Розділ Пятий. У Сховищі

Молодий хлопець виник нізвідки.

          Посеред дикої місцини Альп. Декілька секунд він розглядався, а тоді побрів вгору. Вітер шарпав поли його мантії, і хлопчина щільно кутався в обшитий хутром комір.

          Молодик вибрався на невеликий виступ, підняв голову щось уважно розглядаючи. За мить він розвернувся спиною до скель і витягнув догори руку. З його пальців стрельнув зелений промінь, пролетів вгору та розсипався кольоровим феєрверком. Тієї ж миті щось сталося зі скелею. Каміння й частина гори почали рухатися. Вони перестрибували один через одного, провалюватися в середину, змінювали форму. Здавалося, що якісь гігантські, невидимі руки складають кубик Рубика. Великі глиби з кряхтінням пересовувалися формуючи колосальний арковий вхід, у середині якого виднілися товсті, оббиті залізом дубові двері. До них вели грубо витесані сходи. Сама ж скала перетворилася на високу вежу з кам’яним драконом на вершині. Крила звіра піднімалися в небо, а хвіст обмотував вежу колом до самого низу.

          Юнак ще щільніше закутався в мантію, і побрів сходами до дверей. Тепер, з близька, вони здавалися ще більшими. Хлопець ледь дотягнувся до масивної бронзової ручки. Гулко клацнув замок, рипнули завіси повільно відкриваючи вхід. Із середини війнуло грибком та запахом запліснявілих книжок. Хлопець увійшов у середину й зачинив двері. Раптом повітря навколо нього завібрувало. Юнак відчув, наче опинився у вакуумі. За мить усе припинилося. Це спрацювали закляття ідентифікації. Якщо б він був ворогом, то йому б було дуже не солодко. Але він не був.

          Хлопець перетнув розлогий зал і спинився перед дерев’яним столом. На ньому стосами лежали папери. З ліва стояла велика, схожа на бочку, чорнильниця, у ній було запхане таке ж громіздке перо.

          Юнак голосно кахикнув, а тоді покликав:

          — Варгаре, ти тут? Це Браян! Мене прислав Віктор Роу, я маю спитати тебе дещо про зниклу скриньку.

          Голос хлопця луною прокотився залою й розсипався вздовж громіздких і, здавалось, безкінечних стелажів.

          Запала гулка та напружена тиша.

          Браян мить постояв, а тоді розкрив рот щоби знову покликати. Раптом у глибині стелажів почувся тріск, а тоді луною розкотився звук важких кроків. За мить, в одному з проходів, появилася велика голова. За нею вигулькнула масивна, схожа на вузлувату крону дерева, рука, а тоді і все тіло гіганта. Варгар легенько нахилився щоби розгледіти прибульця. Білява чуприна впала на його спітніле чоло і велет дмухнувши здув її назад, а Браян подумав що так дмухнувши Варгар запросто б зніс якусь одноповерхову халупку.

          Гігант потупав до столу, важко всівся на крісло, яке загрозливо хруснуло під його вагою.

          — Чого б це Роу самому не прийти? А присилати пуцьвірінка типу тебе? — гугняво спитав велет.

          — Мені двадцять шість, я здав екзамени Четвертого Рангу на відмінно. Тому мені довіряють!

          Варгар презирливо пирхнув, від чого два стоси паперів загрозливо нахилилися в бік хлопця. Браян, про всяк випадок, відступив на декілька кроків убік.

          — Скринька яку… кхе-кхе… — гігант скривився. — Вкрали. Була дуже важлива, щоби про неї балакати з дітьми типу тебе, — великі, як тарелі очі звузились. Їхній тьмяно-сірий блиск став холодним і настороженим.

          — Варгаре, я не маю наміру стояти тут та вислуховувати твою примітивну недовіру. Ти захисник дивних артефактів, що тут зберігаються, це твоя робота підозрювати всіх. Але зараз, мені потрібно знати все, що стосується крадіжки. Це наказ Роу, тож ти, як і я, маємо його виконувати.

          Велет нахилився в низ і тицьнув у Браяна товстим, як стовбур дерева, пальцем.

          — Це лише твої слова, — буркнув Варгар. — Мені ніяких наказів не надходило. Тому не вимахуйся тут! Я не збираюся потурати примхам першого ліпшого жовторотика, що сюди забреде.

          Браян зітхнув. Лівою рукою він заліз у кишеню мантії. Дістав звідти невелику, темно-фіолетову кулю. Щоби покласти її на стіл велета, Браяну довелося легенько підстрибнути. Куля стукнулась об дерев’яну поверхню й покотилася до гіганта. Варгар спинив її на пів дорозі одним пальцем, порівняно з яким, вона здавалася горошиною.

          — Думаю тобі не треба розказувати що це таке, — сказав Браян єхидно усміхаючись.

          — Куля Око Сокола, артефакт який дозволяє спілкуватися на відстані, — велет забрав палець, провів долонею над поверхнею кулі. Відразу нею пробігли брижі, а тоді фіолетова плівка розкрилась, наче повіка. У середині сфера була блідо жовтою з червонуватими прожилками. І коли Варгар нахилився над нею, то вона загорілася яскравим сяйвом та вистрелила стовпом світла. У сяйві з’явилася постать Віктора Роу.

          — Привіт Варгаре, — привітався маг. Варгар кивнув у відповідь і нахмурився.

          — Для чого ти прислав сюди хлопця? — спитав він.

          — Це прохання Кю. Він тепер вільний. Рада Магів вирішила, що лише він один здатний вернути шкатулку.

          — Овва, Рада, навіть, вміє думати логічно? — іронічно сказав велет.

          — Не блазнюй Варгаре, — невдоволено сказав Роу. — Зараз Теренс намагається вернути все на свої місця. Але нам треба знати хто був викрадачем.