Домашні улюбленці

— Ось, мої маленькі, їжте. Пушку, посунься, дай поїсти Боні. Луно, Бастет, давайте сюди, — з легкою усмішкою та піднятим настроєм я ходила по квартирі й гукала усіх своїх домашніх улюбленців на сніданок. А їх у мене проживало чимало. Глянувши вбік, я помітила Бориса з Максом, які вилизували свою шерсть після сніданку, лежачи на дивані. Двоє моїх найстарших котів, можна сказати старожилів, яким було вже по п’ятнадцять років. У той час на підвіконні ніжилися під променями літнього сонця дві поціновувачки відпочинку: Кіра із Софою. Підійшла до вікна. Погода стояла пречудова.
— Що скажеш, Кіро, ти не проти, якщо я заодно трохи погуляю в парку?
— Няв.
Я погладила її за вушком, почувши муркотіння у відповідь.
— Тоді піду збиратися. Заберу пенсію і чогось прикуплю, вам у першу чергу, — додала я, посміхаючись. Вже йдучи до виходу, я глянула на одну з фотографій у рамці. Повільно підійшла до неї та взяла до рук. Очі змокріли.
— Того дня... — я витерла сльозу, що скотилася по обличчю. — Ти приніс їх із притулку до нас. Сказав, що колись я точно їх полюблю... Як же довго я на тебе за це сердилася.
Поцілувавши фотографію, глянула в бік Бориса з Максом. 
— Настане час, і ми знову будемо разом. Я розповім тобі стільки цікавого. А поки що наглядай за нами зверху, добре?
Вийшовши на вулицю, я одразу відчула контраст. Після декількох днів злив тепер на вулиці стояла тотальна спека. Ні хмаринки на небі. Прогулюючись серед тіней дерев, що дарували приємний затишок із легким відчуттям прохолоди, я завітала до запланованих місць, після чого присіла в парку на лаві. Навколо співали пташки та шелестіло листя. Усміхнувшись, я вдихнула свіже повітря, а потім перевела погляд на торбинку. Зверху у ній виднівся чек із магазину. Пригадала, як зросли ціни на все за останній рік, і свою пенсію. Якщо так триватиме й далі, то… Мотнула головою, відкинувши погані думки, й ще раз глянула на небо. Все буде добре, я завжди знайду вихід!
Завітавши до свого зоомагазину, я стикнулася з новою проблемою. З невідомої причини корму, який їли мої котики вже декілька років, не було в наявності. Весь інший коштував удвічі дорожче. Я спробувала зайти в інші магазини, але стикнулася з тією ж проблемою. Тож я поки вирішила відкласти це питання на потім. Спочатку занесу хоча б пакунки. Наближаючись до під'їзду, помітила, як щось потрапило в поле мого зору. Я опустила погляд униз і побачила маленького пухнастого котика, який прямував до мене. Я присіла.
— Хто тут у нас такий гарнюня? Ти загубився? — я просто зачарувалася ним.
Природа наділила це кошеня всього двома кольорами, але розділила їх просто неймовірним чином – рівно одна його половина вертикально була забарвлена в темний, як сама ніч, колір, тоді як інша — у повністю білий. Очі також мали різний колір, створюючи відчуття чогось дуже знайомого…
— Я тільки-но усвідомила: ти так схожий на китайський символ інь-ян. Ніби його змальовували прямо з тебе. Звідки ж ти взявся? 
Чорно-біле кошеня продовжувало мовчки дивитися на мене оцінювальним поглядом. Я дала йому кілька смаколиків, спеціально для маленьких кошенят. Добре, що завжди мала їх із собою на всяк випадок. Спробувала взяти його на руки. Він заліз сам і став мурчати. Я усміхнулася.
— Спробуймо пошукати твоїх господарів.
Обійшла свій дім та декілька інших, питала людей на вулиці, але ніхто про нього не знав. Я не могла кинути його на вулиці, тож вирішила поки прихистити у себе. Вдома зроблю оголошення, а завтра ще раз попитаю.
— А ось і ми. Гей, народ, у нас тут тимчасово новенький. Дивіться тільки, не лякайте його.
