Розділ Дванадцятий. У печерах Гоблінів

Анатоль відчайдушно пручався, але зелені, пазуристі лапи міцно тримали його.

          Ватага гоблінів вперто перла крізь довгий, витесаний у скелі коридор. По боках, височіли грубо зроблені колони з різними кривими візерунками. Склепінчаста стеля нагадувала піднебіння крокодила і хлопцеві здавалося, що їх проковтнула велика рептилія, тому тепер вони намагаються вибратися з її черева.

          У масивних скобах палахкотіли довгі смолоскипи. Їхнє тремтяче світло відкидало на стіни довгі, химерні тіні. Вони дещо спотворювали масивні горгульї, які витріщалися на гурт перехожих зі своїх постаментів поміж колон.

          Попереду юрмиська брів неповороткий Р’ґонг, його слизька потилиця виблискувала рясними каплями поту. Анатоль скривився, він уявив собі, як від цієї поторочі пахне. Він уже облишив свої спроби звільнитися силою, і тепер думав, як вибратися з цієї халепи. Ліза все ще не здавалася, вона з усієї сили лупила кулаками по вузлуватій спині. Але марно. Кицю міцно зв’язали й замотали мордочку, залишивши тільки отвір для носа.

          Щойно зачинилася брама Р’ґонг наказав обшукати дітей, і забрав знайдені подарунки містера Кю. Він обережно ніс їх у своїй грубій долоні. Гевал відверто остерігався цих крихітних предметів, тому дуже часто глипав на них.

          Нарешті безкінечний коридор закінчився. Тепер вони піднімалися численними дерев’яними драбинками, що складалися з різних за розміром балок та дошок зв’язаних між собою грубими канатами. Уся конструкція натужно скрипіла та хиталася, але, здавалося, це аж ніяк не тривожило гоблінів.

          Сходи впиралися в довгий, кам’яний карниз, який, наче хребет змії, вигинався понад глибоченним урвищем. Анатоль витягнув шию щоби краще роздивитися, що там внизу, але дно так і не побачив. Ліза притихла, вона боязко поглядала на гострі каміння вздовж краю карниза й не ворушилася.

          Нарешті вони знову увійшли в печеру, яка мала коридор схожий до попереднього. Такий ж довгий, і темний. Анатоль щосили старався, але його мозок відмовлявся видавати щось справді гідне. Хлопчак відчував, як його поймає відчай і страх. Він дуже хотів щоби Кю був тут, той точно б уже щось вигадав, а без нього все видавалося безнадійним.

          Тим часом їх вивели у велику залу. Під стелею висіли різні підвісні мости і сходинки. Стіни були випуклими, так, наче вони знаходилися в середині грушки, якій відтяли вершечок. По центру стояв вирізаний із каменю трон. А те, що сиділо на ньому було потворним і гидким. На голові воно носило якусь подобу короні з кісток і кори дерева. У м’язистій, вузлуватій руці, чудисько тримало кістяку, що правила йому за скіпетр. Уся валка підійшла до трону. Гобліни стали на одно коліно, міцна рука схопила Анатоля за комір і пригнула долі.

          — Схили коліно перед неймовірним Гураком, — зашипіло на вухо хлопцеві одне з чудовиськ.

          Гурак завовтузився в кріслі. Його обрюзгле черевце загрозливо перекотилося під чудернацькими обладунками.

          — Дорогий Р’ґонгу, радий тебе знову тут бачити, — голос цього царька нагадував булькотюче болото. — Що ти для мене найшов цього разу?

          Р’ґонг підвівся й підійшов до самого підніжжя трону. Схилився та поклав на килимок у ногах Гурака амулети дітей. Товстий правитель натужно крекнув, чмихнув нахиляючись у перед, щоби розгледіти за своїм об’ємним черевом дари підлеглого. Йому довелося однією рукою трохи підтягти складки шкіри, тож тепер він зміг роздивитися подарунки.

          Раптом потворний король голосно верескнув і задер свої брудні ноги до ніжок трону, подалі від того, що приніс Р’ґонг.

          — Д-древня магія, стара, первісна, — верещав він, через що скидався на потворного хряка, ніж на вождя. — Їхня магія, тих бридких, наглих потвор!

          Анатоль відчував збентеження. Про що цей покруч балакав? Чия магія?

          — Ви про ельфів? — стримано спитав Р’ґонг.

          — Не-е назива-а-а-а-а-а-а-ай їх! Бридко, бридко, бридко, — Гурак верещав і лупив кісткою по бильцю. Ним оволоділа шалена істерика. Вождь бився в кріслі, трусився від гніву. Зрештою він трішки заспокоївся. Обережно, щоби не торкнутися амулетів, управитель розставив ноги в боки.

          — Хто посмів принести це поріддя в мої обителі?

          — Ось ці троє, — Р’ґонг ткнув своїм пальчиськом у бік дітей.

          Гурак поволі підвів свою булькату голову, його витрішкуваті, сльозливі очі наповнилися гнівом і злобою. Лапа з кістлявим скіпетром загрозливо гупнула об камінь.

          — Хто ви такі? — він голосно втягнув повітря. — Чую запах магії, бридких чарів білих потвор. Нащо ви таскаєте із собою то все. Чому ви бродите моїми володіннями? Чи, може, вам руки повиривати?

          — У нас своя мета, — відповів Анатоль. Він чимдуж намагався виглядати хоробрим, хоча далеко таким себе не відчував.

          — А можеш ти мене просвітлити, дитино людей? — зашипів Гурак.

          — З якого такого дива, — гаркнула Ліза. — Ти нас сюди приволік, як скот якийсь, погрожуєш. А тепер хочеш щоби ми були чесні?