Розділ Одинадцятий. Роу зберігає таємницю

Амелі все ще була в трансі.

          Віктор Роу тривожився, холод скував його серце. Чаклун переживав за Кю. Він знав, що старий надзвичайно сильний і хитрий, але все ж його не покидало дивне передчуття.

          Недобре передчуття.

          Долоні чоловіка спітніли, і він стиснув кулаки.

          Зала суду була повна людей. Верховні ще не зібралися, тому повсюди лунало монотонне бубоніння, через що Віктору здавалося, ніби він у колосальному вулику. Мозок мага чіплявся єдиної нормальної версії, яка мала пояснити відсутність Амелі. І в цьому йому мав допомогти Варгар. Громило виконав свою обіцянку й зустрівся з Роу перед судом. Маг усе йому розповів.

          — Моя репутація й без того постраждала, — скривився гігант, коли вислухав усе прохання. — Тепер ти ще й цим мене хочеш навантажити?

          Роу терпеливо видихнув.

          — Ніхто перевіряти не буде, — сам Віктор щиро в це вірив. — Вистачить твого слова.

          Велет підозріло прищурився.

          — Я не певен.

          — Ой та перестань, ми мусимо це зробити. В іншому випадку може бути гірше.

          Варгар узяв велетенське перо пожував його кінчик і знову поклав. Здоровань явно вагався. Віктор нетерпляче повторив.

          — Ми мусимо зробити так, як я кажу, щоби не допустити застосування Чистильників. І зберегти секрет Амелі.

          Велет зітхнув. Роу подумки усміхнувся, він знав, що цей гігант дуже любив дівчину, тому й робив усю ставку на їхню з Амелі дружбу.

          — Я погоджуюся, — буркнув Варгар. — Це ради Амелі, а не через тебе.

          — Добре, нехай, мені важливо лише те, щоби ти підтвердив мої слова. То ми домовилися?

          — Так.

          Роу всім серцем сподівався на те, що велет дотримається свого слова. Від цього багато чого залежало.

          Галас раптово вщухнув. Двері зали розкрилися й у середину увійшли п’ятеро Верховних. Роу випрямився щосили намагаючись зберігати незворушність. Верховні минули його й повсідалися на свої місця. Гектор Ван роззирнувся кімнатою, його чіпкий погляд, здавалося, обмацував кожне обличчя. Довгі пальці повільно теребили поли блакитної мантії. Сотні очей прискіпливо вглядалися в прісні обличчя керівників магічного світу. Очікування сірою хмарою нависало в повітрі. Хмурі очі Лукреції Гарек втупилися в одному напрямку, і нагадували дві скляні кульки. Роу здивовано підвів брову, один із Верховних, Рікард Балтазар, щось бурмоче собі, ніби повторяє, особливо, важке домашнє завдання. Здавалося він зсунувся з глузду від напруженої ситуації, що склалася. Залою повільно погупав велет та бабахнувся в спеціально відведене, для нього, крісло.

          Раптом серце Роу йокнуло, крізь прочинені двері, слід за Варгаром, увійшов статний чоловік. Його елегантна хода та горда постава викликали захоплення. Риси обличчя, натомість, були якимись гострими й колючими. А в очах завжди відображався гнів і презирство. Довга чорна мантія закривала все тіло, роблячи його схожим із якимось привидом. Віктор добре його знав, і не любив, багато хто боявся цього чоловіка. Його здержаних, майже королівських, манер. І цього, зачесаного на зад, покритого гелем волосся. Усі знали хто він.

          — Юрій Масєв, Верховний суддя Магічного Суду Стоунхайму, — проголосив Гектор, суддя легенько схилив голову вітаючись із залом. Плавним порухом він відгорнув полу своєї мантії та сів у крісло зліва від Верховних.

          Залою пробігся схвильований шепіт, а тоді наступила тиша. Порушив її хриплий голос Рікарда Балтазара:

          — Я радий що всі зібралися, думаю пора починати. Сьогодні ми розглядаємо незвичну справу. Проблема в тому, що сталася вона декілька років тому, а саме в той час, коли над нами нависала загроза зруйнування Межі Двох Світів та Сходження Чорного Магістра. У цей час, коли точилася битва в Білих Скалах, один із нас зробив обурливу річ. Вкрав скриньку-пастку в якій був полонений Деврон Валко. А тоді сховав, можливо, тому що, його патрон загинув. Чи, усе ж таки, знав про те, що Марко живий. І спланував усе це.

          — Не драматизуй, — повільно сказала Лукреція Гарек. — Може він був під дією заклять.

          — Думаю нам потрібно спитати в нього самого, — промовив Гектор.

          — Я думав, що ми з цього й почнемо, — пролунав залою тихий голос. Віктор глянув у бік Верховного судді. Той дивився кудись у зал і провадив далі:

          — Без самого винуватця, тут можна розводитися роками. Я прийшов сюди, щоби вирішити хто, і в чому винен. Я суддя, а не нікчема-філософ. Тому не тратьте мій час, він дорогоцінний!

          Віктор презирливо скривився, він уже відчував відразу до цього пихатого чоловіка.

          — Ну що ж, введіть обвинуваченого Валентина Родена.

          Почувся скрип завіс, і двоє чарівників у зелених мантіях, провели в зал худого чоловіка, завжди акуратне, зачесане волосся тепер стирчало врізнобіч. Зелені очі наповнилися знемогою, а навколо них, залягли темні кола втоми. Роден завжди був худим, але зараз Роу здавалося, що він став, ніби прозорим, бліде обличчя аж світилося в променях сонця, яке пробивалося крізь вікна.