Я опустила кошеня на підлогу, яке стало мовчки роздивлятися квартиру. В цей момент до нас вибігли Луна з Бастет. Ледь обнюхавши його, вони попрямували назад до кімнати. Ця реакція мене трохи здивувала. Пам'ятаю, як довго зазвичай усі придивлялися до новеньких: шипіли, спостерігали, а тут... Більше ніхто не вибіг нас зустрічати, видно, спали. О цій годині я зазвичай полюбляла читати книжки, і на них це діяло як снодійне. Усміхнулася. Я пройшла на кухню, щоб розкласти все по місцях. Чорно-білий котик продовжував ходити за мною та мовчки спостерігати.
— Слухай, — присіла я навпроти нього. — Ти не будеш проти, якщо я дам тобі тимчасове ім’я? На жаль, я поки не знаю, як тебе назвали господарі, тож я подумала, тобі дуже личить Інь-Ян. Що скажеш?
Він підійшов і потерся об мою руку, злегка помуркотівши.
— Схоже, тобі сподобалося. Я дуже рада.
Почула стукіт у двері.
— Хто там? — запитала я, підійшовши до них.
— Поліно, це я, Тамара, відчиниш?
— А... Зараз секунду…
— Ну привіт. Чула, ти кошеня знову підібрала. Це вже яке, двадцяте?
— Та ні, ти що, — іронічно посміялася я, пригадавши, як на початку думала, що після Бориса з Максом нікого нового в мене не з’явиться…
— Він у мене тимчасово, поки господар не знайдеться.
— Знаю, знаю я твоє «тимчасово»... Мені мож не розказувати. О, я то чого прийшла. Коротше, склад якийсь закривають з усіляким кормом і розпродають задешево. Тут я-то і згадала тебе.
Моє обличчя просвітліло.
— І що, хороший корм?
— Корм як корм. Невигідно, схоже, було, от і закриваються та розпродають усе.
— Господи, ти не уявляєш, як ти вчасно.
— А то. Ну диви, не забувай, хто тобі підказав, хе-хе.
— Не забуду, ти мій рятівник. А де це?
— Ось бери, я записала номера. І давай не зволікай, поки все не розібрали. Ну все, я пішла, бувай.
— Дякую, Тамаро. Гарного тобі дня, — промовила я вслід сусідці, яка пошкандибала до своєї квартири.
Я одразу ж вхопила телефон і набрала за вказаним номером.
— Алло, слухаю вас.
— Вітаю, я з приводу корму для котів. Чула про розпродаж. Хотіла б дізнатися про ціну і що то за корм взагалі?
— Ох, так. Доброго дня. Усе правильно. Вам для котів. Секунду... Так, ще є в наявності, але розбирають доволі швидко. Щодо ціни, не переживайте, всього 50 грн за кілограм.
— Так дешево… З ним точно все добре?
— Запевняю, цей корм дуже високої якості! До розпродажу коштував 400 грн/кг. На жаль, бізнес не пішов угору, тож хоч зробимо добру справу.
— Гаразд. Це дуже мило з вашого боку. Тоді я хотіла б придбати 40 кг. Чи буде у вас стільки?
— Стривайте хвилинку… Так, буде. Вам на коли?
— Та я сьогодні готова прийняти, якщо можливо.
— Супер, диктуйте адресу. Доставлення, звичайно, безплатне. Наш кур’єр занесе вам і поставить, куди скажете.
— Чудово.
Надавши дані, я поклала слухавку, пустившись у танок. Тепер, коли можна було не хвилюватися за наступні місяці, мене злегка попустило. Вирішила прибрати квартиру, щоб згаяти час в очікуванні.
«Дзвінок у домофон».
— Алло, доброго дня. Це доставка.
Кур’єр швидко піднявся та заніс на кухню декілька мішків із кормом. Але як тільки він поїхав від мене, мій настрій на мить погіршився. Я постояла хвильку біля корму, ніби збираючись із думками, а потім зачерпнула його і порозсипала по їхніх мисках. Гукати когось було зайве. Вони одразу всі прибігли, почувши знайомі звуки. Трохи понюхавши, вони стали жадібно їсти. Полегшено видихнула.
— Інь-Ян, тобі ще зарано їсти такий. Але не хвилюйся, в мене вже є для тебе не менш смачний..
