Чаптер 43. Мдааа. Буває ж таке.

Шановний читачу, якщо ти дійшов до цієї сторінки. Вітаю, в тебе проблеми з головою. Бо здорові люди припинили читати ще на 10-ій. Сходи до психіатра, моя тобі порада. Бо незабаром будеш як автор: писати такий брєд.

Максим.

На мене від груди пилу напав кашель. Я стряхнув з себе бруд від вибуху. Першою чергою я підійшов до Жасмін. 

Вона лежала обличчям донизу, непритомна. Лінь також. 

Боже, що коїться взагалі?!

 Та раптом я відчув, що за моєю спиною щось ворушиться. Лінь спробувала різко наблизитись до нас та почати бійку, але кулон її відкинув. Вона швидко піднялась і сказала:

-Нічого, я ще повернусь, - Лінь була не Лінь. Чорні зіниці розпливлись орбітою всього Ока. Це наче демон був у ній. 

І вийшла. 

Добре, без старця Нікуа я усе одно мало що збагну зараз.

Моя кохана потребувала моєї допомоги. Залишати її тут було небезпечно. 

Точно. Кулон. Хай йому грець. Лінь його забрала схоже. Я оглянув швидко палату, нічого схожого на те, що тримала Лінь не побачив. 

Жасмін почала ворушитись. Відкрила свої гарні очі. 

-Люба, як ти? Щось болить? - я допоміг їй спертися на мене, доки вона лежала. - Нам треба йти. Тут не можна залишатися. 

Вона хотіла щось сказати, але звук з її рота не вийшов. 

Жасмін.

Відчуття у мене було жахливе. Усе тіло боліло, а коли Макс спитав як я себе почуваю, я не змогла сказати нічого. Я не знаю, що трапилось. Просто не могла відчути, що я можу говорити. Нібито мій голос хтось викрав. Я стала німою. Це так жахливо, коли ти не можеш сказати те, що хочеш. А хотіла я сказати, що перше: у мене все болить. Друге: я схоже кохаю його. Бо коли я побачила його біля себе як прокинулась - відчула якийсь спокій та довіру. Полегшення навіть. Мені просто стало легше від того, що він тут зі мною, і я може бути під його захистом.

Я тільки зараз збагнула, що це все не просто так. Що війна в моїй країні призвела багатьох людей до змін у житті. Неможливо знайти нічого позитивного у війні, яка руйнує життя людей, але можливо у змінах. 

Смерть - це завжди боляче. Втрата - боляче. Але поки ти сам живий- ти можеш нести пам'ять свого народу, своїх людей. І показувати, що навіть якщо ти не можеш бути вдома, твій дім може бути в тобі. Я мушу вижити тут, я мусила вижити у війні, щоб одного разу мої онуки чи правнуки сказали, що пишаються силою своєї крові.

Я мушу бути тут, я мусила бути в тому триклятому літаку. Так само як і Макс. Ми мусили зустрітись.

Так у цьому житті багато чого залежить від Homo Sapiens. Але в той же час не залежить нічого. 

Ми просто народжуємось, щоб нести якусь місію, відіграти свою роль та забутись. Та наші вчинки не забудуться. Це як Дом 2 (страшна версія). 

Нас позбавили можливості обирати епоху для нашого народження, обирати родину, в якій ми хочемо бути створені. 

От ти, любий читачу, як би мав вибір, обрав би народитись у твоїй країні,  у твоїй родині? 

Я не можу сказати "так", але і "ні" не йде від серця. 

Можливо, Він може подивитись глибше всередину нас. Він наповнює нас. Він не робить помилок. Якщо він створив тебе таким, який ти є: високий, низький, худий чи ні. Якщо це він. А не твої лінощі. То так треба. Це твоє полотно. Ось і моє життя - полотно. Бог обрав для мене Україну після Радянської влади, я виросла перед початком війни. Я бачила мир та спокій в країні. Я поїхала, бо хочу вижити, щоб повернутись.