Розділ перший. Срібляста павутина.

Це була саме та ніч. Ніч, коли відчуваєш, наче щось має трапитися. Навіть зірки в небі видавалися яскравішими й магічними. Вітру не було, і навколо залягли неймовірна тиша та спокій. Усе наче чекало на щось неминуче.

         Проте не зовсім.

         Значна частина жителів маленького містечка міцно спала. Зрештою, кожен із них натомився протягом робочого дня, тому зараз приймав заслужений відпочинок. Тож ніхто не виглядав у вікно і не помітив самотнього чоловіка, який спішив уздовж вулиці. Дивакуватий одяг цього пана міг вкинути в шок навіть найзвичайнісінького перехожого, і, напевне, саме тому він вибрав цю дивну ніч, щоб не привертати уваги.

         Тоді, коли сон заволодів усім містом.

         Чоловік на хвильку зупинився, обмацуючи поглядом низку особняків уздовж вулиці. Щось прошепотів у свою кошлату бороду і знову повільно по-брів вулицею. Раптом за спиною прибульця гучно тріснуло. Чоловік миттєво розвернувся, клацнув пальцями, у його долоні з’явилася вогняна куля. Він уже заніс руку, щоби кинути її у ворога, але вчасно спинився.

         — Браян? Що ти тут робиш?

         Хлопець усміхнувся й розвів руками:

         — Я пішов за вами.

         — Як ти зміг мене відшукати, я добре маскував себе! — змахнувши рукою, він погасив вогонь.

         — Не знаю, просто запустив магічний пошуковик, — тихо сказав юнак.

         — Ти щось не договорюєш, Браяне, — похмуро кинув бородач.

         — Та ні, що ви.

         — Ці діти мають бути захищені, — у голосі чоловіка почулися загрозливі нотки. — Рада Магів не зробила нічого, щоби запобігти їхній трагедії, усе, до чого вони додумалися, — віддати немовлят у сиротинець простих людей, щоби діти від народження не відчували зв’язку з магічними світами. Це маячня, тому що вони вже цьому світові належать. Ми повинні відгородити їх саме магією. Повність заблокувати зв'язок.

         — І що ви вдієте?

         — Те, про що говорив, — вдамся до магії.

         — Меморія Латет?

         — Саме так. Це закляття буде блокувати їхній зв’язок із нашим світом, допоки я його не зніму.

         — Або поки не загинете самі.

         — Сподіваємося, що скоро цього не станеться.

         — Ви думаєте, Меморія Латет, зможе відгородити від того, що рано чи пізно їх знайде?

         — Так. Королі мертві, Браяне. Довга і кровопролитна війна нашого світу завершена. Два королівства на шляху примирення. Тож нехай так і залишається. Правильно?

         — Так. Містере Кю? — Браян ніяково ворухнув плечима. — Ви справді вірите в мир? У те, що Стоунхайм і Остмаунт завершать цей довгий конфлікт?

         — Усі ми в це віримо, Браяне. Прийде час — і спокій запанує в цьому світі. Два королі Магічних світів, засліплені гнівом і жадібністю, пали в останній битві три дні тому, тож час забути про ворожість.

         — А ці діти? Кажуть, у них схована сила, яку хотіли ці королі.

         — Так, вони не звичайні діти, Браяне. Тобі краще не знати, що в них за сила, нікому краще не знати.

         — Хто ще знає про цих дітей?

         — Рада Магів.

         — Вони брат і сестра?

         — Так, — містер Кю задумано оглядав особняк, до якого вони підійшли. Це був старий, порослий плющем і мохом дім. Ліворуч височіла невелика вежа з довгим шпилем. Праворуч виднілася півкругла кімната, що тулилася до невеликих, пощерблених сходів. Колись це був багатий панський дім, але час стер із нього велич. Якби не сім’я Лаврентієвих, які придбали його та навели в ньому порядок, то він розвалився б повністю. Саме сюди, у це невелике містечко на заході країни, яку звичайні люди звуть Україна, прибули двоє немовлят. Таємно від усієї Ради, яка вирішила віддати дітей у людський притулок, Кю викрав їх та підкинув на поріг цього дому вранці, а зараз прийшов, щоби захистити. Вони не мають знати про магію, тут, із людьми, вони виростуть простими. Єдине, що не входило в план Кю, так це юнак-маг, який невідомо як зміг знайти його.

         — Рада Магів буде шаленіти.

         — Нехай. Але це дасть нам шанс на мир.

         — Ви впевнені, Теренсе?

         — Так, тут, за сотні тисяч кілометрів від домівки з блоком, що я його поставлю, вони ніколи не знатимуть про те, що в них є.

         Браян підійшов до самої загорожі й глянув угору. Його брови нахмурилися. Очі уважно щось вивчали.

         — Думаєте тут ці діти будуть у безпеці? — раптом випалив він. — Тут їм місце? — Браян скрушно зітхнув обернувшись чаклуна.

         — Так, — прошепотів Кю. — І немає іншого виходу, — буркнув він.

         Якусь довгу мить двоє стояли в тиші нічної вулички, розглядаючи старий особняк. Здавалося, наче в цій тиші, повисла якась немислима сила. Вона ніби блукала понад їхніми головами, що пульсувала і клубочилася серед лимонних плям ліхтарів.