До кінця дня я займалася в’язанням іграшок на замовлення і читанням книжки, а опісля заснула під приємне муркотіння, до якого тепер доєдналося ще одне.
***
Кілька місяців промайнули в мить ока. Господарів Інь-Яна так і не вдалося знайти, тож він став повноцінним членом нашої родини. Ріс він неймовірно швидко. У свої декілька місяців був як дорослий кіт. Шкода, що інші чомусь сторонилися його постійно. А він увесь час проводив тільки біля мене. 
В якийсь момент куплений до цього корм майже закінчився, і я вирішила придбати ще. Проте, завітавши до безлічі магазинів, я так і не змогла його ніде знайти. Ніхто ніколи не чув про цю марку і той магазин. Номер також не працював. «Абонент поза зоною досяжності» — єдине, що я чула у відповідь. Врешті-решт я вирішила придбати вже знайомий корм. Повернувшись додому, як завжди, розклала пакунки та насипала улюбленцям поїсти. Коти, штовхаючи один одного, стрімголов влетіли на кухню. Я ж пішла зайнятися в’язанням, але, не встигши присісти, почула шипіння і звуки боротьби. Повернулася назад і вперше побачила розкидані миски та розсипаний корм. Борис і Макс невдоволено ходили навколо, щось винюхуючи. Решта також озиралася по сторонах.
— Що трапилося? Навіщо ви все порозкидали?
Вони проігнорували мене й пішли геть із кухні. Залишився тільки Інь-Ян. Він спокійно доїдав свій корм, як і завжди. Я підійшла і зібрала розсипане назад у мисочки, щось обмірковуючи про себе. Лягаючи спати, на жаль, тільки чорно-білий котик вирішив скласти мені компанію цього разу.
Наступного дня я помітила, що ніхто з улюбленців так і не доторкнувся до корму. Я і подумати не могла, що вони взагалі нічого не з’їдять… Вирішила поки дати трохи курячого філе. Від такого жоден кіт би не відмовився. Я погукала їх ще раз. Неквапливо вони стали сходитися на кухню. Макс обнюхав філе першим й одразу ж вдарив лапою по мисці. Філе розлетілося навсібіч.
— Максе, та що з тобою…
Макс із гнівним шипінням розвернувся і пішов назад. Решта пішли за ним. Я ніколи не бачила такої реакції ні від нього, ні від інших…
— Хрум-хрум.
Перевела погляд вліво. Інь-Ян.
— Ну, хоч ти їси, але з іншими що робити…
Пройшла в кімнату. Помітила, як решта ходили колами та начебто місця собі не знаходили. Їхня шерсть стояла дибки, а зіниці були розширені. Мене злякала їхня поведінка. Думаю, їх краще не тривожити наразі. Я пригадала, що неподалік працювала ветеринарна клініка. Боячись за їхнє здоров’я, вирішила не зволікати. Одягнулася й одразу ж подалася туди.
Через п’ятнадцять хвилин я була на місці. Мене швидко прийняли й пояснили, що потрібно принести котиків на огляд, щоб дізнатися про їхній стан. Ветеринар пояснив: «Причина могла бути в неперевіреній і неліцензованій марці корму. Неякісні компоненти могли містити: алергени, шкідливі речовини, стимулятори». Почувши це, я шоковано прикрила рот рукою. Вони попросили завтра якомога швидше принести котиків для проведення аналізів, на що я і погодилася. Попрощавшись, вийшла на вулицю та сіла на лавку. Мені стало зле. Я пригадала одне прислів’я, похитавши головою, при цьому: «Безкоштовний сир, буває тільки в мишоловці». Декілька годин я так просиділа у своїх думках, намагаючись заспокоїтися, аж поки не помітила, що настали сутінки, і рушила додому.
Зустрів мене своїм мовчазним поглядом і ледь чутним муркотінням Інь-Ян, і більше нікого. Зайшла на кухню. На мить заклякла. Губи стиснулися з легким тремтінням. Повільно, переривчасто видихнула й пішла в кімнату. Їсти не хотілося, як і читати. Солонуватий присмак на губах змусив мене дістати хустинку. Потім пішла до кімнати, де присіла у своє крісло-гойдалку, в якому ми так полюбляли відпочивати разом. Незабаром Інь-Ян застрибнув і влігся на колінах, почавши муркотіти. Я усміхнулася, почавши гладити його й непомітно поринувши в сон.
