Казка

Чужі думки можуть боляче жалити.

Інколи ми починаємо їх відтворювати, не намагаючись перевірити. І лише люди, 
які мають власну думку, здатні змінити цей світ на краще.

У маленькому, загубленому серед лісів селі жила старенька бабуся, яку звали Домала. Вона мешкала в кривенькій хатинці на околиці, у якій завжди пахло сушеними травами та свіжоспеченим хлібом. 

Обличчя старенької вкривали сотні зморшок, але її втомлені очі завжди м’яко світилися. Вона була худою та згорбленою, її одяг — досить поношеним, тому діти, щойно побачивши її на вулиці, ховалися за маминими спідницями.

— Відьма! — шепотіли одні.

— Вона розмовляє з тваринами! — вторили їм інші.

У тому ж селі проживала маленька дівчинка, яку звали Зоряна. Ця красуня з блакитними очима нікого не залишала байдужим і, як магніт, притягувала до себе погляди.

Зоряна була веселою й допитливою. Особливо їй подобався ліс, куди вона намагалася потрапити за першої нагоди. Однак її мама постійно казала їй:

— Зоряно, не йди одна до лісу, бо загубишся або Домала забере тебе. Знатимеш, як не слухатись мене.

— А хто така Домала та навіщо вона забирає дітей? — допитувалася дівчинка.

Запитання зазвичай повисало в повітрі, бо насправді дорослі самі не розуміли, чому погрожували дітям Домалою.

Матері так і не вдалося настрашити Зоряну. Одного разу, коли батьки пішли працювати, дівчинка схопила кошик, тихенько вислизнула з двору та побігла в ліс по ягоди.

Спочатку Зоряна була неймовірно щасливою: пташки співали, сонечко грало на листях, а землю вкривало багато різнокольорових квітів, на яких порхали метелики. Вона безмежно раділа побаченому. 

Однак потроху ліс ставав густішим, квітів меншало. У якийсь момент Зоряна зрозуміла, що загубилась, та почала кликати на допомогу.

— Ау!.. — гукала вона, але марно: їй ніхто не відповідав.

Стало зовсім тихо. Ліс більше не здавався казковим. Зоряна сіла на пеньок та гірко заплакала.

Раптом з-за кущів вийшла Домала. В лісі вона мала зовсім страшний вигляд.

— Не плач, дівчинко, — сказала старенька хриплим голосом.

Але Зоряна злякалась ще сильніше. Вона пам’ятала, що мати говорила погано про цю стареньку жінку.

Домала не образилася й тихесенько присіла поруч.

— Коли я була малою, я теж боялася бабусь. Вони здавалися мені дуже страшними, — сказала вона та розсміялася. — Із часом я сама стала такою. На щастя, ми старіємо тільки ззовні, а всередині залишаємось такими самими, хіба що мудрішаємо.

Вона дістала з торби коржик, що спекла вранці, й простягнула його дівчинці. 

— Як тебе звати?

— Зоряна, — тихо відповіла дівчинка, хоча її серце від страху було готове вистрибнути назовні.

— Яке гарне в тебе ім’я. Воно символізує світло, — усміхнулася старенька. — Отже, ми точно не загубимося. Ну що ж, ходімо потихеньку до села. Скоро почне темніти. Мати, мабуть, тебе вже шукає.

Зоряна з’їла духмяний коржик і потроху почала заспокоюватися. Коли старенька взяла дівчинку за руку, її пальці здалися Зоряні теплими й м’якими. 

Щойно вони вийшли на лісову стежку, як до них вибіг заєць. Він кульгав на одну лапу, тому Домала зупинилася та звернулася до Зоряни:

— Будь ласка, почекай хвилиночку. Йому потрібна наша допомога.

Домала нахилилася та оглянула косого. Його лапка була пошкоджена: бідолаху вкусив якийсь хижак. Старенька сіла на пеньок, дістала з торбинки мазь та обробила нею рану. 

— Трохи поболить, і бігати буде важко. Залізай до мене, адже для вовка ти зараз будеш легкою здобиччю, — із цими словами Домала розкрила торбу, запрошуючи зайця. Недовго думаючи він пірнув у неї.

— Тварини мене добре знають. Я тут часта гостя. Багато хто з них бував у мене вдома, адже хижаків і мисливців у лісі вистачає.

Зоряна стояла як заворожена. У селі часто казали, що Домала відьма. Але те, що побачила дівчинка, руйнувало всі уявлення про неї.

— Не бійся. Якщо хочеш, можеш його торкнутися, — звернулася до неї старенька й показала, як саме це зробити.

— Гаразд, — і дівчинка доторкнулася до зайця. 

Він виявився таким м’яким і теплим, що її переляк швидко минув. Настрій Зоряни значно покращився, і вони пішли лісом далі.

Невдовзі мандрівниці побачили велику галявину, повну брусниці.

— Ти, напевно, голодна, то, може, поїмо та наповнимо кошик, щоб пригостити рідних? — спитала Домала в дівчинки й побачила, що вона зраділа.

Брусниця була дуже смачною та просто танула в роті. Дівчинка їла її з величезним задоволенням. Вони з Домалою майже наповнили кошик ягодами, коли на галявину вийшло оленя з мамою. Зоряна затамувала подих, а Домала радісно привіталася з тваринами та погладила оленя по голові.

— Чому вони тебе не бояться? — дивувалася Зоряна.

— Я допомогла їм восени. Тварини добро пам’ятають. Люди можуть забути, а тварини — ні. Вони відчувають, кого серед нас, людей, не треба боятися, а кого — навпаки.