Чаптер 38. Ліміт смертей: 0/8

Каруа.

Як же мене мучить цей жахливий головний біль. Як же я втомився від цього звуку в моїх вухах. Кожного дня одне й те саме. Кожного дня я маю приймати ліки для знеболення. 

У селі кажуть, що з Жасмін щось сталося, а я навіть не можу піти та подивитись, як вона там. Знаю, що не приходить до тями, та якщо прийде, не можу допустити, щоб вона мене бачила в такому стані. 

Не можу винести цей біль. 

Я подивився на водоспад напроти мене. Нещодавно був тут із Жасмін. Згадую її посмішку.  

І в цю секунду щось дуже важке впало мені на спину і повалило на землю. За мить я оговтався та побачив на собі якусь істоту. Пір'я, крила, хобот. І.. кров. 

Кров? Хто б це не.. а хоча ні, не так. Що б це не було, я не можу не допомогти. Тут недалеко провидиця. 

А ні, казали в селищі, що вона не відходить від ліжка Жасмін. 

І що мені тепер робити? 

Добре, спершу, мабуть, було б непогано вилізти з-під цієї ваги та оцінити ситуацію, як-то кажуть, ззовні. 

Я так і зробив. 

Істота виявилась досить масивною. Мене мало б розплющити просто під такою вагою. 

Проте, на щастя, Господь врятував. 

Я доторкнувся до голови істоти і воно заревло. Це було дуже голосно, що навіть птахи з дерев повідлітали. Я думаю, назавжди. 

Проте голова цього монстра після його крику більше не ворушилась. І біля його крила я побачив поранення.

Так, добре, що ми маємо?

Велика тварина, зі сплетеним липким пір'ям по всьому тілу, брудна. Замість носа в нього хобот. Чи в неї. Якщо там узагалі є статеві ознаки.

 Це я перевіряти не буду.

Але, стривайте. Мої очі почали виловлювати ритм кисневої переробки в легенях цього незрозуміло чого. Я обійшов довкола тіла. Обходив довго, бо воно велике.

Очі чорні, але всередині коричневі. Замість носа хобот, який здіймався при диханні істоти. Так, окєй, я маю допомогти. Раз уже воно на мене впало, то треба щось робити. Але що саме? 

Мої руки самі знервовано почали чесати мою ж голову. 

І ай. Знову біль. Мабуть, стресонув, то і ліки більше не діють. Боже, як же боляче. 

Усе пливе. Руки в кишені, щоб знайти бодай одну пігулку, але, безрезультатно. Я втратив рівновагу. Відчув присмак лейкоцитового заліза в роті. У вухах дзвін нестерпний просто. Я сів та пригорнувся до цієї істоти. Вона кровоточить. Всі мої думки перекриває біль та вид крові на землі. Якщо сконаю, то перед смертю маю хоча б спробувати врятувати цю тварину. Або тварюку. Неважливо. Все одно, я вже навряд чи дізнаюся, що це взагалі таке. 

Я рукою провів по м'якому пір'ї цього НЛО. Поповз у напрямку джерела червоних рік. Дуже повільно, аби не втратити свідомість. Під крилом рана і справді була дуже глибока, кровила. Я зняв із себе футболку та заткнув рану. НЛО знову заревло.

 Ні, так діла не буде.

 Потрібна медична допомога. В голову не лізе жодна ідея. 

***

Трави! Точно! Мати ж мене все дитинство вчила, от тільки я майже нічого не слухав, а те що слухав, не запам'ятав. 

Хотілось плакати, чесно! Моя голова туманішала все більше і більше. Крізь плівку туману, що накрив мою свідомість, я побачив недалеко дивну рослину. А біля неї сидів образ мами. Я вже з глузду їхав. Чесно. Бо моя мати померла, як мені було 6. А зараз мені не 6. Наче як.

Мамина посмішка була як знеболювальне. Вона була як панацея і надавала мені сил. Її біла сукня розліталася хвилями. У темне волосс вплетене біле квіто. Вона ніби точно знала, що я заберу ту квітку. 

Ну, або ж, то просто була моя підсвідомість 

Я повз повільно, боявся, що мені прочто не чиане сил на шлях назад. У голову наче забили кількасот цвяхів.

 Нарешті, я забрав квітку. На хвилину затримався, бо мама потягнула свою руку на мене, але вітер перетворив її на спогад. 

Я швидко, наскільки міг, поповз назад. Квітка ця лікувальна, я згадав, що її називають Лінія Серця. Вона заживлює глибокі рани, зупиняє кров та прочищає рани. 

Але є одна проблема. На дотик вона ніжна, якщо немає поранень. Проте там де кровить, вона наче кропива. І біль такий, що мотивація вижити відпадає в одну секунду. Тому завжди потрібна велика сила, щоб втримати її на місці поранення. 

Коли я наблизився до НЛО, воно саме припідняло крило. Я відсунув кофту після секундного подиву. Воно наче було без свідомості. 

На очах тварини були сльози. І воно їх закрило. Я притулив рослину і закрив рану кофтою знов. НЛО почало кричат, гирчати, мучитись. Я тримав щосили, проте слабкість від моєї власної болі давалася взнаки, тож я просто ліг йому на крило. І посподівався на вагу свого тіла. Але... потім настала темрява і я більше нічого вже не зміг...