Прокинулася я вже вночі, проте не з власної волі. Гучне шипіння і невдоволені голоси котів оточували мене з усіх боків. Я підвелася, щоб увімкнути світло, бо нічого не могла розгледіти через темряву. І тут же впала назад у крісло. Не просто впала — мене штовхнули в груди, і сильно. Губи затремтіли. Я захотіла щось промовити, але з рота донісся лише переривчастий стогін. Не встигла я оговтатися, як хтось із них вкусив мене за литку і пальці руки. Біль, мов струм, пронісся по всьому тілу. Сіпнулася, але зуби міцно вчепилися в ногу. Стукнула рукою вниз. Це допомогло, але чого очікувати далі? Шипіння ставало гучнішим… Очі потроху почали звикати до пітьми, проте розібрати можна було лише силуети та відблиски очей, що зрідка з’являлися в різних частинах кімнати. Шипіння. Сичання. Стрибок і ще один. Нові відмітини стали з’являтися на руці… плечі… гомілці. Коти ставали дедалі агресивнішими, постійно нападаючи по черзі й відстрибуючи назад… Хтось із них стрибнув на коліна, почавши муркотіти. Я придивилася. «Луна». Піднесла руку, щоб торкнутися її, але вона одразу ж схопила поранений палець, потягнувши на себе. Я не витримала і відкинула її. Треба діяти. Негайно. Встала ще раз. Цього разу адреналін дав мені більше сил. Я побігла до виходу. Коти одразу ж продовжили напади з різних боків. Безліч нових відмітин швидко почали з’являтися на тілі, поки я прямувала до вхідних дверей. Я спробувала відчинити замки, але руки майже не піднімалися — коти повисли на них. Я намагалася відкинути їх, але інші застрибували далі. Дехто з них стрибнув мені на спину, вчепившись кігтями, потім ще один, і вже за мить я лежала на підлозі, відчувши новий шквал атак, що почали відривати частини плоті. Біль був нестерпним, але він підганяв мене діяти рішучіше. Я перевернулася і побачила відчинені двері туалету, поповзла туди, відкидаючи котів від себе на шляху. На мить вони припинили атаки, почавши пережовувати те, що встигли відхопити, і вилизувати з підлоги кров. Це дало мені трохи часу. Я заповзла і зачинила двері. Майже… Щось заважало. О ні! Тільки не це. Лапки, їхні лапки. Вони намагалися продертися всередину за будь-яку ціну… Я почула, як інші також почали протискатися всередину. Крізь біль та сльози я смикнула на себе двері. Хрускіт кісток викликав крики болю у котів, і ті відстрибнули одразу ж. Двері вдалося зачинити на замок, але легше від цього не стало. Я плакала так, як ніколи до того. Кров тонкими цівками лилася з багатьох частин тіла. Безліч подряпин пекли, але не це викликало найбільший біль… Час від часу вони стрибали у двері, дряпали їх та шипіли в мій бік. Невідомо, як довго це тривало, бо, можливо, через шок або втрату крові, але я заснула на місці...
Прокинувшись, на мить забула, що роблю на підлозі туалету. Але коли спробувала піднятися, різкий біль одразу ж повернув спогади. Кров уже не йшла з рани. Я прислухалася. За дверима нікого не було. Напевно, заснули. Спробувала піднятися ще раз. Хоч і через сильний біль, але мені вдалося. У голові паморочилося, все тіло тряслося. Я довго збиралася з думками, прислухалася, аж поки не наважилася вийти назовні. Посунула засувку й повільно відчинила двері. Вони не скрипнули — пощастило. Світло на мить засліпило мене. Я здивовано кліпнула кілька разів, протерши очі. Проте не дозволила собі витрачати на це багато часу. Крок за кроком, шкутильгаючи, ледь переставляючи ноги, я рушила в напрямку вхідних дверей. Перший замок. Другий. Ланцюжок. Глянула навкруги. Нікого. Відчинила двері і пішла… І вже наступної миті одна з ніг зрадницьки посковзнулася прямо перед порогом. Я не змогла втримати рівновагу і полетіла вперед, у бік ліфта. Нова хвиля болю прокотилася по мені. Зі стопи витікала кров із наново відкритої рани, а нога була неприродно вивернута. Зловісне виття і рокіт почали підійматися з моєї квартири.
