Розділ Десятий. Шлях на гору

Падіння тривало якусь мить.

          Та здавалося, що вічність.

          Пазуристі пальці стискали мага, намагаючись розчавити. Але Кю не здавався. Він підніс посох до верху й розвів руки в боки, а тоді різко плеснув у долоні. Патериця вибухнула потужним спалахом від якого сніговик страшно закричав, але пальці не розтиснув.

          Спалах погаснув, а падіння продовжилося. Кю глипнув на свого супротивника. Половину голови знесло вибухом, і тепер він виглядав ще потворніше. Чаклун швидко пробурмотів закляття, вхопився руками за дерев’яний палець, що його стискав. Долоні Кю, наче розжарилися дерево спалахнуло й цього разу сніговик таки розкрив пальці та випустив чаклуна.

          Кю відразу скористався свободою. Незважаючи на вільне падіння, він намалював у повітрі коло, тоді в середині зобразив якісь закарлючки схожі на руни. Сніговик спробував знову схопити надокучливого чаклуна, але Кю випередив затяту груду снігу, він різко вдарив долонею в центр кола перед ним. Наче з пащі дракона в сніговика вистрілив стовп вогню. Снігове одоробало вибухнуло в різні боки зникаючи в темряві провалля.

          Кю тепер падав абсолютно сам. Чарівник роззирнувся навколо. По боках мелькали стіни провалля. Внизу зяяла роззявлена паща темряви, десь там чигало підступне і скалисте дно.

          Раптом чаклун помітив велику печеру зліва внизу. Кю начарував вповітрі мотузку з петлею й закинув на виступ перед собою. Він пролетів повз печеру й тільки тоді мотузка натягнулася. Чарівника повело в бік та з усієї сили стукнуло об кам’янисту стіну. Кю перехопило дух, від чого він мало не випустив із рук рятівну мотузку. Перепочивши якусь мить чарівник подерся угору до печери. У середині було сухо. Кю клацнув пальцями й у повітрі спалахнув язик полум’я. Якусь мить чаклун стояв на порозі печери, а тоді рушив у глиб, вогник поплив слідом.

          Декілька годин Кю блукав звивистими тунелями, освітлюючи собі дорогу одним лише мерехтливим вогником, що плив у повітрі. Зрештою чарівник вийшов у невелику округлу залу, тут печера розгалужувалася на два боки. Кю стомлено зітхнув і всівся на один із валунів. Він помітив збоку невелику виїмку, що нагадувала чашу. Туди зі стелі скрапувала вода. Чаклун підвівся на ноги. Схилився над невеликим плесом та провів над ним долонею. Поверхнею пробігли брижі так, наче подув легкий вітерець. Раптом темне дно проясніло, здавалося, наче чорнота в середині розчинилася. Кю повільно прошепотів довге закляття й у воді з’явилося вікно. Крізь нього було видно дубовий стіл за яким сидів чоловік у червоній мантії. Збоку, у просторому, різьбленому кріслі, лежала молода, вродлива жінка. Її заплющені очі ворушилися під повіками, руки вільно лежали вздовж билець. Здавалося, наче жінка спить. Проте Кю знав, що це не так. Усе зовсім не так.

          — Вікторе, — тихо покликав Кю. Чоловік стрепенувся і глянув собі за спину. Здивований вираз його обличчя змінився на щиру усмішку, коли він побачив хто перебував по той бік порталу.

          — Кю! — радісно вигукнув він. — Нарешті, що трапилося, чому скриньку відімкнули? Як так сталося?

          По той бік Кю підняв руку й усміхнувся.

          — Спокійно, не все зразу Вікторе, як Амелі?

          Віктор Роу глянув у бік жінки, що напівлежала в кріслі.

          — Все, наче гаразд Кю, видимих змін чи якихось реакцій поки не було.

          — Це була її ідея? — спитав чаклун.

          Віктор знизав плечами.

          — Я намагався її відмовити, але ти ж знаєш Амелі. Якщо прийме рішення, то ніхто її не переконає.

          — Хтось ще знає про це?

          — Ні. Послухай Кю. Ви маєте поспішити. Довго це не триватиме. Хтось таки дізнається про вилазку Амелі.

          Кю насупився. Якщо рада магів дізнається про це, то насамперед звинуватять його в тому, що він підмовив одного з Верховних допомогти йому.

          — Тут дещо пішло не так.

          — Дещо? Кю скриньку відкрили! Це, наче відкотити камінь із печери в якій Дракон-людоїд живе.

          — Заспокійся. Оборонні чари утримують Валко в середині. Я тут також. Усе буде добре.

          — Кю, ми на волосині від біди. Рада Магів, як на голках. Ти розумієш, що вони можуть прийняти рішення відправити туди Чистильників.

          Кю закотив очі.

          — Таке міг би зробити лише король Роберт Рейн, він мав достатньо хоробрості для цього. Але не теперішня Рада з її безхребетністю.

          — Ти дванадцять років просидів ув’язненим. Звідки тобі знати про Раду.

          — Та годі тобі Вікторе, з деякими я знайомий особисто, а з половиною Верховних я був колегами, поки мене не ув’язнили. Мені знайома їхня позиція щодо всього, що зараз відбувається.

          — Послухай, Гектор відверто тебе не долюблює. Він основний прихильник ідеї з Чистильниками.

          — Нехай, його не підтримають, щось дізналися про того, хто викрав скриньку?

          — Так. Браян, як ти й хотів, сходив до хранителя Варгара. Вияснилося, що в день, коли велет поспішав тобі на допомогу, у Сховище вдерлися і викрали скриньку.