Домашні улюбленці

    — Ось, мої маленькі, їжте. Пушку, посунься, дай поїсти Боні. Луно, Бастет, давайте сюди, — з легкою усмішкою та піднятим настроєм я ходила по квартирі й гукала усіх своїх домашніх улюбленців на сніданок. А їх у мене проживало чимало… Глянувши вбік, я помітила Бориса з Максом, які вилизували свою шерсть після сніданку, лежачи на дивані. Двоє моїх найстарших котів, можна сказати старожилів, яким було вже по п’ятнадцять років. У той час на підвіконні ніжилися під променями літнього сонця дві поціновувачки відпочинку: Кіра із Софою. Підійшла до вікна. Погода стояла пречудова. 
    — Що скажеш, Кіро, ти не проти, якщо я заодно трохи погуляю в парку?
    — Няв.
    Я погладила її за вушком, почувши муркотіння у відповідь. 
    — Тоді, піду збиратися. Заберу пенсію і чогось прикуплю, вам у першу чергу, — додала я, посміхаючись. "А тут лад пізніше наведу". Вже йдучи до виходу, я глянула на одну з фотографій у рамці. Повільно підійшла до неї та взяла до рук. Очі змокріли.
    — Того дня... — я витерла сльозу, що скотилася по обличчю. — Ти приніс їх із притулку до нас. Сказав, що колись я точно їх полюблю... Як же довго я на тебе за це сердилася... 
    Поцілувавши фотографію, лагідно глянула в бік Бориса з Максом. Приємні спогади викликали відчуття приємної ностальгії. Глянула на фото ще раз...
    — Настане час, і ми знову будемо разом. Я розповім тобі стільки цікавого. А поки що наглядай за нами зверху, добре?
***
    Вийшовши на вулицю, я одразу відчула контраст. Після декількох днів злив тепер на вулиці стояла тотальна спека. Ні хмаринки на небі. Неквапливо прогулюючись серед тіней дерев, що дарували приємний затишок із легким відчуттям прохолоди, я завітала до запланованих місць, після чого присіла в парку на лаві. Спів пташок та шелест листя дарували дивовижне відчуття комфорту. Погляд перевівся на пакет, у якому зверху лежав чек із магазину. Пригадала, як зросли ціни на все за останній рік, і свою пенсію. "Якщо так триватиме й далі, то…" Мотнула головою, відкинувши погані думки, й ще раз глянула на небо: 'Все буде добре, я завжди знайду вихід!'. "Так! Пора йти".
    Завітавши до свого зоомагазину, я стикнулася з новою проблемою. З невідомої причини корму, який їли мої котики вже декілька років, не було в наявності. Весь інший коштував удвічі дорожче. Я спробувала зайти в інші магазини, але стикнулася з тією ж проблемою. Тож я поки вирішила відкласти це питання на потім. Спочатку занесу хоча б пакунки. Наближаючись до під'їзду, помітила, як щось потрапило в поле мого зору. Я опустила погляд униз і побачила маленького пухнастого котика, який прямував до мене. Я присіла.
    — Хто тут у нас такий гарнюня? Ти загубився?
    "Яке забарвлення, просто містика якась". Природа наділила це кошеня всього двома кольорами, але розділила їх просто неймовірним чином – рівно одна його половина вертикально була забарвлена в темний, як сама ніч, колір, тоді як інша — у повністю білий. Очі також мали різний колір, створюючи відчуття чогось дуже знайомого…
    — Я тільки-но усвідомила: ти так схожий на китайський символ інь-ян. Ніби його змальовували прямо з тебе. Звідки ж ти взявся? Чорно-біле кошеня продовжувало мовчки дивитися на літню жінку оцінювальним поглядом. Я дала йому кілька смаколиків, спеціально для маленьких кошенят. Добре, що завжди мала їх із собою на всяк випадок. Спробувала взяти його на руки. Він заліз сам і став мурчати. Я усміхнулася.
    — Спробуймо пошукати твоїх господарів.
    Обійшла свій дім та декілька інших, питала людей на вулиці, але ніхто про нього не знав. Я не могла кинути його на вулиці, тож вирішила поки прихистити у себе. Вдома зроблю оголошення, а завтра ще раз попитаю.
***
    — А ось і ми. Гей, народ, у нас тут тимчасово новенький. Дивіться тільки, не лякайте його.