— Допоможіть! Хто‑небудь! Прошу!
Я кликала на допомогу щосили, аж поки не відчула стискання щелеп на ногах. Вони хотіли закінчити справу будь‑що… Не маючи змоги більше кричати, я тільки й могла — стогнати, повільно втрачаючи свідомість…
***
Де я? Я повільно відкрила очі та спробувала глянути навкруги. Все біле… Руки були перебинтовані. Торкнулася обличчя. Те ж саме.
— Нарешті ви прокинулися. Ми так хвилювалися! Мене звати Марія, ви зараз у шпиталі. Я зараз покличу лікаря.
Молода жінка хутко вибігла з палати й за мить привела чоловіка в білому халаті, з яким був ще один, але в іншій формі.
— Поліно Іванівно, слава Богу. Ви дві доби не приходили до тями. Мене звати Григорій, я ваш лікар. Ви пережили немислиме. Благо, сусіди поспіли вчасно.
— Що… що, з моїми… — горло було пересушене, слова ледь давалися мені.
— Ось, візьміть, попийте, будь ласка. Щодо ваших вихованців: коли вас рятували, то були змушені агресивно відбиватися від котів. Усі очевидці заявили, що в житті не бачили такого сказу. Тільки один з них не мав цих симптомів… Той кіт захищав вас до самого кінця. Зараз він перебуває у ветеринарній клініці на операції. Але з ним усе буде добре… Схоже, у нього не лише зовнішній вигляд незвичний, а й генетика теж. Симптомів сказу він не має.
— Інь‑Ян…
— Розумію, це просто слова, але мені справді дуже прикро. І щодо Інь‑Яна я буду вас постійно тримати в курсі. Хоча б це я вам обіцяю, — він ніжно поклав свою руку на мою. Помітила, як його очі стали ледь червоними.
Лікар перевів погляд на чоловіка у формі, а потім назад на мене.
— Я дуже хочу, щоб ви швидше повернулися до відпочинку, і якщо ви не захочете продовжувати розмову зараз, просто скажіть. Цей поліцейський веде вашу справу і вже де‑яке дізнався про вашу ситуацію. Чи готові ви…?
— Так! Я хочу дізнатися, що сталося насправді.
Лікар кивнув і жестом запросив поліцейського підійти.
— Поліно Іванівно, я старший лейтенант Тимофій Молницький. Бачу, вам не до прелюдій. Скажу прямо — ви не перша жертва схожих обставин, і корінь проблеми не у ваших тваринах, а в кормі, який вони споживали останні місяці.
Важко ковтнула, автоматично стиснувши руки в кулаки.
— Скажіть, будь ласка, де ви придбали його?
— Мені… мені сказала сусідка. Магазин закривався. Розпродаж. — Кожне слово давалося важко, як ніколи.
— Я зрозумів, — він потер перенісся, видихнувши. — На жаль, такі випадки траплялися і до вас. Ніякої фірми, зазначеної вами, насправді ніколи не існувало. А той корм був, — він запнувся на мить, спочатку глянувши на лікаря та медсестру, — рештками людей, спресованими у вигляді корму!
Я стиснула ковдру ще сильніше. Тремтіння почало посилюватися.
— Медсестро, підготуйте, будь ласка, діазепам.
Поліцейський, витримавши довгу паузу, продовжив:
— Всі тварини, що вживали його хоча б раз, усі без винятків — скаженіли. Мета цієї організації досі невід…
Я недовірливо похитувала головою, не маючи бажання продовжувати слухати це. Наразі мене хвилювало лише одне.
— Скажіть, лікарю… — глянувши йому в очі, я наважилася запитати те, чого насправді боялася почути. — У них це мине? Ви дасте пігулки і все пройде… Адже так? Так? Моє життя без них не має сенсу. Вони — моє життя! Чому ви мовчите???
Лікар довго на мене дивився, ніби підбираючи правильні слова, які мав би сказати, але врешті-решт відвів погляд униз. Розвернувшись, він із поліцейським покинув палату зі словами:
— Одужуйте, вам потрібен відпочинок…