Чаптер 8. Передумови пророцтва. Доля. Частина 1. Зародження

Старець Нікуа.

Несподівано з'явилась несподіванка. Чи навіть не так. Недоля принесла нам долю? Оо, ні! Доля звела дві недолі. Адже спільна на двох катастрофа в літаку, про яку мені розповів Богдан одразу ж при знайомстві, і є недолею двох людей, що переросла в долю зустрітись тут знов. Після переродження. 

Розповідати буду багато, бо без моєї допомоги всіх деталей, на жаль, не викладеш у цій книзі. От і зараз я сиджу в квартирі своєї доньки, у Нью-Йорку та пишу ці рядки. Проте, не думайте, що я зараз своїм перебуванням у своєї дитини проспойлерив вам кінець. Ні-ні, усе буде дуже несподівано, дуже. Хто знає, куди я можу поїхати завтра, наприклад. І чи є наразі той острів. І що там узагалі трапилось. Усе по порядку. Тож, ідемо далі.

Скільки часу ми витратили на те, щоб дочекатися спасіння в ім'я віри та честі Праведної Матері, і вона-таки допомогла.

Добре, перш ніж я розкрию пророцтво, маю дещо розповісти про себе. Старець Нікуа я став тут. До того був Волан Байден. Відоме прізвище, чи не так? Але нічого спільного з тим самим Байденом я не маю. На жаль чи на щастя. У 2018 році я мав летіти до доньки на весілля з Лондона до Нью-Йорку. Полетіти я полетів, але прилетіти - не прилетів. Теж катастрофа, відмовив двигун літака чи щось таке. Загинув кожен, окрім мене. Спочатку мене оголосили без відома зниклим, потім знайшли моє тіло разів 7 у різних куточках світу, але воно не було опізнано моїми рідними. Я з ними зустрітись не зміг би, бо втратив пам'ять на 3 довгих роки. Потім протягом останніх двох до нас почали дуже часто прибувати жертви різних надзвичайних ситуацій. Хтось вмирав там на пляжі, хтось - ні, когось уже мертвим приносили морські хвилі. Усі ми в руках Праведної Матері.

Пам'ять до мене почала повертатися повільно. Спочатку це були якісь фрагменти з мого дитинства, дуже глибокого дитинства. Потім мене почали відвідувати спогади про моє юнацтво, шлюб, смерть дружини від тяжкої хвороби, переїзд доньки під час навчання, запрошення на весілля. І тут - бац, мене наче пробило. Я згадав усе, і літак, і аеропорт, і жіночку-циганку з папірцем перед вильотом. Вона накидала мені якісь цифри і сказала відкрити лише після злету. Я був повен скептицизму, та подумав, що жінка душевнохвора, але папірець зберіг. Він і досі лежить у моєму наметі. Але до нього ми повернемось трохи згодом. 

Мені вдалося знайти свою родину, я надсилав їм листи, іноді вони до мене навідуються. Я до них не навідувався до недавніх часів. Не ризикував більше літаками літати. Вважав, що хто його знає, який острів захоче мене обрати наступного разу. Колишній я сказав би - посттравматичний синдром, теперішній - на все воля Вищих Сил, від них не відвертешся. На жаль, а може і на щастя, хто його зна.

На другому році мого перебування на острові, мене обрали членом старійшинства. За працелюбність та мудрість, глибокі знання душі людини (я багато років пропрацював психологом). 

Чи була в мене можливість поїхати звідти? Так. Чи було в мене таке бажання? Ні.

Там природа, чисто, свіжо. Тому ми і не хотіли бути відомими в світі, щоб зберегти себе, свою індивідуальність та унікальність. Свою чистоту. Але роки ідуть, усе змінюється, і нам також треба іти в ногу з часом. 

Усе виглядає занадто утопічно, не знаходиш? 

Ні? Так, ти, той, хто читає. Наче рай описую, на земній поверхні побудований. Але ж ні. Є тут дещо, що оку непідвладно розгледіти. 

Острів - батьківщина вулкана, він недієвий. Уже 800 років як недієвий. Проте, коли прийшла родина Прабатька Шіруа, тут було пусто, вони завозили людей. Не завжди добровільно. Бо багато з них боялися нового місця і невідомого перебігу подій в майбутньому. 

Умова була така - рік поживи в нових умовах, потім матимеш змогу повернутися. Вони навіть викрадали деяких людей. Це було не важко у 14 столітті. Здебільшого це були або знедолені, безхатченки - такі, до речі, їхали залюбки, але іноді траплялися і не дуже позитивні моменти. 

Те саме можна сказати про старшу доньку Прабатька Шіруа. Вона була закохана, щиро закохана в молодого парубка зі свого містечка. Вони хотіли навіть побратися, коли в голову її батька прийшла геніальна ідея створення власної нової землі. Нехай і з добрими намірами, проте, однак добре. 

Не будемо нікого засуджувати. 

Парубок був згодний переїхати туди. Він також допомагав у створенні, як свідчить наш острівний національний літопис, що вела дружина Шіруа, потайки від нього, правда. Ну, це не зовсім літопис, це більше її щоденник. До нього ми теж згодом дійдемо. 

Прабатько Шіруа недолюблював молодика за його надмірну показність, бо той вихвалявся всім, що їде з міста на свій острів, та і в себе на батьківщині Прабатько Шіруа був поважною людиною, а цей парубок тим користувався на свою вигоду.

Донька Шіруа сліпо його кохала, пробачала пияцтво та свято вірила в те, що на острові він зміниться та стане людиною. І вона зобов'язала себе йому в цьому допомогти. Такий собі синдром рятівника. Проте, засів він у ній досить глибоко, адже коли юнак програв в карти всю купу грошей, через що його мати залишилась без земель для вирощування харчів, без худоби, яку теж продали за його борги, донька пана Шіруа теж знайшла йому виправдання.

На жаль, такий великий удар материне серце перенести не змогло, і, цитую опис хворої від дружини Шіруа: "хвороба охопила не лише тіло, а і душу. Її очі час від часу чорнішали, ставали темніші за живицю. Траплялось, що в неї починались удушення, жахливий кашель рвав легені зсередини. Шіруа вважав, що в неї сухоти, проте помилився, крові не було. Лихоманки теж. Лише чорні, як прірва пекла, очі та удушливий кашель, який одного разу забрав у неї змогу дихати навічно. Ніби то не хвороба, а точно темні сили захопили тіло бідолашної". Її було поховано на острові, тоді не було традиції віправляти тіла в море. Усі залишалися в землі.

Віддавши Богові душу, жінка залишила слід по собі у вигляді свого непутящого сина. Він не схаменувся, усе стало набагато гірше. Мешканцям острова не дозволялось залишати його протягом першого року перебування там. Задля адаптації та боротьби з тими недугами, які вони мали. У кого алкозалежність, у кого тютюнова, у кого якісь душевні метання через нещасне або нероздільне кохання (усе це існує вже дуже давно). Але, юнак, під приводом помічника для Прабатька Шіруа, все ж таки виїздив за межі. Бо пан Шіруа займався розвитком та будівлею незаселеного острова, а для цього була потреба придбати багато чого у цивілізованих містах.