — Він просив забігти до нього, казав, що знайшов місцину, де можна знайти цінний мотлох.
— Тільки будь обережна, доню. Інспектори останнім часом зачастили в наші краї.
Атрія відмахнулась, що все буде гаразд, схопила малий рюкзак і вилетіла з хижки. Вона пронеслась вузькими запиленими вуличками сектору, маневруючи між дітьми, жінками з клунками та старцями, що досі грали в доміно при дорозі. Хижка Бореалісів знаходилась за кілька хвилин від дому Антаресів, але шлях проходив через саме серце сектору — ринок тарганів. Так поза очі називали в секторі нелегально облаштовану повстанцями крамничку, до якої приносили кілька разів на тиждень нові продукти. По які було можливо записатися в одного з безликих шпигунів таємної організації з боротьби за незалежність від чи то королівської влади, чи то влади Ядра. Атрія не цікавилась політикою. В неї не було на це часу.
Борці не робили нічого окрім як давати їжу та прихисток, тому їх скоріше вважали волонтерами, аніж борцями. Атрія взагалі не вірила в те, що вони могли спричинити щось, що б змусило короля змінити свою думку про те, якою має бути Доміна. Навіть сама думка про якісь дії з боку тарганів чи їх кураторів здавалася дикою. Атрія прошмигнула повз крамничку, коротко кивнувши дівчинці-таргану, що там працювала сьогодні – їй не було й 15, а вона вже примкнула до повстанців і займалась нелегальною торгівлею, за яку цілком могли стратити разом з усіма близькими.
Атрія повернула за ріг і прискорилась. Сонце вже почало хилитися до заходу – все ж дорога від дому до сектору 5/1 та назад зайняла в неї добру частину дня. Атрія хотіла встигнути повернутися ще засвітла, поки в володіння ночі не ввійшли наглядачі. Бездушні металеві машини, яких лагідним голосом король та його свита називали Інспекторами. Левітуючі роботи, які корилися Ядру і мали відшукувати таких як Атрія, з хибною кісткою, і забирати їх у невідомому напрямку. Щотижня вони забирали по кілька людей. Ніхто не мав ілюзій що колись знову їх побачить.
Коли нетрі стали рідшими і в просвітах між хатинами можна було розгледіти гнилу шкіру величезного звалища, куди звозили весь непотріб з країни, до халупи Бореалісів залишалось кількасот метрів. І тоді Атрія помітила їх. Блискучі в вечірньому сонці корпуси вирізнялись з-поміж рудого від іржі та пилу сектору. Сьогодні їх було більше ніж зазвичай і вони були рано.
Атрія заклякла. Інспектори, гудучи оборотними двигунами, випливали з хижки Бореалісів. В клешнях одного з них звивався русявий юнак середнього зросту та статури. В Каусі все було середнім. Навіть забрали його в середу, в самій середині тижня. Серце гупнуло в п’ятки й погнало кров по венах. Атрія натягнула капюшона нижче на обличчя й зірвалась на біг.
Вона пригиналась до землі, намагаючись бути якомога менш помітною. Але було пізно. Її помітили. Скоріше за все ще навіть до того, як вона помітила їх. Атрія відчула гострий дотик металу до шиї. Останнє, про що вона подумала, це те, що встигла передати кошти родині, їх має на трохи вистачити.