Чаптер 19. День 1. Завершення заперечення

Жасмін.

Коли він доторкнувся до мене та наші кулони засвітилися, у мене тілом пройшла хвиля світла, наче струму. Приємного, теплого струму, який мене обійняв зсередини та загорнув, немов дитину в ковдру. І...

Я злякалася.

Що це було?

Нє, ну, я ж не дівчинка 15 років. Так, досвіду в мене не багато, проте такі реакції для мене не характерні, бо я не з печери вийшла. Я спілкувалася з чоловіками, я ходила на побачення, я знала, що багато хто з них був зацікавлений мною. І є. Але це відчуття струму по хребту. Це було щось зовсім нове. 

Невже це і є те саме.... Кохання?

Думки знов привели мене на берег біля води. Шум хвиль закладав вуха, але був занадто слабким, щоб боротися з гучністю мого мислення.

Ніщо не могло мене відволікти. 

Я була на порозі нового життя в Канаді, я була на порозі нових можливостей, роботи, освіти. А де я тепер? Там, де нога людини ступає через раз. Якщо не потоне.

Сльози, клубок смутку в горлі. Я не можу так!

Треба забиратися звідси.

 Уже сутінки. Я озирнулась на вулкан, над ним зібрались хмари. Схоже, буде дощ. Вітер пробуджує бажання зігрітися. Я інстиктивно обійняла себе руками. Бо була в одній лише сукні. 

Жодного пророцтва. Я не вірю їм.

Питань у мене, звісно що багато. Навіть більше, ніж могло бути, я думаю, але треба іти вперед. Вибратись звідси. 

Я не хочу їм вірити. Я не хочу знову думати, що це "любов", бо це не вона. Я лише знову зганьблюся. Я лише знову спалю гектари свого серця та знищу сотні кілометрів нервових волокон у своїй ЦНС. 

НІ!

Я маю обрати себе, якби егоїстично це не звучало. 

Неважливо чому я тут, чому я вижила, чому я саме з Максом тут. Абсолютно все це неважливо. Усе, що я хочу, це до цивілізації. 

-Жасмін, ти змерзнеш, - позаду почувся голос на рівні моїй маківки. Максим поклав мені на плечі якусь свою кофту. Видно, він заскочив дорогою в наш намет, щоб узяти це. 

Він не забирав руки з моїх плечей, але і не змушував мене обернутись. Сльози ще лилися, і я шморгнула, одночасно з тим як одна з моїх сліз упала на його руку.

-Ти плачеш, - чоловік нахилив голову, щоб побачити, але я відверталася від нього. Проте з його тілом, видно що сили йому в борг не брати. Бо буде передоз. Тож він сам мене і розвернув. - Жасмін, що таке? Ти чогось злякалася? Тебе хтось образив?

Його мужні пальці обережно витягли серветки з кишені штанів та почали витирати мої очі. 

Наші погляди зустрілись, я знову відчула приємну хвилю спокою та захисту поряд із ним. 

-Так, образив,  - чому він такий гарний?

-Хто? - голос раптово став нижче.

-Ти, - мій погляд був як у обізленного вовченя. Тим паче на фоні Макса я і справді виглядала як недобите вовченя з близьким нервовим зривом.

Він посміхнувся. 

-Як я тебе образив? - його руки почали розчісувати моє волосся. 

Ну от і що я йому скажу? Що походу закохалася в нього?

-Чому в нас засвітилися кулони?

-То ти цього злякалася? Маленька?

-Так, тобто, ні. Я просто нічого не зрозуміла, - я витерла очі рукою ще раз. І знову шморгнула.

-Ти мені подобаєшся, - він забрав мою руку від мого обличчя і витер її серветкою. - Не треба брудними ручками. 

-Тобі ніхто ніколи не подобався, чи що? Чого воно світилось? - я відсторонилась трохи від нього, звільнивши наші амулети від тісної темряви тіл і, Боже, воно знов палає. І моє, і його. На пляжі вже темнувато, тож світло яскраво відбивалось в наших очах.

Я тримала в руках свій кулон, взяла його ближче подивитись. Але тут вони притягнулись магнітом.

-Вони намагнічені? - спитавши, я підняла очі на Макса, але він уже дивився не на кулони, а на мене.

Його очі чи то потемнішали від сутінок, чи то від бажання мене чпокнуть, як у всіх інших. Я не знаю. 

-Так мені ще ніхто не подобався, - наші погляди змушували обличчя повільно тягнутися одне до одного. 

Його правда швидше. В якийсь момент я застигла і не рухалась взагалі. А він - так. Він продовжував наступ з метою інтеграції до моєї ротової порожнини. А моя прикордонна служба раптово вирішила взяти відгул. Ну і? Де мій інстинкт самозбереження? 

Чи хочу я? Так, дуже!

Чи боюсь я? Не дуже. Але це мій перший поцілунок. І ми не у відносинах. Він зараз просто візьме те, що хоче і все.

Його руки зіскользнули на мою спину та погладжували мене ззаду. Я дивилася на нього, застигнувши.

Його гаряче дихання залишало приємний невидимий відбиток на моїй шкірі. 

Піддатися чи відштовхнути?

Боже, поможи прийняти вірне рішення! 

А чи не занадто я хвилююся?

Є ж пророцтво, яке може повністю виправдати цей поцілунок. Та і він симпатичний. І зізнався, що я йому подобаюсь. Але.. я вас прошу. Я багато кому подобалася, подобаюся і ще не раз сподобаюся.

Боже, чи цілувати його? Скажи...

Бо мій тривожний розлад уже сам тривожиться. 

І тут Грегорі ззаду взявся незрозуміло звідки і, стрибнувши, лапами штовхнув мене щільніше в обійми Макса. Той не розгубився і притиснув до себе всім тілом. Чоловічі руки вже тримали мене не лише за спину, а ще і за маківку голови. Його очі бігали по моїм очам, обличчю та губам. 

Доля секунди і він прильнув до мене, втискаючи ще сильніше в себе. 

Я відчула смак його губ на своїх. Спочатку він просто тримав свої вуста, ніби смакував мною. Потім почав рухатись. Ніжно та лагідно. Його руки гладили моє тіло. Він так бережливо цілував, що я і сама не помітила, як довірилась та повністю розслабилась. Мої ноги були наче вата. Я стояла за рахунок його рук. Хвилина-дві, і ми припинили, без великого бажання відсторонились один від одного. 

-Що... це... було...? - невпевнено спитала я, прикриваючи рота рукою.

-Я не хотів більше терпіти. Та і не зміг би, - він облизався та з апетитом і знову подивився на мої губи. Я опустила свої очі під його легкою посмішкою.