Глава 2. Знов ти?

Юля 

Як чудово, лежати собі на лежаку, давати тепло сонця, молочному тілу, підтягувати з трубочки полуничний коктейль, і насолоджуватися гарним виглядом.

— Сонце.  Я вчора заснув, коли ти прийшла.  Як погуляла?  — долинають голос, і я замислююся.

Вечір пройшов непогано, не рахувавши тільки того, що якийсь хлопець скейтер, збив мене.  Добре, що хоча б допоміг мені з землі підвестися.  А насправді він непоганий собою, але за вродливою  зовнішністю, на мою практику ховається, не завжди гарна душа.

— Не погано.  Я погуляла, подихала свіжим повітрям.  Але сьогодні давай разом пройдемося.

— Звісно.

Простягаю руку до телефону, і дивлюсь що вже 11:30.  Ого.  Ми вже 3:00 на пляжі.

— Максе, може підемо вже в готель?  Бо ми тут 3 години, боюся згоримо.

— Давай ще посидимо, то не хочу вставати.  — хрипко вимовляє він.  — Чи можеш будь-ласка подати води?

Тягнуся до води, але бачу що літрова пляшка порожня.

— Ой, вона закінчилася, але я зараз швидко збігаю.  — підводжуся з лежака, одягаю парео, і прямую до бару з напоями.

Як же все-таки тут красиво.  Вічність тут провела б.  Тим більше я тут із коханим. Так довго про це мріяла, щоб ми тут із ним були вдвох.  Про такого хлопця як Макс можна лише мріяти.  І нізащо його не залишу.

Підходжу до бару із напоями

Проходячи, я побачила, як хлопці грають у пляжний волейбол.  Я трохи зупинилася подивитися.  Все в легкому одязі: шортики, топіки, шльопанці.

— Доброго дня. Чи можна дві пляшки холодної води?  — Попросила я бармена.

— Звичайно, красуне, тримай.  — І передав мені дві пляшки води, зі своєю посмішкою в 32 зуби.

Я звичайно вдала що досить посміхнулася, але це так смішно.  Невже він думає, що таким чином можна привабити дівчину?!

— Мохіто, будь ласка. —  Помітила як з стійці підійшла невисока дівчина, з світло русявим волоссям, в порваних шортах і з червоним топом.

— Один момент.

Вона подивилася на всі боки і її погляд зупинився на мені.

— Вітання. Ти випадково не граєш у волейбол?  Просто в тебе вигляд слушний. — усміхнулася вона. — Ой. Вибач.  Завжди намагаюся боротися зі своєю прямолінійністю.  Я Каріна.  — Вона подала руку для потиску.

– Юля.  — І ми потиснули руку на честь знайомства.  — На жаль, не граю.  Не люблю волейбол.  — Чесно зізналася я.

— Шкода.  — відповіла вона, і раптом на її обличчі з'явилася широка посмішка.  — До речі, що робиш увечері?

— Та ми з моїм хлопцем думали кудись пройтися тут.

— То взагалі супер.  Приходьте в "Music of the night", там виступатиме мій хлопець, і друг наш.

— О, ну, я навіть не знаю.

– Приходьте.  Обіцяю, буде весело. Віскі, джин, танці, пісні, компанія.  Не тухнути, а вам ввечері десь.

— Ну гаразд, прийдемо.  Дякую за запрошення.

Її гукнув бармен і забрала свій коктейль.

— Завжди будь ласка. І нехай почнеться о 20:00. —  вона поспішила йти до волейбольного поля.  — До зустрічі.

— До зустрічі.

Все продовжуючи стояти там мій погляд випадково впав на хлопця, котрий дуже добре грав.  І про Ні!  Це ж той придурок-скейтер, який мене збив.  Цікаво у нього завжди така усмішка?  Липитися всім дівчатам як не знаю хто.  Начебто на вигляд він цілком гарний, але вчора переконалася що не грама ввічливості.
Я стала в ступор, і не відриваючись дивилася.

— Юля, нічого тобі тут робити йди. —  говорила вже собі я.

Як тільки я обернулася і поспішала піти, відчула величезний удар у голову, і позадкувала назад, звалилася на пісок.  Цілком відключило свідомості, були чутні лише крики людей, вигуки, і дуже глухо:

- "Знову ти?"