Я опустила кошеня на підлогу, яке стало мовчки роздивлятися квартиру. В цей момент до нас вибігли Луна з Бастет.  Ледь обнюхавши його, вони попрямували назад до кімнати. Ця реакція мене трохи здивувала. Пам'ятаю, як довго зазвичай всі придивлялися до новеньких: шипіли, спостерігали, а тут... Більше ніхто не вибіг нас зустрічати, видно, спали. О цій годині я зазвичай полюбляла читати книжки, і на них це діяло як снодійне. «Усміхнулася».  Я пройшла на кухню, щоб розкласти все по місцях. Чорно-білий котик продовжував ходити за мною та мовчки спостерігати.
    — Слухай, — присіла я навпроти нього. — Ти не будеш проти, якщо я дам тобі тимчасове ім’я? На жаль, я поки не знаю, як тебе назвали господарі, тож я подумала, тобі дуже личить Інь-Ян. Що скажеш?
Він підійшов і потерся об мою руку, злегка помуркотівши.
    — Схоже, тобі сподобалося. Я дуже рада.
    Діставши блокнот, вирішила звірити витрати з прибутками. Тепер з Інь-Яном потрібно ще трохи збільшити витрати на цей місяць. "Можливо, варто почати брати більше замовлень на в’язані іграшки…" Стукіт у двері відірвав мене від роздумів. 
    — Хто там?
    — Поліно, це я, Тамара, відчиниш?
    — А... Зараз секунду…
    — Ну привіт. Чула, ти кошеня знову підібрала. Це вже яке, двадцяте?
    — Та ні, ти що, — іронічно посміялася я, пригадавши, як на початку думала, що після Бориса з Максом нікого нового в мене не з’явиться… 
    — Він у мене тимчасово, поки господар не знайдеться.
    — Знаю, знаю я твоє «тимчасово»... Мені мож не розказувати. О, я то чого прийшла. Коротше, склад якийсь закривають з усіляким кормом і розпродають задешево. Тут я-то і згадала тебе. «Моє обличчя просвітліло».
    — І що, хороший корм? 
    — Корм як корм. Нерентабельно було, от і закриваються та розпродають усе. 
    — Господи, ти не уявляєш, як ти вчасно.
    — А то. Ну диви, не забувай, хто тобі підказав, хе-хе.
    — Не забуду, ти мій рятівник. А де це?
    — Ось бери, я записала номера. І давай не зволікай, поки все не розібрали. Ну все, я пішла, бувай.
    — Дякую, Тамаро. Гарного тобі дня, — промовила я вслід сусідці, яка пошкандибала до своєї квартири.
    Я одразу ж вхопила телефон і набрала за вказаним номером.
    — Алло, слухаю вас.
    — Вітаю, я з приводу корму для котів. Чула про розпродаж. Хотіла б дізнатися про ціну і що то за корм взагалі?
    — Ох, так. Доброго дня. Усе правильно. Вам для котів. Секунду... Так,  ще є в наявності, але розбирають доволі швидко. Щодо ціни, не переживайте, всього 50 грн за кілограм.
    — Так дешево… З ним точно все добре?
    — Запевняю, цей корм дуже високої якості! До розпродажу коштував 400 грн/кг. На жаль, бізнес не пішов угору, тож хоч зробимо добру справу.
    — Гаразд. Це дуже мило з вашого боку. Тоді я хотіла б придбати 40 кг. Чи буде у вас стільки?
    — Стривайте хвилинку… Так, буде. Вам на коли?
    — Та я сьогодні готова прийняти, якщо можливо.
    — Супер, диктуйте адресу. Доставлення, звичайно, безплатне. Наш кур’єр занесе вам і поставить, куди скажете.
    — Чудово.
    Надавши дані, я поклала слухавку, пустившись у танок. Тепер, коли можна було не хвилюватися за наступні місяці, мене злегка попустило. Вирішила прибрати квартиру, щоб згаяти час в очікуванні.
***
    «Дзвінок у домофон».
    — Алло, доброго дня. Це доставка.
    Кур’єр швидко піднявся та заніс на кухню декілька мішків із кормом. Але як тільки він поїхав від мене, мій настрій на мить погіршився. "А якщо їм не сподобається?" Я зачерпнула і порозсипала по їхніх мисках. Гукати когось було зайве. Вони одразу всі прибігли, почувши знайомі звуки. Трохи понюхавши, вони стали жадібно їсти. "Фух... Слава Богу".
    — Інь-Ян, тобі ще зарано їсти такий. Але не хвилюйся, в мене вже є для тебе не менш смачний. 
"Можна і відпочити". До кінця дня я займалася в’язанням і читанням книжки. Врешті-решт так і заснула в теплих обіймах, під приємне муркотіння, до якого тепер доєдналося ще одне.
