Чаптер 34. Не розумію, що відбувається, але трохи сильніше, ніж зазвичай

Жасмін. 

Я маю якось донести до них все, що бачила. Як мене ледь не придушили, як якийсь хлопець хотів мене вбити. 

Але як їм про це сказати? Наразі я просто вітер. Допомогти можуть лише кулони, але, на жаль, я не можу взяти свій фізичний кулон, бо просто проходжу рукою крізь нього.

Коли моє фізичне тіло стабілізували, я знову стала прозора. Тобто те, яка я зараз залежить від того, що відбувається з моїм фізичним тілом. Це досить дивно, тому що коли мені стає гірше, я стаю більш реальна та жива у своєму міжсвітовому стані, можу відчувати емоції та плакати, але коли моє тіло в нормі, я перетворююсь на прозору істоту, яка лише і може що доповнювати повітря.

З нас би вийшла непогана пара, до речі. Прозора і ще прозоріший.

Але зараз не про це.

Той хлопець впустив кулон, цей кулон має бути підказкою, але через ці кляті сентиментальні шмарклі, яким ми з Максом піддалися, я забула сказати йому за той дідьків кулон. 

А тепер гаю час. 

Охх, хоча тоді я відчувала, що наш зв'язок- це найголовніше, що може бути на світі. Дивно це усе, бо зараз я не відчуваю нічого. Добре, тоді треба щось робити. 

Де їх шукати? Я почала бродити селищем. Бачила як лікар забрав кулони з палати, але той під ліжком, кулон чужинця, все ще лежав там. Сподіваний бути знайденим. 

Я не відчуваю нічого, ні емоцій, ні радості, ні сліз. Коли мене відкачували, я вже не була така прозора як зараз. Ніби я персонаж гри в "Сімс", якому гравець постійно змінює відсоток насиченості... Життям. 

Біля намету, у якому я лежала, нікого не було. Мабуть, вони дочекалися лікаря та потім пішли геть. А, може, і одразу...

Я вирушила далі, зайшла в лікувальний намет, де мав би сидіти лікар, але і там нікого не було, лише легкий приємний запах чоловічого одеколону, який Макс почав використовувати тут. Але в мене жодних емоцій це не викликало. 

Проте, шлейф явно давав мені зрозуміти, що зовсім нещодавно вони були тут. І куди пішли потім?

 Теж загадка. 

Але навіть якщо я його і знайду, і всіх інших, то як я вийду до нього на зв'язок? Як я зможу сказати йому про кулон? Про те, що бачила? Що якщо в нього зараз немає другого кулону? І чому той, що на мені, працює, наче справжній? 

Так багато питань, і так мало відповідей. А точніше, жодної. 

Може, залишити все, як є? Може така моя доля? 

Чи маю я жити далі? Їхати в Канаду в мене вже не вийде, термін прогавила через те, що перебуваю тут. Їхати назад в Україну... Хочу. 

Але не можу. 

Я маю вижити, хтось має вижити, щоб потім відбудувати те, що зруйнували, на кращу пам'ять про загиблих.

Але це просто голос мозку, я нічого не відчуваю про те, що кажу, я просто знаю, що так буде, і все. Жодних почуттів або емоцій.

Стоп! 

Я ж уже зуміла опинитись там，де був Максим! Коли вони розмовляли зі старцем. Точно!

Так, що я тоді зробила?

Сила думки! Точно! Боже, ніколи в неї не вірила, якщо чесно! Треба подумати про Макса!

Концентруюсь, думки летять одна за одною, врізаючись в мою свідомість. 

Ай! Біль!

Що? Як? Я ж нічого не відчувала! Невже зі мною знову щось не так? 

Тіло стає менш прозорим.

Я уявила своє тіло, потім знову з'явилася хмара. Моє ліжко, поруч Провидиця, і лікар. Максима не було.

Мене на катають, усе наче нормально.

Проте я все одно перемістилася туди, можливо, так я почую, де Максим та Старець.