Чаптер 16. Ось тепер точно про пророцтво

Нікуа.

Ми йшли до вулкана. 

Я відчував цікавість до того, як вони відреагують. 

Вони плентались за мною. 

Дівчина пахла красою, але була збентежена.

Хлопець намагався її підбадьорити, взявши руку під свою. Дивився на неї, огортаючи теплом свого погляду, що ще раз підтверджує швидкість їхнього кохання. 

Так.

Це вони. 

І я дуже добре розумію, що вони сповна сумнівів щодо своїх почуттів. Вони їх лякають. Але це нотки природньої атмосфери острова. 

Тут усе лише через кохання. Чисте та безтурботне кохання. Але про це згодом, зараз усе одно, читачу, ти теж усе дізнаєшся, доки я розповідатиму головним героям нашого острова деталі та суть пророцтва. 

Хвилина по хвилині, і от ми вже прийшли до тієї самої печери у вулкані, де батько Шіруа та Прер зазнали лиха через гнів від порушення місцевих традицій.

Зараз вхід ми закриваємо сучасним методом: тут стоять залізні двері з системою захисту та автоматичної охорони. Бо як показує історія, довіряти не можна нікому, особливо - залицяльникам своїх дітей. 

Я ввів складні комбінації кодів, замків, повернув штурвал, приклав палець для зняття біометричних даних, щоб верифікувати свою особистість. І ось він - момент істини. Барабанний дріб, і двері відчинено. 

Усередині ми нічого не змінювали, усе як і було раніше. Фоліанти, горщики з землею без рослин. Старий інвентар. Прабатько Шіруа теж нічого особливо не змінював, якщо вірити описам у щоденнику Крістіанни. Він лише додав трохи нових меблів та доповнював бібліотеку, слідкуючи за порядком та чистотою цього місця і досліджував різноманітні намальовані, розписані та розфарбовані текстові матеріали. Це продовжили робити і ми.

-Як довго він спить? - почувся голос Жасмін, як тільки ми увійшли в печеру сплячого вогнесховища. - Вулкан цей...

-666 років, - надав я тяжку відповідь для пам'яті нашої історії.

-Але острів засновано 700 років тому, отже, він вивержувався вже коли тут було поселення? - Жасмін, з математики - 5, молодець, можеш сідати.

-Так, майже 700, і зараз ми з вами про це і поговоримо.

Жасмін.

Коли ми зайшли всередину якогось бібліотечного кабінета, я не могла повірити своїм очам. Усе таке старовинне, усе таке загадкове. Хоча, сподіваюся, у цього вулкану хронічна кома на все подальше існування людства, і ми тут у безпеці. 

Я глянула крадькома на Макса, він виглядав досить зосередженим і подивився в мій бік. 

-Усе добре? Скроня не болить? - чоловік трохи поправив моє волосся. Хоча, я не думаю, що там було щось не так.

-Не болить.

-Діти, - звернувся старець до нас. - Вам варто сісти ось тут. До речі, так, Жасмін, лікарі дивилися твою скроню, коли ти сьогодні в них була?

-Так, усе добре.

-Добре.

Нікуа вказав на ошатну оксамитову софу, біля стіни. Дівчатка сіли на пуфах. Сам Нкуа сів за письменницький стіл та, не гаючи часу, продовжив свою розповідь, заливши нашу свідомість уявними картинками з минулого:

-Останнє вивервження було у 1357 році, зараз 2023. Саме у 1357 році і був заснований цей острів прабатьком Шіруа. Виверження вулкану не мало статися. Він на тоді вже був недієвим. Вважався таким, принаймні - старець взяв театральну паузу.

-То що змусило його.. емм... прокинутись? - не терпілося мені дізнатися подробиці.

-Прокляття шумерів та чорних пазурів, - старець зняв окуляри , потер очі та, поставивши лікті на стіл, продовжив. - Розумієте? Чорні пазурі - був особливий народ. Їхня доля була - асимілюватися з шумерами та передати їм свої давні знання. Чорні пазурі з яскравими синіми очима, що заворожували своєю красою, таємничістю та неповторністю, не просто одружувались на шумерських молодичках, вони любили їх. Без кохання не брали. Хоча підсунути їм намагалися небажаних наречених доволі таки часто та досить наполегливо. Брехнею, підступом, спробами вбивства. Серед шумерських кандидаток бажаючих було багато укласти шлюб з чорними пазурами. Бо, хто ж вони такі ті чорні пазурі? А вони були не просто диваками з дивного острова, а вони були чарівними мешканцями, вважалися напівбожествами та володіли мудрими знаннями. Вони були чисті, добрі та розумні створіння, які мали нести світло крізь людей. Вони були посланниками небес, їхні наречені залишалися з ними тут на острові, - старець окинув нас поглядом. - Я відчуваю, що в когось із вас є питання. Не соромтесь ставити їх, бо так я не впущу більше деталей, аніж якщо буду сам по своєму плану розповідати.

Я підняла руку, наче дитина в школі, аби мені дали шанс поставити питання.

-Так, донько, давай питай.

-Ви сказали, що вони не просто одружувались. Проте, дивно було б якби вони спецільно їздили до Стародавньої Месопотамії, щоб знайти собі за дружину ту саму єдину серед того кагалу. І наврядчи їм сюди звозили всіх. Скоріше за все, лише верхівку. Чи відомо як це відбувалося і яка вигода, все ж таки, була в політичному плані від цих шлюбів, чи шумери камінці тут познаходили, а ті потім віддавати не хотіли, чорні пазурі які? - це я вже сказала з легкою іронією. - Чи вони асимілювалися і з цим покінчили своє корінне існування? І чому шумери не заселили цей острів, якщо знали про нього? І якщо вони стільки років тому про нього знали, то чому їхні нащадки не заселили його? Прабатько Шіруа, в такому випадку, не перший, хто його відкрив.

Старець посміхнувся.

-На яке саме питання тепер Нікуа відповідати, Жасмін? - Максим освітив мене приємною посмішкою.

-Ну шо такоє, мені цікаво все це, того я й питаю.

-Усе добре, правильно, бо тут важливо все знати. Особливо у вашому випадку, - я показала язика Максиму. Він з посмішкою подивився на нього, і сам облизався. Я відвернулась до Нікуа, проте мій "сусід" ще трохи продовжував на мене дивитися. А фраза "у вашому випадку" мене трохи злякала.

Нікуа не одразу, проте повернув Максимову увагу до своєї персони:

-Цей острів - магніт. Сюди притягувалися наречені, яким було долею наврочено залишитися тут. Когось сюди завозили в якості служниць разом з "вершками тодішнього часу", когось просто доля принесла, як вас.