Чаптер 40. Очі Всесвіту, мова тварин та тварюка

Каруа.

Якби там не було, але я все ще живий. Можливо, це – диво. А можливо і Боже покарання.

Маленький монстрик, який все ще з великою цікавістю в своїх доволі, до речі, милих оченятах роздивлявся мене, нібито почав посміхатися, весело розмахуючи своїм хоботком.

Я встав та оглядівся. Моє місцезнаходження мало що пояснювало. Проте я чітко розумів, що все ще був на острові. Наші дерева, природа. Таких немає більше ніде. Не приживаються.

Плоди дерева, на якому я був, соковито виблискували на сонці та манили мене.

 Мабуть, я пролежав тут досить довго. Бо відчуття голоду різко напало на мій шлунок.

Я знаходився у велетенському гнізді і мало що розумів як його робити. Сьогодні у мене дуже цікавий та насичений день.

 Монстрик підібгався та почав гратися зі мною своєю мордочкою та крилами. Він видавав смішні звуки, які були схожі на солов’їний спів та крик слона (не знаю, яким чином, але звучало це все доволі славно).

Що ж, треба  чимось набити живіт. Я заліз на край гнізда. Воно було зроблене з  мілкого каміння, бруду, гілок та глини. Де вони тут взяли глину, я поняття не маю, так як ніхто з наших ніколи її не видобував у цих краях. Проте мова не про це.

Проте, підійшовши до краю гнізда, я побачив, що я знаходжусь з іншого боку вулкану. Добре, що він сплячий. Нібито.

Ніхто, в принципі точно навіть і не знає чи він дійсно сплячий чи ні. Проте вже протягом багатьох сторіч спокою місцевих мешканців цей гарячий парубок не турбував. Старець Нікуа та і батько мій, не раз розповідали історію про те, як він мало не забрав життя старця Шіруа, проте, він тоді не покрив усе місто лавою. Донині невідомо, що саме сталося. Попри всі наукові досліди, що тут були проведені (так, ми вже не приховуємо свого існування, ми очікуємо навіть підтвердження на міжнародній мапі, забули?), жоден із науковців не назвав його а ні сплячим, а ні небезпечним.

Добре, після того як я відвів погляд від височенного жерла вулкана, я побачив великий соковитий плід. Червоний, солодкий, смак якого я вже міг відчути в роті і без його куштування. Я почав тягнутися до плоду, але неочікувано мене щось обвило навколо ноги і потягнуло донизу. Я впав і роздер собі коліно та ікру.

-Ай, боляче! Що ти твориш? Чому ти мене потягнув назад? – почав я питати монстрика, глибоко роздивляючись його глибокі очі. Хочу описати їх окремо. Бо це не очі. Це якийсь окремий Всесвіт. Вони темно-блакитні з пурпурним відливом. І в них є сріблясті та біленькі цяточки. А зіниці не чорні, як у всіх звичних нам із вами творіннях. Вони блискучі, золоті. Так, от просто золоті. І я заціпенів від  його сміливого погляду.

Раптом його хоботок піднявся і облив мене водою. З такою силою, що мене відкинуло на декілька кроків (так, гніздо було велике).

Де він узяв воду, спитаєте ви. Вона була там, у гнізді, накрита листям, яке нападало з дерев. Тому я і не побачив її одразу. Хоча, я був не проти бути облитим, бо погода досить-таки була спекотна.

-Не йди туди! – і тут я закляк.

-Що? Ти… - я говорив обережно, бо нічого не розумів, як на іспиті. – Ти розмовляєш?

І знову його дитячий голосок зазвучав переливом зі злістю:

-Авжеж, я розмовляю. Проте на відміну від вас грішників, ми тварини маємо однакову мову всі. Хоча звучання різне.

-Так, але зараз ти говориш  людською.

-Насправді, ні, - монстри сів на свої лапки. – Ти допоміг моїй мамі і тепер можеш розуміти мене.

-Мамі? – і тут я почув страшний грім.

Максим.

Я якомога швидше дістався Жасмін. Вона лежала в палаті одна. Провидиці не було. Я швидко опустився під ліжко.

-Дідько!

Кулона там теж не було.

-Не це шукаєш, пупсику? – я обернувся та закляк. Переді мною стояла  Жасмін, але очі її були не Жасмін.