Кілька місяців промайнули в мить ока. Господарів Інь-Яна так і не вдалося знайти, тож він став повноцінним членом нашої родини. Ріс він неймовірно швидко. У свої декілька місяців був майже як дорослий кіт… "Точно містика".  Шкода, що інші чомусь сторонилися його постійно. А він увесь час проводив тільки біля мене… На жаль, я й не помітила, як швидко майже закінчилися всі 40 кг корму. Я дуеж сподівалася, що його можна буде придбати десь.
*** 
    Завітавши до магазинів, я зрозуміла, як помилялася. Ніхто ніколи не чув про цю марку і про той магазин. Той номер також не працював. «Абонент поза зоною досяжності» — єдине, що я чула у відповідь. Я вирішила придбати вже знайомий корм. Повернувшись додому, як завжди, розклала пакунки та насипала улюбленцям поїсти. Коти, штовхаючи один одного, стрімголов влетіли на кухню. Я ж пішла зайнятися в’язанням, але, не встигши присісти, почула шипіння і звуки боротьби. Повернулася назад і вперше побачила розкидані миски та розсипаний корм. Борис і Макс невдоволено ходили навколо, щось винюхуючи. Решта також озиралася по сторонах.
    — Що трапилося? Навіщо ви все порозкидали?
    Вони проігнорували мене й пішли геть із кухні. Залишився тільки Інь-Ян. Він спокійно доїдав свій корм, як і завжди. Я підійшла і зібрала розсипане назад у мисочки. "Напевне, не такий смачний, як той… Ну нічого, просто відвикли". Лягаючи спати цього разу, тільки Інь-Ян вирішив скласти мені компанію.
    Наступного дня я помітила, що ніхто з котів так і не доторкнувся до корму. Я і подумати не могла, що вони взагалі нічого не з’їдять… Вирішила поки дати трохи курячого філе. Від такого жоден кіт би не відмовився. Я погукала їх ще раз. Неквапливо вони стали сходитися на кухню. Макс обнюхав філе першим й одразу ж вдарив лапою по мисці. Філе розлетілося по кухні… 
    — Максе, та що з тобою…
    Макс із гнівним шипінням розвернувся і пішов назад. Решта пішли за ним. Я ніколи не бачила такої реакції ні від нього, ні від інших…
    — «Хрум-хрум».
    Перевела погляд вліво. Інь-Янь. 
    — Ну, хоч ти їси, але з іншими що робити…
    Пройшла в кімнату. Помітила, як решта ходили колами та начебто місця собі не знаходили. Їхня шерсть стояла дибки, а зіниці були розширені. Мене злякала їхня поведінка. Думаю, їх краще не тривожити наразі.  Я пригадала, що неподалік, працювала ветеринарна клініка. Боячись за їхнє здоров’я,  вирішила не зволікати. Одягнулася й одразу ж подалася туди.
***
    Через п’ятнадцять хвилин я була на місці. Мене швидко прийняли й пояснили, що потрібно принести котиків на огляд, щоб дізнатися про їхній стан. Ветеринар пояснив: «що схоже, причина могла бути в неперевіреній і неліцензованій марці корму. Неякісні компоненти могли містити: алергени, шкідливі речовини, стимулятори». "Господи, що ж я наробила?!"  На жаль, у них сьогодні був короткий день. Вони попросили завтра якомога швидше принести котиків для проведення аналізів, на що я погодилася. Попрощавшись, вийшла на вулицю та сіла на лавку. Мені стало зле, треба було відпочити. Видно, правду кажуть: "Безплатний сир - тільки в мишоловці". Не просто так вони зачиняли магазин. Декілька годин я так просиділа у своїх думках, намагаючись заспокоїтися, аж поки не помітила настання сутінок, рушивши додому. "Сподіваюся, вони все ж поїли". 
***
    Зустрів мене своїм мовчазним поглядом і ледь чутним муркотінням Інь-Ян, і більше нікого. Зайшла на кухню. На мить заклякла. Губи стиснулися з легким тремтінням. Повільно, переривчасто видихнула й пішла в кімнату. Їсти не хотілося, як і читати. Я винуватила себе в тому, що зробила, проте розуміла – час назад не повернеш. "Завтра все налагодиться, стане як раніше…" Солонуватий присмак на губах змусив мене дістати хустинку. Я присіла у своє крісло-гойдалку, де ми так полюбляли відпочивати разом. До мене застрибнув Інь-Ян і влігся на колінах, почавши муркотіти. Я усміхнулася, почавши гладити його, непомітно поринувши в сон.
