Розділ Девятий. Скелясті Сходи

Спочатку Анатоль подумав, що вони зменшилися.

          Та потім до нього дійшло, що збільшилася прихожа. І змінилася. Вона нагадувала гору. Точніше це мало вигляд так, наче замість сходів виросла гігантська скеля, у якій прорубали дорогу, ні, швидше звивисту, криву стежку. Вона зміїлася ген поки сягав зір, і завершувалася чорною, мов дуло пушки, печерою.

          — Ну що ж, — вдивляючись у даль, кинув Кю. — Маємо піднятися на гору.

          — А-аж туди? По тих скелях? — голос Лізи затремтів.

          — Іншого шляху на гору я не бачу, — розвів руки Кю.

          — Це буде непросто.

          — Зважаючи на сніг, — нявкнула біля Анатолевої ноги Кицька. — Таки, так.

          І, справді, йшов сніг. Дрібні сніжинки густо засипали землю та валуни вздовж стежки. Здавалося він сиплеться просто зі стелі, яка білим квадратом нависала в горі. Знизу вона видавалася Анатолеві не більшою, ніж поштова марка. Навіть зараз, він дивувався, як сильно змінився простір їхнього дому під дією чарів.

          Гірський хребет тягнувся вздовж лівої стіни й опирався на збільшену в тисячу раз тумбочку. Полички, на яких колись стояли вазони, перетворилися на скелясті карнизи з густими лісовими хащами.

          — От тобі й на, — роздратовано буркнула Ліза. — Якраз нам снігу бракувало.

          Кю щось пробурмотів у бороду, у його руці з’явилися два грубі дорожні плащі з капюшоном. Чаклун подав їх дітям. Ліза натягнула плащ і закуталася в нього. Наступним закляттям він начарував довгі вовняні шарфи та власноручно одягнув їх на дітей.

          — Тепер ми готові вирушати.

          Всі четверо рушили стежкою обминаючи валуни та гостре каміння. Ніби за командою посилися сніг та налетів рвучкий вітер. Анатоль натягнув шарф по самі очі, правою рукою він притримував капюшон щоби його не здуло вітром. Першим із їхнього гурту йшов Кю, за ним плентався Анатоль, а Кицька й Ліза замикали шеренгу.

          Вітер посилився, йти ставало все важче й важче. Ліза двічі підсковзнулася та мало не впала.

          — Я більше не можу, — зрештою заскиглила вона. — Треба, хоч трішки перепочити.

          — Гаразд, — погодився Кю. Він зробив рукою жест, наче малював у повітрі вісімку. З негучним «хлоп», з повітря виник невеличкий намет, який відразу сам розклався в повітрі та приземлився в сніг. Почувся дзвінкий звук «тиньк», і в землю вп’ялися кілки, які міцно закріпили намет до землі. Чаклун заліз всередину першим. Діти стояли біля входу ніяково тупцяючи на місці. Кю вистромив голову і здивовано глянув на дітей.

          — А ви чого стоїте, заходьте, тут місця на всіх хватить.

          Дітей двічі просити не довелося, вони заскочили в намет, слідом за ними забігла Киця. Увійшовши в середину Анатоль зупинився на порозі та роззявив від здивування рот. Поряд стояла Ліза і її очі були схожі на дві одногривневі монети. Лише Кицька спокійнісінько вмостилася на пуфику та обгорнулася хвостом.

          В середині намет нагадував затишну кімнату. У дальньому кутку потріскував вогнем круглий цегляний камін, над вогнем висів чайник. Ліворуч стояв великий диван із двома пуфиками, на одному з яких примостилася Киця. Праворуч стояла шафа та декілька тумбочок. На підлозі лежав товстий ворсистий килим на якому стояв журнальний столик із прозорим, скляним верхом. Зі стелі, кидаючи яскраве світло, звисала люстра. Кю перетнув намет і всівся у величезне м’яке крісло, що стояло одразу за диваном.

          — Присідайте, — запросив він махнувши рукою в бік дивану. — Зараз закипить вода на чай. Плащі повісьте он у шафу.

          Діти роздягнулися, повісили в шафу свої плащі та розмістилися на комфортному, широкому дивані.

          — Ото намет! — не стримав емоцій Анатоль.

          — Жити можна, — видихнула Ліза.

          Кю щиро посміхнувся, він повів рукою в ліво, легенько змахнув. Перстень блимнув блідо-рожевим і на столику виник широкий таріль, повний різноманітних тістечок, пряників, кренделиків та цукерок.

          — Пригощайтесь.

          Дивлячись на ласощі Анатоль раптом відчув, що проголодався, тому вхопив один із рогаликів та заходився його уминати, проте не розрахував кількість відкушеного, поперхнувся та зайшовся кашлем. Кю підвівся, легенько постукав його по спині. Ліза несхвально подивилася на брата, акуратно взяла пряник, відламала двома пальцями крихітний кусочок та відправила до рота. Анатоль відкашлявшись проковтнув та знову відкусив рогалика. Кю ще раз махнув рукою, двері однієї із тумбочок розчинилися, звідти вилетіли три чашки та розмістилися навколо тареля зі смаколиками. Тут же в каміні засвистів чайник сигналізуючи про те, що вода в ньому закипіла. Чаклун поворушив самими пальцями, знову стукнули двері шафки, з неї плавно підлетіла до столу невеличка бляшана коробочка, з неї в чашки насипався чай. Поруч у повітрі висів чайник та відразу заливав туди кип’яток.

          — Крутезно, — заявив Анатоль.

          — Та ну, проста магія, — махну рукою Кю. — Таке кожен із чаклунів може, навіть початківець.

          Ліза взяла чашку зробила невеликий ковток і відразу скривилась.