Чаптер 25. Стадія: гнів. Сцена: удома. Герої: фурія, люблячий та Бог.

Жасмін.

Та як вони тільки посміли торкатися цієї теми. Це - моя особиста справа, моє особисте життя як, із ким та коли мені спати або не спати. Можна подумати, у мене не було можливості. Були ще і які, і з ким. То просто я їм можливостей таких не давала. Бо я хотіла через кохання. Я хотіла по любові. А розставляти ноги перед першим зустрічним - не мій хід подій. 

Чесно собі зізнатися якщо, то навіть був період, коли я соромилась цього. А потім забила та пішла в саморозвиток. І бажаючих зі мною переспати, чесно кажучи, стало тільки більше з того часу.

Але я не хочу. 

Однак Макса... не знаю ще точно... та, можливо, хочу... але ще хочу, щоб і він мене хотів...  та не просто ж так, як усіх інших через фізіологічні потреби. А тому що хоче і внутрішньо, і зовнішньо. Тому що має почуття.

А раптом я прокинуся наступного ранку після ночі з ним, а він мені скаже, що втратив інтерес до мене?

Охолоне, забуде, заб'є на мене. Це боляче, це ранить, це вб'є мене і потім доведеться знову відновлюватися та виходити з чергової депресії. 

Хоча, може й ні...

Я не знаю, що мені робити. Бог сюди закинув, хай тоді Сам там усе і робить. Я лише спробую забратися звідси. І почну прямо зараз.

Досить вчасно до мене підійшов Каруа вже в поселенні та сказав, що на мене чекає човен, який стоїть на пляжі. За розпорядженням старця Нікуа, у нього навантажили харчів та необхідних речей на кілька днів подорожі на воді. Ну і чудово. Я подякувала за новини і відправилася до човна, але Каруа напросився зі мною. 

Речі ніякі з собою з намету не брала, а новий місцевий телефон і так був зі мною. 

Опинившись на пляжі, я рукою торкнулась кулона, що висів на моїй шиї. Хотіла зняти його, але потім передумала. По-перше, він дійсно гарний, а по-друге, він нагадає про Макса. Все ж таки, якась симпатія в мене до нього і є. Хоча це лякає та злить, бо раніше до хлопців я якщо щось і відчувала, то не таке як зараз. Менше, болючіше, жалюгідніше. А тут я спокійна внутрішньо, коли він поруч, знаю, що він не образить. Не завдасть шкоди. Захистить. Хоча і злюсь на нього, але симпатії це не зменшує, звісно ж. 

Проте спробувати втекти я просто зобов'язана сама собі. 

Каруа увесь цей час просто мовчки за мною спостерігав. Він поклав руку мені на спину та злегка погладжував.

Нарешті, він вирішив щось сказати:

-Може, не варто їхати?

-Їхати, може, і не варто, але спробувати варто. Нікуа сказав, що якщо ми з Максом і справді створені один для одного, то Божественна сила не допустить того, щоб я поїхала звідси та розлучилася з ним. Тож от якраз і перевіримо. Так і мені спокійніше стане. Може, я навіть в усе це і повірю.

Каруа сумно посміхнувся.

Мені нелегко було вже зараз наважитись. За тиждень я взагалі тут цілувати землю Пресвятої цієї Матері буду. Воно мені треба, взагалі, фанатизм цей? Звісно, що ні. 

"Люба, ти просто закохалася. Це нормально, - звучить голос моєї дорослої частини. - Ти маєш право на чисте, сильне, справжнє почуття. І це взаємно!".

Взаємно? 

Чого б це? Де докази? - почала я думками питати саму себе.

І тут переді мною з'явився Максим на березі острова. 

-Ти що надумала робити? Одна у відкрите море? Ти з глузду з'їхала? - він за руку притягнув мене до себе. Відірвав від Каруа. Тримав міцно, уже за дві руки, але мені було не боляче. - Ти справді зібралася сама звідси плисти? Може ти одразу просто втопишся?

-Не чіпай мене, - я вирвалась з його рук, але він просто не заперечував, бо інакше б я сама собі зробила б боляче. - Я хочу додому, - я пішла до човна. Маленьке дерев'яне горнятко стояло прив'язане біля берега. 

Каруа пішов геть.

-Ти навіть не знаєш, де твій дім. Куди тобі плисти? Ти поводишся як дитина! Не знаєш, чого хочеш. Не знаєш, що робиш. І змушуєш інших за тебе хвилюватись! - ці слова мене зацікавили. Він хвилюється за мене? 

Це так приємно.

Але я не буду себе видавати. Поки що.

*Ми знову стояли поруч, не дійшовши до човна.*

-По-перше, якби тут хоча б хтось хвилювався за мене - мені б не дали човен. Яка розумна людина дасть човен людині, яка виглядає як 16-річний підліток, без мапи, жодних географічних знань, окрім того, шо мох росте на півночі, але як воно допоможе у воді, хрін його зна. Воно і в лісі не дуже допомагає, - я склала руки в боки. Волосся почало розкидатися по моєму обличчю, тікаючи від вітру, що піднявся. Небо різко посіріло. - Усе, що я хочу, це цивілізації та перебування в нормальній країні, де я живу одна, сплю одна, мене ніхто не примушує виходити заміж, аби врятувати життя всьому острову, і ніхто не розповідає дивні страхітливі історії майже тисячорічної давності, - я вже майже кричала. Він лише стояв та спокійно слухав мене, час від часу прибираючи локони, що лізли мені в очі.

-Якщо ти просто не хочеш спати зі мною...

-Та я хочу, - перебила я його, не одразу зрозумівши як дивно воно звучить.

-Справді? - він провів рукою по моєму обличчю. По щоці.

-Я не в тому сенсі.

-У якому не тому? - він трохи посміхнувся. 

Пішов легкий дощ, ми стали намокати.

-У тому не тому, ай, коротше. Краще вже з тобою спати тут, аніж із ними, я тебе принаймні знаю годин на 20 більше аніж їх тут усіх. 

Дощ ставав усе нахабніше.

-Слухай, давай підемо в намет та там посидимо, доки дощ не скінчиться. У таку погоду не можна їхати, - його руки почали гладити мене по плечах.

-Ні, така погода може і під час подорожі розпочатися, - я повернулася та пішла у напрямку човна, який був десь у 200 метрах від мене. Але коли я почала підходити трохи ближче, пролунав грім та вдарив блискавкою у човен прямо переді мною. Той спалахнув вогнем. Я від легкої хвилі удару впала. Але мене не зачепило. Раптом чиїсь сильні руки мене підхопили та, піднявши, почали кудись нести, повністю заблокувавши мою можливість пересуватись.