    Прокинулася я вже вночі, але не з власної волі. Мене розбудило гучне шипіння і невдоволені голоси котів з усіх боків. Встала, щоб увімкнути світло, бо нічого не бачила через суцільну темряву. І тут же впала назад на крісло. Не просто впала - мене штовхнули, і сильно. "Що коїться, чому вони так поводяться?" Пульс пришвидшився разом із відчуттям тривоги й страху. Не встигла я оговтатися, як хтось із них вкусив мене за литку і пальці руки. Біль, мов струмом, пронісся по всьому тілу. Смикнулася. Але зуби міцно вчепилися в ногу. Стукнула рукою вниз. Це допомогло, але чого очікувати далі? Шипіння ставало гучнішим… Очі потроху стали звикати до пітьми, проте розібрати можна було тільки силуети та відблиски очей, що зрідка з’являлися в різних частинах кімнати... Шипіння. Сичання. Стрибок і ще один. Нові відмітини стали з’являтися на руці... плечі... гомілці. Коти ставали все більш агресивними, постійно нападаючи по черзі й відстрибуючи назад… Хтось із них стрибнув на коліна, почавши муркотіти. Я придивилася... «Луна».  Піднесла руку, щоб торкнутися її, але вона одразу ж схопила пораненого пальця і почала тягнути на себе. Я не витримала і відкинула її від себе. Треба діяти. Негайно. Встала ще раз. Цього разу адреналін дав мені більше сил. Я побігла до виходу. Коти одразу ж продовжили напади з різних боків. Безліч нових відмітин швидко почали з’являтися на тілі, поки я прямувала до вхідних дверей. І тут згадала, що зачиняю їх на всі замки. Не зможу відчинити... Руки майже не підіймалися, коти повисли на них. Я відкидала їх, але інші застрибували далі...
"Куди ж? Туалет!". Дехто одразу стрибнув мені на спину, вчепившись кігтями й поваливши на підлогу. Я відчула новий шквал атак, що відривали від мене частини плоті. Металевий запах заполонив коридор. Біль був нестерпним, але він підганяв мене діяти рішучіше. Я поповзла до туалету, відкидаючи їх від себе на шляху. Вони на мить зупинилися, почавши прожовувати те, що встигли відхопити, і вилизувати з підлоги кров. Це дало мені трохи часу. Я заповзла і зачинила двері. Майже… Щось заважало... Це лапки, їхні лапки… Вони намагалися продертися всередину за будь-яку ціну… Я почула, як інші також почали протискатися всередину. "Пробачте… пробачте мені". Крізь біль та сльози я смикнула на себе двері. Хрускіт кісток викликав крики болю у котів, і ті відстрибнули одразу ж. Двері вдалося зачинити на замок, але легше від цього не стало. Я плакала так, як ніколи до того. Кров тонкими цівками лилася з багатьох частин тіла. Безліч подряпин пекли, але не це викликало найбільший біль… Час від часу вони стрибали у двері, дряпали їх та шипіли в мій бік. Невідомо, як довго це тривало, бо я, можливо, через шок або втрату крові, заснула на місці...
***
    Прокинувшись, на мить забула, що роблю на підлозі туалету. Але коли спробувала піднятися, різкий біль одразу ж повернув спогади. Кров уже не йшла з ран. Я прислухалася. За дверима нікого не було. Напевно, заснули. Спробувала піднятися ще раз. Хоч і через сильний біль, але це вдалося. В голові паморочилося, все тіло тряслося. "Хоч би дійти".  Я довго збиралася з думками, прислухалася, аж поки не наважилася. "Зараз".
    Посунула засувку і повільно відчинила двері. Вони не скрипнули, пощастило. Світло на мить засліпило мене. "Невже?!"  Видається, я проспала аж до самого світанку. Тепер хоча б було все видно. Крок за кроком, шкутильгаючи, ледь переставляючи ноги, я рушила в напрямку вхідних дверей. Перший замок.  Другий. Ланцюжок. Глянула навкруги. Нікого. Відчинила двері і пішла… 
    Одна з ніг посковзнулася назад прямо перед порогом, але я вже не могла втримати рівновагу, полетівши вперед, у бік ліфта.
    — Аааааагх…
    Нова хвиля болю прокотилася по мені. Зі стопи витікала кров із наново відкритої рани, а нога була неприродно вивернута. Зловісне виття і рокіт почали підійматися з моєї квартири.
    — Допоможіть хто-небудь! Будь ласка!
