Домашні улюбленці

— Ось, мої маленькі, їжте. Пушку, посунься, дай поїсти Боні. Луно, Бастет, давайте сюди, — з легкою усмішкою та піднятим настроєм я ходила по квартирі й гукала усіх своїх домашніх улюбленців на сніданок. А їх у мене проживало чимало… Глянувши вбік, я помітила Бориса з Максом, які вилизували свою шерсть після сніданку, лежачи на дивані. Двоє моїх найстарших котів, можна сказати старожилів, яким було вже по п’ятнадцять років. У той час на підвіконні ніжилися під променями літнього сонця дві поціновувачки відпочинку: ‘Кіра і Софа. 'Все, як завжди. Це добре’. Підійшла до вікна. Погода стояла пречудова. 
— Що скажеш, Кіро, ти не проти, якщо я заодно трохи погуляю в парку?
— Няв.
Я погладила її за вушком, а вона замуркотіла у відповідь. 
— Ну що ж, якщо ти не проти, піду збиратися. Заодно пенсію заберу і чогось прикуплю. Вам у першу чергу, — додала я, посміхаючись. 'Наведу тут лад пізніше'. Вже йдучи до виходу, я глянула на одну з фотографій у рамці. Повільно підійшла до неї та взяла до рук. Очі змокріли.
— Того дня... — я витерла сльозу, що скотилася по обличчю. — Ти приніс їх із притулку до нас. Сказав, що колись я точно їх полюблю... Як же довго я на тебе за це сердилася... 
Поцілувавши фотографію, лагідно глянула в бік Бориса з Максом. Приємні спогади викликали відчуття приємної ностальгії. Глянула на фото ще раз...
— Настане час, і ми знову будемо разом. Я розповім тобі стільки цікавого. А поки що наглядай за нами зверху, добре?

Вийшовши на вулицю, я одразу відчула контраст. Після декількох днів злив тепер на вулиці стояла тотальна спека. Ні хмаринки на небі. Неквапливо прогулюючись серед тіней дерев, що дарували приємний затишок із легким відчуттям прохолоди, я завітала до запланованих місць, після чого присіла в парку на лаві. Спів пташок та шелест листя дарували дивовижне відчуття комфорту. Погляд перевівся на пакет, у якому зверху лежав чек із магазину. Пригадала, як зросли ціни на все за останній рік, і свою пенсію… 'Якщо так триватиме й далі, то…'  Мотнула головою, відкинувши погані думки, й ще раз глянула на небо: 'Все буде добре, я завжди знайду вихід!'. ‘Так! Пора йти'.

Завітавши до свого зоомагазину, я стикнулася з новою проблемою. З невідомої причини корму, який їли мої котики вже декілька років, не було в наявності. Весь інший коштував удвічі дорожче. Я спробувала зайти в інші магазини, але стикнулася з тією ж проблемою. Тож я поки вирішила відкласти це питання на потім. Спочатку занесу хоча б пакунки. Наближаючись до під'їзду, помітила, як щось потрапило в поле мого зору. Я опустила погляд униз і побачила маленького пухнастого котика, який прямував до мене. Я присіла.
— Хто тут у нас такий гарнюня? Ти загубився?
 'Ніколи не бачила такого забарвлення. Просто містика якась…'.
Природа наділила це кошеня всього двома кольорами, але розділила їх просто неймовірним чином – рівно одна його половина вертикально була забарвлена в темний, як сама ніч, колір, тоді як інша — у повністю білий. Очі також мали різний колір, створюючи відчуття чогось дуже знайомого…
— Я тільки-но усвідомила: ти так схожий на китайський символ інь-ян. Ніби його змальовували прямо з тебе… Звідки ж ти взявся? Чорно-біле кошеня продовжувало мовчки дивитися на літню жінку оцінювальним поглядом.  'Можливо, випав звідкись. Такий маленький, це має бути недалеко'. Я дала йому кілька смаколиків, спеціально для маленьких кошенят. Добре, що завжди мала їх із собою на всяк випадок. Спробувала взяти його на руки. Він заліз сам і став мурчати. Я усміхнулася.
— Спробуймо пошукати твоїх господарів.
Обійшла свій дім та декілька інших, питала людей на вулиці, але ніхто про нього не знав… Не хотілося залишати його на вулиці, тож вирішила поки прихистити у себе. Вдома зроблю оголошення, а завтра ще раз попитаю.

