Чаптер 6. Син прайду Праведної Матері чи просто секта?

Жасмін

Як виявилося, непритомні ми валялися на пляжі годин 12. За цей час малого забрали місцеві аборигени. Чому не забрали нас? Через дивну традицію тутешнього народу. Вони не втручаються в долі інших, якщо ті інші - вже дорослі. Лише дітей, бо ті вважаються необачними, нерозумними та безвідповідальними. А дорослі завжди мають вибір. Що ж, доволі цікаво, якщо не брати до уваги нещасні випадки і надзвичайні ситуації, як-от сьогодні.

Хлопчик виглядав веселим та зацікавленим у тому, що відбувається. Мешканець острова, що прийшов із ним, добре володів англійською, тож складнощів при спілкуванні не було.

Ми стояли на березі солоної водойми, сонце починало припікати ще більше. 

- Де ми? - вирішив спитати за розмовою чоловік, зверху якого я сьогодні побувала, проте імені досі не дізналась. Я підійшла до них трохи пізніше, не чула початку розмови. Але основну інформацію вловила. Вони чекали поки ми оговтаємось та стиха спостерігали за нами.

- Ви на острові Праведної Матері, - дідуган був доволі відкритим та здався мені щирим чолов'ягою. Звали його Нікуа. Посміхався при спілкуванні, оголячи здорові білоснжні зуби. З ним хотілося вести бесіду далі. Та і виглядав він добре. На ньому були легкі біляві брюки, широкого крою, мальовнича рубаха та якийсь вінок на шиї. Ноги босі. Я так розумію, тут або якесь свято зараз, або така мода. Останнє здалося мені трохи дивним.

- А що це за острів? - спитала я, і тут мене пробило. ТЕЛЕФОН! Точно, де мій смартфон? Я почала рискати кишенями своїх штанів, проте нічого не знайшла. Від думок мене відволікло спостереження дідуся.

- Ви щось загубили? - мої швидкі рухи здалися йому важливішими за відповідь на питання, яке я задала. Хоча, тут я з ним згодна, бо без телефону та зв'язку (сподіваюсь, що він тут є), вибратися нам звідси буде важко.

- Так, мій телефон, - я подивилась на пісок навколо себе. Окинула поглядом те місце, де я прокинулась. Однак, нічого там не знайшла. 

- Не хвилюйтеся, ваш телефон у нашого місцевого техніка. І ваш теж, - чоловік біля мене нишпорив кишенями так само, як і я.

- Ви забрали наші телефони, проте не забрали нас? - спитав мій милий незнайомець.

- Як я вже сказав, ми не втручаємось в долі дорослих людей, однак ваші телефони могли б нам про вас багато чого розказати. У нас було кілька схожих випадків з білими людьми, але вони були пов'язані здебільшого з морськими трагедіями. Ми так само забирали телефони, лагодили їх, встановлювали особистість власників, відшуковували їхніх рідних та відправляли додому. Було й таке, що люди не приходили до тями аж до приїзду представників своїх хоруа.

- "Хоруа"? - перепитала я, не зрозумівши сказаного.

- Країна, - підказав мені хлопчик. Да-а, багато ми схоже пропустили.

- А якби ми тут віддали душу Богу, що тоді? Ви б нас навіть не поховали? Телефони могли зламатися і не стати в нагоді. 

- З вашим так і сталось, - я матюкнулась у своїх думках, піджала лівий куток своїх губ. - З вашим поки працює технік. Якби ви сконали тут, і ніхто б не приїхав за вами, ми би вас поховали згідно наших традицій.

- А це як? - сподіваюсь, не розчленувати та з'їсти, пронеслося в моїй голові.

- Прив'язати на дощечку та відправити водою на зустріч з янголом Праведної Матері.

- Чудово, - вирвалося з мого роту.

- На славу імені святого благополуччя тіні Праведної Матері, - у мене піднялася одна брова, я кинула погляд на нещодавно непритомного чоловіка, він здавався напрочуд спокійним. Наче він тут постійний клієнт. А може й справді? Може, це все розіграш якийсь?? Чоловік продовжив, - ви живі. І я тепер зобов'язаний вам допомагати. Перше, необхідно провести вас до нашого селища. Воно тут одне.

Тут би два і не влізло.

- Там усі розуміють англійську? -  спитала моя 5 хвилин тому непритомна знахідка.

- Молодь - так, старці - ні, окрім мене, але я тут лише останні 5 років, - під час його відповіді ми вже вирушили вглиб лісу. Коли ми зайшли в осередок дерев, мене поглинуло дивне відчуття. Ніби я тут уже бувала. Ніби я знала, куди нас зараз поведуть. Кожне дерево, кожна травинка здавалася мені рідною та такою знайомою. У зоні сонячного сплетіння щось трохи здавило. Я скинула все на відчуття голоду. Проте, старець Нікуа помітив мій напружений вираз обличчя.

- Усе добре? - я йшла зліва від нього.

- Так, просто голова болить та істи хочеться.

- Зараз усе буде. Ми готувалися до вашого приходу.

Старець мило посміхнувся. 

Що? Готувалися? Пронеслося в мене в голові. Але ж вони думали, що ми помремо. І навіть не намагалися надати нам першої медичної допомоги. Що за нісенітиці він узагалі верзе? Але щось мені підказувало, що про це я і так дізнаюсь згодом.

Урчання в животі та слабкість відвернули мою увагу від ланцюжка думок.

Позаду нас ішли два покоління чоловіків. Я все ж таки зробила висновок, що вони батько і син. Можливо, мама східної крові. Я ж і сама така наполовину. І схожа дуже на батька. То ж і там так може бути. Питати зайвий раз не хочеться.

- Давно тут є селище? - мені чомусь стало цікаво розпитати чоловіка та дізнатися більше про місце, куди мене вирішив закинути Бог. 

- Селище? Так, 700 років тому Прабатько Шіруа прибув сюди зі своєю сім'єю. Його справжнє ім'я було Джек Вайнтайн. Він був родом з Європи, проте... - що? родом з Європи? А ми де? Ми ж летіли над Європою. Я затамувала подих на мить від подиву. Зараз перепитаю ще й про континент, якщо тут така справа. Бо в мене вже стався географічно-серцевий криз. - Приїхав сюди, щоб створити абсолютно нове життя. Подалі від війн та людської зажерливості, - я потрохи повернулась увагою до слів Нікуа. Згадка про війну віддалася болем в області живота. - Головним наказом Прабатька Шіруа було заборонити нанесення острову на будь-яку мапу світу. Ми намагился дотримуватися цієї традиції. На жаль, останні 20 років - це було доволі важко. Нам доводиться відкриватися світу, щоб вижити. Ми - незалежний острів. Дуже малий - це і мінус, і плюс. Тому, буквально, декілька місяців тому ми подали заявку на світове оголошення нашої території. У нас тут є свої закони, затверджена Конституція. Проте, визнаються вони лише в нас. Шлюби, народження дітей, свідоцтва, паспорти - усе дійсне тільки на нашій території. Сподіваємось, що після визнання ми вже не будемо абсолютними нелегалами за межами острова.