     Я кликати на допомогу щосили, аж поки не відчула стискання щелеп на ногах. Вони хотіли закінчити справу будь-що… Не маючи змоги більше кричати, я тільки й могла що стогнати, повільно втрачаючи свідомість…
***
    "Де я?"
    Я повільно відкрила очі та спробувала глянути навкруги. Все біле… Руки були перебинтовані. Торкнулася обличчя. Те ж саме.
    — Нарешті ви прокинулися. Ми так хвилювалися! Мене звати Марія, ви зараз в шпиталі. Я зараз покличу лікаря.
Молода жінка хутко вибігла з палати й за мить привела чоловіка в білому халаті, з яким був ще один, але в іншій формі…
    — Поліно Іванівно, слава Богу. Ви дві доби не приходили до тями. Мене звати Григорій, я ваш лікар. Ви пережили немислиме. Благо, сусіди поспіли вчасно.
    — Що… що, з моїми… — горло було пересушене, слова ледь давалися мені.
    — Ось, візьміть, попийте, будь ласка. Щодо ваших вихованців: коли вас рятували, то були змушені агресивно відбиватися від котів. Усі очевидці заявили, що в житті не бачили такого сказу. Тільки один з них не мав цих симптомів… Той кіт захищав вас до самого кінця. Зараз він перебуває у ветеринарній клініці на операції. Але з ним усе буде добре… Схоже, у нього не тільки зовнішній вигляд незвичний, а й генетика також. Симптомів сказу він не має.
    — Інь-Ян — сльози потоком стали литися з мене…
    — Розумію, це просто слова, але мені справді дуже прикро. Я зроблю все можливе, щоб ви одужали. І з приводу Інь-Яна я буду вас постійно тримати в курсі. Хоча б це я обіцяю вам, – він ніжно поклав свою руку на мою. Помітила, як його очі стали ледь червоними.
    Лікар перевів погляд на чоловіка у формі, а потім назад на мене.
    — Я дуже хочу, щоб ви швидше повернулися до відпочинку, і якщо ви не захочете продовжувати бесіду зараз, тільки скажіть. Цей поліціянт веде вашу справу і вже дещо дізнався про вашу ситуацію. Чи готові ви...
    — Так!  Я хочу дізнатися, що сталося насправді.
    Лікар кивнув і жестом запросив поліцейського підійти.
    — Поліно Іванівно, я старший лейтенант Тимофій Молницький. Бачу, вам не до прелюдій. Скажу прямо — ви не перша жертва схожих обставин, і корінь проблеми не у ваших тваринах, а в кормі, який вони споживали останні місяці.
    Важко ковтнула, автоматично стиснувши руки в кулаки."Корм... Якби ж я тільки раніше… якби".
    — Скажіть, будь ласка, де ви придбали його?
    — Мені... мені сказала сусідка. Магазин закривався. Розпродаж. — Кожне слово давалося важко як ніколи.
    — Та ж сама схема. Схожі ситуації були не тільки у вашому випадку. На жаль, вони траплялися вже не раз у різних містах. Ніякої фірми, зазначеної вами, насправді ніколи не існувало. А той корм був, — він запнувся на мить, спочатку глянувши на лікаря та медсестру, — рештками людей, спресованих у вигляді гранул чи крокетів, з додаванням підсилювачів смаку!
    Холодний піт виступив по всьому тілу... Тремтіння почало посилюватися. Дихати стало важче.
    — Медсестро, підготуйте, будь ласка, діазепам.
    Поліцейський, витримавши довгу паузу, продовжив:
    — Всі тварини, що вживали його, з часом починали скаженіти, відмовляючись від будь-якого іншого корму. Мов наркотик, він викликав у них страшну ломку. І рано чи пізно закінчувалося все однаково. Вони з’їдали своїх господарів, якщо ніхто не встигав втрутитися. Пережити ці події, на жаль, вдалося далеко не всім. Мета цієї організації досі залишається для нас таємницею…
    Як же важко було це чути. Занадто важко… "Як можна так вчинити?" Проте, було дещо, що хвилювало мене навіть більше за це…
    — Скажіть… — глянувши лікарю в очі, я наважилася запитати те, на що бояла почути відповідь. — У них же це мине? Прокапаються, пігулки поприймають і все пройде… Адже так? Моє життя без них не має сенсу… Вони — моє життя!  Чому ви мовчите??? 
    Лікар дивився на мене. Він розкрив рота, ніби намагаючись щось сказати, але потім стулив його, важко ковтнувши й відвівши погляд униз.
    — Поправляйтеся, вам потрібен відпочинок...