— А ось і ми. Гей, народ, у нас тут тимчасово новенький. Дивіться тільки, не лякайте його.
Я опустила кошеня на підлогу, яке стало мовчки роздивлятися квартиру. В цей момент до нас вибігли Луна з Бастет.  Ледь обнюхавши його, вони попрямували назад до кімнати. Ця реакція мене трохи здивувала. Пам'ятаю, як довго зазвичай всі придивлялися до новеньких: шипіли, спостерігали, а тут... Більше ніхто не вибіг нас зустрічати, видно, спали. О цій годині я зазвичай полюбляла читати книжки, і на них це діяло як снодійне. ‘Усміхнулася.’ Я пройшла на кухню, щоб розкласти все по місцях. Чорно-білий котик продовжував ходити за мною та мовчки спостерігати.
— Слухай, — присіла я навпроти нього. — Ти не будеш проти, якщо я дам тобі тимчасове ім’я? На жаль, я поки не знаю, як тебе назвали господарі, тож я подумала, тобі дуже личить Інь-Ян. Що скажеш?
Він підійшов і потерся об мою руку, злегка помуркотівши.
— Схоже, тобі сподобалося. Я дуже рада.
Діставши блокнот, вирішила звірити витрати з прибутками. Тепер з Інь-Яном потрібно ще трохи збільшити витрати на цей місяць. ‘Можливо, варто почати брати більше замовлень на в’язані іграшки…’ Стукіт у двері відірвав мене від роздумів. 
— Хто там?
— Поліно, це я, Тамара, відчиниш?
— А... Зараз секунду…
— Ну привіт. Чула, ти кошеня знову підібрала. Це вже яке, двадцяте?
— Та ні, ти що, — іронічно посміялася я, пригадавши, як на початку думала, що після Бориса з Максом нікого нового в мене не з’явиться… — Він у мене тимчасово, поки господар не знайдеться.
— Знаю, знаю я твоє «тимчасово»... Мені мож не розказувати. О, я то чого прийшла. Коротше, склад якийсь закривають з усіляким кормом і розпродають задешево. Тут я-то і згадала тебе. «Моє обличчя просвітліло».
— І що, хороший корм там? 
— Корм як корм. Нерентабельно було, от і закриваються та розпродають усе. 
— Господи, ти не уявляєш, як ти вчасно з’явилася з цією новиною.
— А то. Ну диви, не забувай, хто тобі підказав, хе-хе.
— Не забуду, ти мій рятівник. А це де?
— Ось бери, я записала номера. І давай не зволікай, поки все не розібрали. Ну все, я пішла, бувай.
— Дякую, Тамаро. Гарного тобі дня, — промовила я вслід сусідці, яка пошкандибала до своєї квартири.
Я одразу ж вхопила телефон і набрала за вказаним номером.
— Алло, слухаю вас.
— Вітаю, я з приводу корму для котів. Чула про розпродаж. Хотіла б дізнатися про ціну і що то за корм взагалі?
— Ох, так. Доброго дня. Усе правильно. Вам для котів. Секунду... Такс... Ще є в наявності, але розбирають доволі швидко. Щодо ціни, не переживайте, всього 50 грн за кілограм.
— Так дешево… З ним точно все добре?
— Запевняю, цей корм дуже високої якості! До розпродажу коштував 400 грн/кг. На жаль, бізнес не пішов угору, тож хоч зробимо добру справу.
— Гаразд. Це дуже мило з вашого боку. Тоді я хотіла б придбати 40 кг. Чи буде у вас стільки?
— Стривайте хвилинку… Так, буде. Вам на коли?
— Та я сьогодні готова прийняти, якщо можливо.
— Супер, диктуйте адресу. Доставлення, звичайно, безплатне. Наш кур’єр занесе вам і поставить, куди скажете.
— Чудово…
Надавши дані, я поклала слухавку, пустившись у танок. Тепер, коли можна було не хвилюватися за наступні місяці, мене злегка попустило. Вирішила прибрати квартиру, щоб згаяти час в очікуванні.
«Дзвінок у домофон».
— Алло, доброго дня. Це доставка.
Кур’єр швидко піднявся та заніс на кухню декілька мішків із кормом. Але як тільки він поїхав від мене, мій настрій на мить погіршився. ‘А що як їм не сподобається…’ Я зачерпнула і порозсипала по їхніх мисках. Гукати когось було зайве. Вони одразу всі прибігли, почувши знайомі звуки. Трохи понюхавши, вони стали жадібно їсти. ‘Фух... Слава Богу’.
— Інь-Ян, тобі ще зарано їсти такий. Але не хвилюйся, в мене вже є для тебе не менш смачний. 
‘Тепер можна і відпочити’. До кінця дня я займалася в’язанням і читанням книжки. Врешті-решт так і заснула в теплих обіймах, під приємне муркотіння, до якого тепер доєдналося ще одне.